«Теза про “не на часі” — це херня». Волонтерка Анна Редько — про трансгендерних людей, евакуацію та майбутній «Закарпаття Прайд». Подкаст «Усе так райдужно» #3
«Бабель» запустив подкаст «Усе так райдужно» про спільноту ЛГБТ+ під час війни. У шести випусках редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька та журналістка Оксана Расулова спілкуються з квір-людьми — волонтерами, воїнами, активістами. Це діалоги на теми, що завжди на часі — про права людей, війну і про те, як ми можемо допомагати одне одному.
У першому розмовляли з квір-активісткою та бійчинею ЗСУ Анною Зябліковою. У — з відкритим геєм та бійцем Тероборони Олександром Жуганом. Героїня третього випуску — журналістка та волонтерка Анна Редько. У березні вона виїхала із Запоріжжя до Закарпаття й відтоді допомагає ЛГБТ+ людям евакуюватися з країни. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька, яка знайома з Анею майже десять років, поговорила з нею про те, чим відрізняється Закарпаття від Запоріжжя, як трансгендерним людям виїхати з країни і чому проблеми ЛГБТ+ людей завжди на часі, особливо під час війни.
Слухайте цей епізод також тут:
Ти із Запоріжжя і зараз у Закарпатті. Розкажи, як ти почуваєшся на іншому боці країни?
Зараз мене зненавидять всі твої слухачі — на Закарпатті майже немає повітряних тривог. А ще немає й ніколи не було комендантської години.
Коли ти виїхала із Запоріжжя і чому?
Я взагалі не збиралася виїжджати, як і переважна більшість моїх знайомих. З перших днів я поїхала волонтерити, здавати кров, щось робити. Думала, залишатимуся в Запоріжжі, буду більш корисною в місті, де я все і всіх знаю.
Але в ніч на 4 березня, десь о першій ночі, мені зателефонувала моя подруга і сказала, що захопили Запорізьку АЕС. Що там дуже багато російських військових, там стріляють і є серйозна небезпека для атомної станції. В ту ніч я фактично за одну годину вирішила поїхати кудись у більш безпечне місце і забрати туди своїх батьків. Мене запросила в Ужгород моя подруга, Оля Полякова, вона там допомагала ЛГБТ-людям — надавала їм притулок та допомагала евакуюватися. Ті 27 годин у потягу [із Запоріжжя до Ужгороду] були, певно, найжахливішими в моєму житті. Евакуаційний потяг, по 12 людей у купе.
В Ужгороді я була шокована, бо там було геть інше життя. Якщо Запоріжжя, з якого я виїжджала, вже було перекрите бетонними блоками та протитанковими їжаками, то в Ужгороді працювали кав’ярні. Я пам’ятаю, що мене тоді цей контраст просто прибив. Але я дуже вдячна Ужгороду, що він нас прийняв. Моя родина змогла отямитися й адаптуватися, а я знайшла нову роботу. В Ужгороді була величезна потреба в людях, які допомагали нашим переселенцям і людям, які хочуть евакуюватися до країн ЄС. З 8 березня я приєдналася до команди GenderStream, яка тоді евакуювала ЛГБТ-людей, і зокрема трансгендерних людей, кудись у більш безпечні місця.
Наскільки я розумію, основна проблема для трансгендерних людей, які хотіли евакуюватися, — це те, що їхня стать може не відповідати запису в паспорті. Я маю рацію? І взагалі, з якими проблемами ви стикалися?
Проблем вистачало. Сам трансгендерний перехід — це тривалий процес, він має кілька етапів. Людина має звернутися до свого сімейного лікаря, обов’язково пройти психіатра, який підтвердить, що вона здійснює трансгендерний перехід. Після чого людина змінює документи. І от на цьому моменті в багатьох людей виникла така проблема [невідповідності статі реальної і в паспорті]. У нас були трансгендерні чоловіки та трансгендерні жінки, але переважна більшість їх була з чоловічим маркером у паспорті. Хтось не встиг змінити документи, хтось у принципі не планував цього робити так екстрено. Було декілька випадків із реальними порушеннями прав людини, де співробітники Держприкордонслужби змушували людей роздягатися й показувати, як вони виглядають без одягу, щоб підтвердити їхній гендерний маркер.
