“Законопроєкт є вагомим кроком у боротьбі з дискримінацією”, — авторка тексту законопроєкту про реєстровані партнерства
Юристка та правниця Марія Клюс про присутність ЛГБТІК+ у армії, цивільні партнерства, патріотизм та камін-аут.
На початку березня цього року за ініціативи народних депутатів та депутаток політичних партій “Слуга Народу” та “Голос” у Верховній Раді було зареєстровано законопроєкт №9103 “Про інститут реєстрованих партнерств”. Пізніше, 28 березня, на сайті представництва Президента України було зареєстровано петицію на підтримку цього законопроєкту, яка за кілька днів набрала 14 637 голосів з необхідних 25 тисяч.
Основний фокус закону та петиції — потреби українських ЛГБТІК+ військових, зокрема можливість держави визнати стосунки із партнерами та партнерками як офіційні. Укладання такого партнерства допоможе щодо майнових та немайнових прав, наприклад, права відвідувати близьку людину у лікарні чи мати право на тіло, якщо військовий чи військова загинули на війні. Про особливості законопроєкту розповідає одна з його авторок Марія Клюс. У день публікування петиції вона зробила камін-аут і заявила про свою причетність до ЛГБТІК+ спільноти.
Реєстровані партнерства: про що законопроєкт
Чим відрізняється форма партнерства від шлюбів?
Це різні форми реєстрації сімейних стосунків, які відрізняються змістовно та процедурно. Юридично основна різниця стосується процедури і строків укладення, і, відповідно, розірвання цього статусу, а також обсягу прав, що надаються. Наприклад, у нашому законопроєкті для партнерів не прописані права щодо усиновлення чи опікунства над дітьми, навпаки прямо зазначено, що регулювання партнерства не стосується прав партнерів як батьків. І це одна з вагомих відмінностей, яка відрізняє подружжя від партнерів.
Існує різниця в процедурі укладення: ми пропонуємо максимально швидкий і необтяжливий механізм. До прикладу, укладання в РАЦСі відбуватиметься швидше — за 10 днів після подання заяви. У нас також немає пункту про урочисту обстановку самої церемонії, і ми очікуємо, що на практиці це буде відрізнятися від церемонії укладення шлюбу, де співробітниця РАЦСу читає промову про роль чоловіка як глави і дружини як берегині домашнього вогнища чи наголошує, що подружжю терміново треба “діточок, як на небі зірочок”.
У нас також прописана і дещо інша процедура розірвання партнерства. Якщо є спільна згода партнерів, то процес схожий: через спільну заяву до РАЦСу. Однак щодо розірвання в суді, то у нас щодо шлюбу досі прописані положення, що суд вживає заходів для примирення подружжя і може зупинити розгляд справи та призначити подружжю строк для такого примирення. Також щодо подружжя, коли розірвання ініціюється лише однією стороною через суд, то треба подавати позов і йти за відповідним порядком позовного провадження. Процедура, яку пропонуємо ми, більш легка та швидка. Розірвання партнерства за ініціативою одного з партнерів відбувається в порядку окремого провадження, і суд лише підтверджує волевиявлення однієї зі сторін і те, що інша сторона поінформована про таке розірвання.
Ми очікуємо, що реєстроване партнерство матиме не лише юридичні відмінності, а й буде відрізнятися на певному побутово-суспільному рівні. До прикладу, так склалося, що у нас люди досі асоціюють шлюб з вінчанням, хоча на юридичному рівні вінчання не створює відповідного статусу. Тобто шлюб не позбавлений певного відбитку, який був сформований протягом тривалого часу і досі побутує те, що я згадувала — про уявлення про чоловіка як голову сім’ї, про появу дітей як обов’язкового етапу таких відносин. У цьому аспекті форма партнерства може бути психологічно простішою: партнерство не передбачає статусу чоловіка і дружини, тому немає і очікувань щодо ролі; це все про пару, про двох людей, і партнери лише фіксують перед державою, що живуть однією сім’єю. Відповідно, реєстроване партнерство — далеко не лише про одностатеві пари, але й так само про різностатеві пари, яким ближчий такий формат.
