Не «гей-парад», а право бути поруч: Таня Касьян — про союзництво, рівність і людську гідність
Права ЛГБТ+ людей часто намагаються звести до веселкових прапорів, Маршів рівності чи суперечок у соцмережах. Насправді йдеться про значно простіші й водночас важливіші речі: можливість бути поруч із коханою людиною в лікарні, ухвалити за неї медичне рішення, отримати інформацію про полон або успадкувати спільно нажите майно.
Про це у своїй колонці для misto.media пише Таня Касьян — письменниця, союзниця ЛГБТ+ спільноти та виконавча директорка ГО «Точка опори ЮА». Її текст — не лише про закони. Передусім це особиста історія про те, як змінюється людина, коли перестає дивитися на ЛГБТ+ крізь стереотипи й починає бачити конкретних людей.
Від телевізійного образу до реального розуміння
У підлітковому віці Таня Касьян мріяла про друга-гея, схожого на Стенфорда із серіалу «Секс і місто»: витонченого, обізнаного в мистецтві та готового ходити разом на виставки й шопінг.
Пізніше, вже в університеті, вона разом з іншими слухала плітки про одногрупника, який нібито зустрічався з хлопцями. Тоді Касьян не намагалася зупинити ці розмови.
Лише через роки вона зрозуміла, що образ «універсального гея» — такий самий стереотип, як уявлення про лесбійок як грубих жінок, яким «просто не трапився правильний чоловік».
Згодом той самий одногрупник здійснив перед нею камінг-аут. На запитання, чому він не зробив цього ще під час навчання, хлопець нагадав, як його обговорювали за спиною.
Що було б, якби чутки підтвердилися? Цькування, проблеми з викладачами, ізоляція — і жодної гарантії, що хтось стане на його бік.
Для авторки ця розмова стала важливим нагадуванням: відкритість можлива лише там, де людина не ризикує втратити безпеку через те, ким вона є.
Навіщо потрібен Марш рівності
Кілька років тому під час сімейної зустрічі брат Тані запитав, навіщо в Києві проводять «гей-парад».
Вона виправила: це не парад, а Марш рівності. У ньому беруть участь не лише геї, а й лесбійки, бісексуальні, трансгендерні люди та союзники — друзі, родичі, колеги й усі, хто підтримує рівні права.
Марш потрібен не для демонстрації приватного життя. Це правозахисна хода, де люди нагадують суспільству про своє існування і про права, яких вони досі не мають.
Серед них — право на шлюб або хоча б реєстроване партнерство, спільну власність, спадкування, представництво інтересів партнера чи партнерки в разі тяжкої хвороби або недієздатності.
Для різностатевих подружжів ці гарантії виникають автоматично після реєстрації шлюбу. Одностатевим парам доводиться оформлювати окремі документи, звертатися до суду або покладатися на добру волю родичів — і навіть це не завжди захищає їх у критичній ситуації.
Війна зробила нерівність ще помітнішою
Повномасштабне вторгнення не скасувало життя ЛГБТ+ людей. Вони воюють, волонтерять, рятують інших і так само ризикують втратити близьких.
Однак партнери ЛГБТ+ військових залишаються майже невидимими для держави. Вони можуть не мати права отримати інформацію про поранену чи полонену людину, ухвалювати медичні рішення, забрати тіло загиблого або претендувати на соціальні гарантії.
Касьян згадує виставку портретів ЛГБТ+ військовослужбовців, яку два роки тому організували в Міністерстві закордонних справ. Поряд із кольоровими світлинами стояв чорно-білий колаж із дев’ятьма людьми, які загинули, так і не дочекавшись рівного правового захисту.
Сьогодні таких фотографій було б більше.
І це лише відомі історії. Багато ЛГБТ+ військових не здійснюють камінг-ауту навіть перед побратимами, бо бояться цькування та відторгнення. На фронті це стає ще одним ризиком, якого гетеросексуальним військовим не доводиться враховувати.
Від Прайду ніхто не «стає геєм»
Ще один поширений міф, який почула авторка від брата: діти нібито можуть «надивитися» на ЛГБТ+ людей і самі змінити орієнтацію.
За такою логікою, зауважує вона, після десятиліть фільмів, серіалів і книжок про різностатеве кохання всі люди мали б бути гетеросексуальними. Але це так не працює.
Видимість ЛГБТ+ спільноти не збільшує кількість таких людей. Вона лише дає тим, хто вже є геєм, лесбійкою, бісексуальною чи трансгендерною людиною, можливість раніше зрозуміти себе і не почуватися самотніми.
Зростання кількості відкритих камінг-аутів також пов’язане з тим, що люди стали менше боятися говорити про себе. У радянські часи гомосексуальні стосунки криміналізували, а сама тема була витіснена з публічного простору.
Україна першою серед колишніх радянських республік декриміналізувала добровільні одностатеві стосунки між дорослими. Проте скасування кримінального покарання ще не означало автоматичного зникнення стереотипів.
Союзництво починається з буденних речей
Коли Таня почала регулярно писати про ЛГБТ+ та працювати в правозахисній організації, її мама одного разу запитала, чи не належить вона сама до спільноти.
Це питання демонструє ще один міф: ніби підтримка ЛГБТ+ людей має означати певну сексуальну орієнтацію. Насправді союзництво — це не ідентичність, а позиція.
Так само показовою стала історія з батьком авторки. Після знайомства з її друзями-геями вона жартома запитала, чи не «став він геєм» після рукостискань.
Батько відповів, що зрозумів інше: ці люди люблять і захищають його доньку, а вона — їх.
Після початку повномасштабної війни це перестало бути абстрактною фразою. Батьки Тані опинилися в окупації, а її ЛГБТ+ друзі підтримували її, облаштовували прихистки, ішли служити, переживали полон і поверталися на фронт.
У цей момент усі стереотипи остаточно поступаються реальності. Перед тобою не «ідеологія» і не персонажі з телевізора, а люди, які залишаються поруч у найважчі часи.
Не обов’язково бути активістом, щоб щось змінити
Союзництво не завжди означає виходити на сцену, очолювати організацію або брати участь у кожному Марші рівності.
Іноді достатньо не підтримати плітку. Зупинити гомофобний жарт. Не мовчати, коли когось принижують. Визнати партнера або партнерку близької людини частиною родини. Пояснити дитині, що сім’ї бувають різними.
Саме такі дії поступово змінюють суспільство зсередини. Не гучними деклараціями, а щоденним вибором на користь людської гідності.
Найкраще цю зміну ілюструє відповідь брата Тані. Через кілька років його запитали, що він робитиме, якщо дізнається, що його син — гей.
«Я б не став любити його від того менше. Це ж мій син», — відповів він.
У цій простій фразі й міститься суть союзництва. Не потрібно повністю розуміти досвід іншої людини, щоб не позбавляти її любові, безпеки та рівних прав.
За матеріалами Тані Касьян для misto.media.