Ще однією проблемою була дискримінація. Навіть за мирних умов у суспільстві був досить високий рівень гомофобії, і особливо трансфобії. Наші бюрократичні інстанції — це не зовсім те місце, куди хочеться потрапляти, і комунікація там може бути не надто приємною. А в стресовий період — тим паче. В Ужгороді в період лютого-березня-квітня кількість людей тільки зареєстрованих у місті зросла більше ніж вдвічі. Навантаження на всі інституції було дуже великим. Тобто ЛГБТ+ люди стикнулися з тими самими проблемами, що і всі біженці, але при цьому вони ще мали власні виклики, пов’язані саме зі своєю орієнтацією або гендерною ідентичністю.
Так, це історія про те, що і в мирні часи в цих людей були проблеми, а під час війни вони максимально загострилися. Чесно кажучи, мені важко уявити, що з цим робити і як вирішувати. Бо дуже часто звучить теза про те, що проблеми ЛГБТ+ людей «не на часі». Так було і раніше, але зараз в нас ще й війна. Ти часто стикаєшся з таким судженням?
Я вважаю, що теза про «не на часі» — це херня. В контексті війни в мене виникає зустрічне запитання: а за що ми тоді воюємо, якщо не за права людей? Країна, яка на нас напала, — це найбільш жорстока, гомофобна, трансфобна, сексистська, расистська, ксенофобна. Там, наприклад, не криміналізоване домашнє насильство (У січні 2017 року держдума рф ухвалила закон про декриміналізацію сімейних побоїв. За законом одноразові побої, які нанесли близькі родичі, переходять із розряду кримінальних злочинів до категорії адміністративних правопорушень. За повторні побої призначається кримінальна відповідальність. Прихильники цих змін у законодавстві пояснювали, що таким чином вони захистять «традиційні сімейні цінності».) — спокійно можна лупити половину своєї родини. В росії маса подібних речей, від яких ми, як суспільство, намагаємося відійти якомога далі. Принаймні, мені хочеться в це вірити.
І мені видається маніпулятивною ця теза, тому що це знову спроба виокремити: є вони, а є ми. Тобто, є якісь окремі ЛГБТ зі своїми придуманими проблемами, а є от всі інші люди, які стикаються з викликами війни. Ні, ми всі стикаємося з викликами війни. І трансгендерні люди та ЛГБТ-люди мають ті самі права. Вони так само, як чоловіки, так і жінки, служать у лавах Збройних сил України. Є організація «ЛГБТ-мілітарі», багато військових у ній з 2014 року захищають Україну. Немає ніяких «вони» і «ми». Ми всі українці зараз.
Якщо ми говоримо про те, що хтось хоче і може захищати країну в лавах Збройних сил — ми маємо зробити крок до їхніх прав. І хоча б урівняти їх у контексті одностатевих партнерств. Тому що вони незахищені перед законом — якщо з ними щось трапиться, їхні партнери юридично залишаються чужими людьми для них.
Якщо ми говоримо про людей, які евакуюються, то ми розуміємо, що вони не порушують закон. Рівно так само, як і всі інші.
Дуже хочеться поговорити саме про людей. Бо ми багато кажемо: ЛГБТ-люди, ЛГБТ-активісти, вони такі самі, як ми. Це все звучить досить протокольно, але за цими словами стоять люди. Ти з ними працювала доволі багато. Розкажи про когось, хто тобі запам’ятався за цей період.
У нас була трансгендерна жінка-військовослужбовець, яка служила у 2015—2016 роках, отримала бойове поранення, кілька років була в запасі. А після того, як почалося повномасштабне вторгнення, приїхала до нас, тому що після поранення вже не могла служити. Було дійсно цікаво слухати про те, як її прийняли, як вона спілкувалася зі своїми побратимами, зі своїми близькими людьми. Були люди, які приїжджали цілими родинами.