Який державний орган відповідатиме за укладання партнерства? Тобто чи треба йти у РАЦС?
Так, саме у РАЦС. Нам важливо було регулювати не тільки питання стосунків партнерів між собою, як це можливо за договором, але передусім партнерів та держави. Нам було необхідно, щоб держава давала соціальні гарантії, забезпечувала права, пов’язані з трудовою сферою тощо, врегульовувала і обов’язки партнерів, до прикладу, у сфері антикорупційного законодавства. Тобто, це ті речі, які двоє людей між собою не можуть повністю вирішити без залучення держави. Під час роботи над законопроєктом ми розглядати варіант окремої процедури з нотаріусами, але наразі ця процедура не прописана. Можливо, це ще буде змінено під час підготовки до другого читання. Але до нотаріусів потрібно буде піти, до прикладу, якщо партнери укладають партнерський договір, який стосується нерухомого майна.
Для нас було важливо, щоб процедура була максимально простою і доступною. Бо нашою основною цільовою аудиторією є люди, які зараз на фронті, вони сидять в окопах на позиціях і не мають зайвого часу на бюрократію. А тому важливо забезпечити їм їхні права з урахуванням обмеження їх пересування. Саме тому, до прикладу, ми прописали окремі процедури, як-от подання заяви на укладення реєстрованого партнерства, через “Дію”. Також у нас прописані конкретні процедури за умови, якщо людина фізично не може бути присутня на реєстрації, в тому числі і укладення партнерства через залучення військових командирів чи лікарів і через відеозв’язок. У створенні законопроєкту ми орієнтувалися переважно на досвід військовослужбовців. І саме з ними корегували наші положення. Також постійно узгоджували положення і з ГО “Точка опори”, які є одними з основних ініціаторів проєкту і які оцінювали потреби людей зі спільноти.
Ще одне уточнення: чи правильно я розумію, що якоюсь мірою ця угода схожа на шлюбний контракт?
У наречених і подружжя є право укласти шлюбний договір. Але це паралельний, окремий процес від самої реєстрації шлюбу. Так само і партнери мають право укласти партнерський договір, але потрібна ще і державна реєстрація їх як партнерів. Ми прописуємо процедуру державної реєстрації і державне визнання їхнього союзу. Так само ми прописуємо і положення щодо партнерського договору, де може бути партнерами прописано додатково, до прикладу, який режим щодо майна вони обирають тощо. Тобто якщо мова йде про двох людей, які раніше не мали офіційного статусу від держави, а насправді ж проживають однією сім’єю і хотіли б закріпити це, але не можуть чи не хочуть укласти шлюб, наш законопроєкт допоможе це зробити.
Про проблему дискримінації та ЛГБТІК+ у армії
Я розумію, що на моє наступне питання буде складно відповісти, але, можливо, певною мірою це все ж вам відомо. Чи можете ви назвати, скільки представників ЛГБТІК+ на сьогодні є в армії і чи можуть вони собі дозволити бути відкритими?
Звісно, ми не знаємо точних цифр. Дуже багато людей живуть закрито, а тим більше в армії, адже це таке середовище, де ти не завжди можеш забезпечити свою фізичну безпеку. Власне, через певну загрозу вони можуть не відкриватися. Орієнтовно, за окремими оцінками, кількість ЛГБТІК+ людей у будь-яких колах і спільнотах зазвичай оцінюють в умовні 7-10 відсотків. Але це дуже орієнтовна цифра. Я думаю, що і в ЗСУ можна говорити про орієнтовні 5-7 відсотків, але, звісно, назвати конкретну цифру неможливо.
В Україні існує громадська організація “Військові ЛГБТ та наші союзники”, яка об’єднує в собі частину військових, які є представниками ЛГБТІК+. Вони спілкуються між собою в закритих чатах, і кількість учасників цих чатів вимірюється сотнями.
Чи, на вашу думку, допоможе прийняття законопроєкту у боротьбі з дискримінацією і видимістю ЛГБТІК+ спільноти в армії та суспільстві?
Усіх проблем він точно не вирішить, адже це дуже складне та комплексне питання. Бо якщо людині багато років розповідали, що ЛГБТІК+ — це погано (ярлики типу “содомія”, “гріхи”, “збоченці”, “психічно хворі”, “соросята” тощо), від одного лише прийняття закону вона не почне відразу думати інакше. Але прийняття законопроєкту точно допоможе з видимістю, тому що як мінімум будуть люди, які офіційно укладуть партнерства та заявлять про себе: “Ось, дивіться, я — ЛГБТІК+ людина, і ось моя кохана людина, вона мене так чекає з армії”. Також публічна підтримка самого проєкту вже підвищує видимість.
Я думаю, на нас чекає ще дуже довга боротьба у протидії дискримінації, але цей законопроєкт стане вагомим кроком на цьому шляху. Зараз, особливо під час повномасштабної війни, свідомість суспільства уже змінюється. І коли ми подали цей проєкт, відчули шалену підтримку з боку громадськості. Ми стаємо менш дискримінаційними щодо меншин. І я дуже сподіваюся, що наш законопроєкт допоможе як мінімум психологічно цим людям, які будуть відчувати, що держава нарешті їх визнає, вона їх бачить, вона каже їм: “Ви маєте такі самі права, як й інші”.
“Зараз, особливо під час повномасштабної війни, свідомість суспільства уже змінюється. І коли ми подали цей проєкт, відчули шалену підтримку з боку громадськості. Ми стаємо менш дискримінаційними щодо меншин”
Право на патріотизм
З 2014 року відбулася дуже активна і вагома боротьба за видимість жінок у армії, і за 9 років становище значно змінилося. Сьогодні можна говорити про можливість соціального ліфту для жінок у армії. Чи існують подібні рухи щодо ЛГБТІК+ людей в армії, чи бачите цю динаміку у ставленні у порівнянні з 2014 роком?
Динаміка точно існує, але вона почалася пізніше, ніж у 2014 році. Я сама вперше задумалася про те, що армії є не тільки гетеросексуальні люди, десь лише у 2015 році. Пізніше відвідала виставку у Фонді “Ізоляція” (йдеться про виставку “Ми були тут” Антона Шебетка у 2018 році, — ред.). Тоді я, мабуть, зрозуміла, наскільки представники окремих політичних поглядів домінують у публічному полі, закріпивши думку за тим, що патріотизм доступний лише певним групам і представникам певних окремих поглядів. Маніпулятивні тези, що ліберал не може бути патріотом, що українські ЛГБТІК+ всі виїхали за межі України чи ховаються від війни — це все, звісно, абсолютна неправда. І мене це обурює. Ось ми тут, і так само збираємо гуманітарку, так само просимо іноземних партнерів про зброю, так само підтримуємо українське, так само ховаємося від тих же ракет і слухаємо ті ж сирени, так само є на фронті.
Після 24 лютого 2022 року спільнота ЛГБТІК+ у армії стала більш видимою. Значна заслуга у цьому і Віктора Пилипенка, голови спільноти “ЛГБТ військові та наші союзники”, який є відкритим геєм і вже давно заявив про себе публічно. Свою громадську організацію він створив ще до початку повномасштабної війни. Я думаю його ціллю було показати, що “ми є тут”, та допомогти ЛГБТІК+ військовим психологічно. Під час повномасштабної, він знаходиться в гарячих точках, але встигає поміж цим і допомагати з підвищенням видимості спільноти в суспільстві.