Я часто стикаюся з упередженням, що всі люди з ЛГБТ-спільноти дуже яскраво вдягаються, всі з різнокольоровим волоссям, якось екзотично виглядають. Насправді в переважній більшості випадків ти навіть не здогадаєшся, що перед тобою людина зі спільноти чи трансгендерна людина, якщо вона сама не захоче тобі про це сказати. У нас була родина: трансгендерний чоловік із дружиною і трьома дітьми. Вони так само допомагали й волонтерили. А потім вирішили, що хочуть вивезти дітей у більш безпечне місце.
Були люди, які поверталися. Кілька з наших підопічних, які виїжджали, за тиждень-два телефонували й казали: «Ти знаєш, ми вже подих перевели і вирішили повертатися до Києва». Нашим військовим теж треба віддати належне. Від них я не чула жодного образливого слова, жодного дискримінаційного висловлювання.
Запоріжжя й Закарпаття — дві різні боки країни, між ними доба путі. Можеш порівняти їх щодо гомофобії? За моїми враженнями, Запоріжжя останніми роками зробило просто шалений прорив [у питаннях толерантності до ЛГБТ]. Про Закарпаття, на жаль, мало знаю, тож, може, ти розкажеш.
Про Запоріжжя погоджуюся. Ми в Запоріжжі провели «Запоріжжя Прайд (Це було влітку 2020 року, в Запоріжжі прайд проходив вперше.)», і він був безпечним, хоча, звісно, поліцейських було більше, ніж учасників. Але сподіваюся, що в наступному вже буде інше співвідношення сил.
Коли я приїхала до Закарпаття, почула кілька страшилок про те, що тут дуже багато радикально налаштованих угрупувань. Декілька років тому [в Ужгороді] на 8 березня нападали на активісток, які хотіли зробити жіночий марш. А це навіть не прайд. Від когось із представників цих радикальних угрупувань я почула таку репліку: «У нас тут не було жодного прайду. У нас тут ці феміністки не ходять по вулиці». Сказала їм: «Хлопці, тепер у вас є ми, і у вас буде все».
Тепер у вас феміністки ходять по вулицях, переміщаються вільно.
Феміністки ходять по вулицях і ходять під ручку з усім цвітом ЛГБТ-спільноти. В Ужгороді спільнота не настільки соціально чи політично активна, як у нас [у Запоріжжі]. Я особисто не бачила ні заходів, ні якихось організованих груп. Але спільнота однозначно існує, і ставляться до неї цілком спокійно. Як саме відреагувала би громадськість в регіоні на якийсь умовний «Закарпаття Прайд» — це питання. Але думаю, що ми дізнаємося на нього відповідь.
Що ти робиш зараз? Пік евакуації, напевне, пройшов, хоча з відключеннями світла це вже спірне питання.
Я завжди трішки підвисаю, коли чую таке запитання. Бо мені хочеться сказати, що я роблю все. Зараз є великий шелтер у Закарпатській області — комфортний і облаштований всім необхідним для ЛГБТ-людей. Зараз там живуть хлопці та дівчата, декому з яких уже немає куди повертатися. Мої колеги працюють за схожим напрямком, але в Словаччині, у Братиславі. Я займаюся всім українським напрямком. Зараз я точно знаю всі нюанси останніх законодавчих актів, постанов, всіх рішень Держприкордонслужби, як і за якими протоколами проходять військово-лікарські комісії, яким шифром за міжнародною класифікацією хвороб позначається весь спектр фізичних та ментальних станів і що вони означають для військкомату.
Крім того, я продовжую консультувати з питань оформлення документів. Я маю на увазі і трансгендерний перехід, і зміну документів. Певний час були закриті всі реєстри. Зараз я бачу, що державні інституції досить круто справляються при такому навантаженні.
Аню, я тобі дуже вдячна за розмову. І маю надію, що після того, як ти влаштуєш «Закарпаття Прайд», ми з тобою зустрінемося в нашому Запоріжжі, можливо, на «Запоріжжя Прайд».
Я тебе запрошую на «Закарпаття Прайд», приїжджай, будемо влаштовувати його разом.
Контакти, за якими ви можете звернутися до організації Анни Редько, якщо вам потрібна допомога:
інстаграм: https://instagram.com/gender_stream/
фейсбук: https://www.facebook.com/GenderStream