Про правову обізнаність
Чому, на ваш погляд, досі існує це викривлене розуміння патріотизму та того, кому він дозволений?
Мені складно говорити про причини. Можливо, це пов’язано з тим, що на патріотичній символіці та гаслах як основі свого руху окремі групи почали фокусувати увагу у публічному полі раніше. Але насправді я б не хотіла використовувати це протистояння “ми—вони” всередині країни. І, до прикладу, я відчуваю, з цими людьми велику єдність як з українцями. Ментально особисто для мене ті українці, які навіть публічно виступали проти ЛГБТІК+ спільноти, у мільярди разів ближчі, аніж російські феміністки чи ЛГБТІК+.
Я б не хотіла проводити протиставлення, хто більший патріот. Але я хотіла б акцентувати на тому, що у нас дуже тривалий час була менша присутність у публічному полі. І через це фокус уваги був зміщений. Наприклад, люди мене питають: “А чому ви подали закон про партнерства? Займіться краще чимось кориснішим, ось є московська церква”. Власне, я кажу, що ми подали закон про заборону Московського патріархату ще в березні минулого року. Навіть більше — два законопроєкти про їх заборону в Україні, один про позбавлення пільг і ще написали десятки звернень до державних органів. Тобто проти цього ми боремося з таким самим запалом. Але деякі люди надмірно фокусуються лише на тому, що їм не подобається, і не усвідомлюють, який великий спектр нашої роботи.
Чи ви не думаєте, що відсутність цієї уваги до законів пов’язана з відсутністю звички слідкувати за народними депутатами після того, як їх обрали, загалом із політичною обізнаністю тих процесів, що відбуваються, та через відсутність відповідальності за свій вибір у вигляді голосування?
Я думаю, що це значно складніше, бо правовий нігілізм вирощувався дуже довго. Але нам точно треба відмовлятися від радянських традицій апріорної повної недовіри до влади, коли “депутат” завжди дорівнює “поганий”. Я це бачу і по ставленню окремих людей до Інни Совсун, помічницею якої я є, та й навіть до мене. Люди часто не знають, що відбувається, та роблять висновки за відсутності знання, шукаючи агресію та протиставлення. Вони приходять у коментарі в соцмережах, пишуть якісь негативні речі. Але цього стає все менше, що радує.
Мені здається, загалом у суспільстві замало знань про те, як працює Рада, за якими механізмами, банально за якою процедурою приймається закон. Зараз я, наприклад, часто відповідаю на питання по проєкту про партнерства і я бачу, що багато не знають, у який спосіб відбувається законодавча процедура, на якому етапі збирають підписи і що взагалі там відбувається після того, як проєкт зареєстрували та дали номер. Найчастіше після повідомлення про реєстрацію мене питали: “А коли голосування? Уже голосували?”. Але до голосування має відбутися не одна процедура. Як з боротися із необізнаністю? Передусім підвищувати якість освіти. Ми також пропонуємо стажування у нашій команді, і загалом дуже відкриті до питань на цю тему.
“Ментально особисто для мене ті українці, які навіть публічно виступали проти ЛГБТІК+ спільноти, у мільярди разів ближчі, аніж російські феміністки чи ЛГБТІК+”
Власне, що чекає на цей законопроєкт у найбличному майбутньому?
Ми зараз на етапі, коли текст закону переданий на розгляд Комітету з питань правової політики. Нам дуже важливо, щоб він розглянув цей проєкт на своєму засіданні. Тобто щоб цей комітет зібрався і його представники обговорили проєкт, розібрали конкретні правові проблеми, які можуть виникнути, запропонували вирішення цих проблем та підтримали проєкт своїм рішенням. Також мають бути запрошені представники більш широких кіл, яких цей законопроєкт зачепить, і зараз мова не лише про ЛГБТІК+. Якщо це стосується державної реєстрації, це мають бути представники, які розуміються на роботі органів державної реєстрації цивільного стану. Якщо це спадкові питання — люди, які розуміються у спадкуванні тощо.
Кожен має прокоментувати свою частину відповідальності, подати свої правки і пропозиції — тобто, має бути певний процес. Так само важливо, аби й інші неголовні комітети, яким передали законопроєкт, розглянули його. Це не є обов’язковим етапом, але це зіграє свою роль. Коли ці всі підкомітети дадуть свою оцінку, настане новий етап – внесення законопроєкту на порядок денний. Це відбувається на погоджувальній раді, де є керівники всіх фракцій. І лише коли проєкт вносять на порядок денний і виносять в залу – відбувається голосування. Але це лише перше читання. Тобто після того, як ми на першому читанні набираємо 226 голосів, настає період подання поправок, що може зробити кожен з депутатів. На цьому етапі важливо відстежити, щоб всі ті правки та зауваження, що були висловлені раніше, були поданими та розглянутими до другого читання. Через окремих депутатів свої правки також можуть подавати і громадські організації. Для головного комітету під час розгляду запропонованого важливо не порушити всю систему законопроєкту. Після цього — знову головний комітет, погоджувальна рада, винесення в зал і знову голосування вже в другому читанні. Тобто це досить тривалий процес, і на більшості етапів має бути “політична воля”, щоби проєкт рухався далі. Лише після нього, коли Рада проголосує вже вдруге, законопроєкт йде на підписання голові ВРУ та президенту.
Назвати чітки строки всього цього процесу від реєстрації до прийняття майже неможливо. Якщо це дуже терміновий проєкт, він може пройти всі ці процедури за тиждень. Але іноді законопроєкти приймаються роками. Саме тому нам дуже важливо, щоб суспільство показало свою підтримку і процес не був затягнутий. Скажімо, варто підписати петицію на сайті президента на підтримку законопроєкту, створену моїм другом Жерухою Петром, який є ЛГБТІК+ військовим, чи писати у соціальних мережах і на робочі пошти депутатам і депутаткам. Бо прийняття проєкту невідкладно необхідне людям, які можуть і не дожити до цього часу його остаточного прийняття.
Ви вже зазначити про роль необізнаності. Можливо, негативна реакція щодо законопроєкту теж пов’язана з необізнаністю, зокрема тим, що люди не розуміють нагальності цього питання саме у контексті українських військових?
Ми з самого початку фокусувалися на тому, для кого ми подаємо цей проєкт, і для нас зараз немає нічого важливішого, аніж права військовослужбовців і допомога ЗСУ. Ми би не поспішали настільки сильно, якби не було цієї нагальності проблем військових. Ми би приєдналися до цих процесів, що відбуваються в Мін’юсті, до їхніх круглих столів та обговорень в розміреному режимі. І тому, коли виходили в публічний простір з інформацією про законопроєкт, ми одразу наголошували, що військові — наша головна цільова група. Але дійсно досить складно поширювати інформацію на ширші прошарки суспільства, не маючи доступу до якихось медійних каналів. Скажімо, телевізійні канали бояться цієї теми, тому взагалі не висвітлюють.
Про камін-аут
Я хотіла спитати вас про камін-аут: чому ви прийняли це рішення і що для вас це означає?
Я не була прихильницею концепту камін-ауту, тому що не вважаю, що це має бути якась вагома подія в житті людини. Я прагну життя в такому суспільстві, де ні для кого такі речі не є подією і не є шок-контентом. На жаль, в Україні ми ще не на тому етапі, коли це не так. Я народилася біля Львова в сім’ї з консервативними поглядами на життя. За часів мого дитинства чи підліткових років ця тема навіть і близько не могла обговорюватися між нами. Коли я вже стала дорослою, я піднімала тему ЛГБТІК+ в родині і ми часто вели дуже активні дискусії за сімейним столом: моя мама і сестра більше схилялися до підтримки спільноти, тато і брат мають інші погляди. Зважаючи на це все, я довго відчувала, що не готова говорити сім’ї, бо не хотіла бути прямим об’єктом негативу. Я знаю, що попри все вплив найближчих мені людей на мене може бути значним. Погодьтеся, коли тебе через щось засуджує твоя сім’я, це ранить більше, ніж критика будь-кого іншого ззовні.
На камін-аут сім’ї і вже в публічному просторі мене надихнув мій друг Петро, який воює і про якого я згадувала як про автора петиції. Наші батьки знають одне одного дуже давно, і я знаю Петра з самого малечку. Ми були друзями всі ці роки й підтримували одне одного, проживаючи схожі емоції. Тому і прийшли до рішення, що готові наважитися на камін-аут у той самий час. Спочатку я написала своїм батькам, бо хотіла дати їм простір, розуміючи, що дзвінок може бути емоційним, і вже після розмови з ними написала пост. Я знаю, що атмосфера невеликих сіл, звідки я родом, така, що якісь пости все одно перекажуть всім родичам якісь знайомі чи їхні друзі – таке було вже не один раз раніше в інших ситуаціях. Тому я хотіла, щоб батьки все дізналися не з публікацій, а саме від мене. Мама мене підтримала, як і бабуся, до речі. Татові, я думаю, ще треба більше часу. Я знаю, що йому складно прийняти цей факт. І я готова відповісти на всі його питання, якщо у нього вони будуть. Але мені дуже важливо, щоб він усвідомлював, що я такою народилася і це не питання того, що він мене якось не так виховав абощо.
“Звичайно, камін-аути допомагають з видимістю і нормалізацією, але, знов-таки, я не хочу нікого закликати робити кроки, до яких вони не готові”
Чи, на ваш погляд, камін-аути політичних та публічних здатні вплинути на нормалізування ставлення до ЛГБТІК+?
Я дуже не хочу, щоб люди відчували тиск і закликати робити камін-аут, якщо вони не готові до цього, бо це правда дуже травмуючий психологічний процес, особливо для чоловіків, бо в українському суспільстві ставлення у межах ЛГБТІК+ спільнот до жінок не таке агресивне. Це пов’язано зі стереотипами, і найгірші образи й приниження стосуються саме чоловіків. Тому багато людей не готові жити відкрито, особливо коли існує хвиля дегуманізації ЛГБТІК+ спільноти, і це ми бачимо у контексті критики законопроєкту. І часто хтось навіть не помічає людей зі спільноти у своєму оточенні, бо ми звикли ховатися. Звичайно, камін-аути допомагають з видимістю і нормалізацією, але, знов-таки, я не хочу нікого закликати робити кроки, до яких вони не готові. Має бути абсолютно комфортний для кожного процес. Мабуть, комусь іншому в цьому сенсі трохи легше, аніж політикам чи публічним людям. Але зрештою, я думаю, що вагомі зрушення скоро можуть відбутися, і сподіваюсь на це.
Про політику
І моє останнє питання: чому ви вирішили піти у політику і взяти на себе цю відповідальність за публічність та просування певних ідей у законодавчому полі?
Чесно кажучи, я не сприймаю себе як людину з політичного кола. Я завжди всім казала, що передусім є юристкою, правозахисницею, правницею. Так, я зараз працюю помічницею депутатки, та це не міняє моєї сутності як правниці. Але загалом я завжди була активісткою, бо політичні та соціальні питання мене постійно турбували. Я добре пам’ятаю, як в 11 класі, пропускаючи уроки і всіх моїх репетиторів з підготовки до ЗНО, їхала зі Львова на Майдан до Києва. Бо я така людина, я хочу брати участь у тому, як розвивається моя країна і вирішувати, куди ми рухаємося. І я знаю, що я не просто якийсь там “гвинтик”, і я можу змінювати систему разом з іншими громадянами та громадянками України.
