“Під час служби мені доводилося вести подвійне життя”: небінарний ветеран Ліндсі Черч про ЛГБТ в армії США, інклюзію та роботу з уцілілими

Українська армія, як і Україна загалом, часто орієнтується на Сполучені Штати Америки. Їхні цінності, військова підготовка, рівень освіти та праці, а також умови проживання часто викликають захоплення і думку: “І нам так треба”. Зокрема, питання рівності та недискримінації з’явилося в штатах на декілька десятків років раніше, ніж в Україні. Звідси й пострадянські наративи про “розбещену Америку”. Але чи дійсно все так позитивно, як нам видається на перший погляд?

ZMINA поспілкувалася зі стратегічним радником Американсько-українського ветеранського мосту та засновником організації “Ветерани меншин Америки” Ліндсі Черч про те, яким насправді є становище ЛГБТ-людей і жінок в американській армії, а також про виклики, які постають перед американськими та українськими ветеранами.

Примітка: Ліндсі Черч – трансгендерна небінарна квір-персона, яка використовує гендерно нейтральний займенник “вони / їх”.

Ще 10 років тому в армії США діяла норма “Не питай, не кажи”, коли про орієнтацію не можна було говорити відкрито

Розкажіть, будь ласка, про свій військовий досвід. Як і коли ви вирішили піти на військову службу?

Я служили у військово-морських силах із 2008 до 2012 року. Я ветеран військової служби в третьому поколінні, більшість членів моєї родини служили у військово-морських силах та повітряних силах. Загалом я хотіли вступити на військову службу ще з 2003 року, але тоді в нашій армії діяла норма під назвою “Не питай, не кажи”. Тобто з 1993 до 2011 року ЛГБТ-люди могли служити в армії, але їм не можна було відкрито заявляти про свою сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність. Я вирішили почекати.

У 2008 році я все ще відчували, що хочу служити своїй країні. Тож я приєдналися до військово-морського флоту, щоб стати перекладачем. Тоді я не робили камінг-аут і приховували свою сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, щоб мати змогу служити.

А як в американській армії тоді ставилися до жінок? Можливо, їм давали легші завдання, пропонували нижчі посади?

Моя мати – ветеранка, яка служила у Військово-морських силах США з 1978 до 1988 року. Вона ділилась історіями про дискримінацію, з якою стикалася під час служби. Ця дискримінація все ще існувала, коли я служили у ВМС 30 років по тому.

Жінки стикалися з дискримінацією, коли йшлося про доступні для них робочі місця, зокрема про певні бойові посади, які не були доступні для жінок. Вони також страждали від постійних сексуальних домагань і насильства, і загалом армія часто не була розрахована на жінок. Хоча вперше жінки почали служити у війську ще в часи війни за незалежність США у 18-му столітті.

Ви сказали про правило “Не питай, не кажи”. Тобто, якщо хтось дізнавався, що серед військових є ЛГБТ-людина, її могли вигнати?

На початках цю політику вводили нібито для захисту ЛГБТ-людей: мовляв, вони можуть бути в армії, але не мають розкривати свою ідентичність чи орієнтацію, щоб не виникло проблем. Однак насправді людей з ЛГБТ-спільноти переслідували, навіть проводили спеціальні операції для виявлення і пошуків людей з комʼюніті.

За декілька років до того, як я прийшли на службу, 13 лінгвістів вигнали з війська, бо вони належали до ЛГБТ-спільноти. Вони не робили камінг-ауту, їх просто фактично виявили. Тоді дуже страшно було бути ЛГБТ-людиною у війську: у будь-який момент співслуживці могли дізнатися, що в тебе є партнер твоєї ж статі, або побачити, що ти відвідуєш гей-бар. Це загрожувало ганебним звільненням, втратою пільг та поверненням додому, і цей запис у твоїх документах лишався б на все життя.

Під час дії цієї пасивної політики переслідувань з військової служби звільнили близько 14 тисяч ЛГБТ-людей за цим принципом, “Не питай, не кажи”, і ще стількох же – іншими методами. Я завжди знали, що в будь-який момент мене можуть розкрити, і тому мені доводилося вести подвійне життя. У мене було дві різні ідентичності – ЛГБТ-людина і військовий.

Тоді суспільство було не готове до того, що в армії відкрито служитимуть ЛГБТ-люди. Хоча значна частина американських військових уже тоді підтримувала нас, інші все ще ставилися негативно. Це стало причиною багатьох випадків сексуального насильства щодо ЛГБТ, оскільки насильство – це не про секс, а про владу. Навіть я зіткнулися з цим. Одна з партнерок погрожувала мені: якщо ми розлучимося – вона розповість моєму керівництву, що я належу до ЛГБТ-спільноти.

Ліндсі Черч. Фото з особистого архіву

А ЛГБТ-військові якось комунікували між собою? Можливо, були якісь місця для зустрічей?

Так, у нас була певна спільнота, ми були знайомі одне з одним. Іноді ми разом ходили до гей-барів чи на прайди. Якось ми брали участь у прайді в Сан-Франциско, і нам доводилося ховатися в натовпі, щоб не потрапити на якісь світлини. А до гей-барів нас пропускали без черги, оскільки розуміли, що цю таємницю не можна розкривати. Це дійсно був унікальний досвід.

Вийти з депресії допомогло створення власної громадської організації 

Мені здається, що цей досвід був навіть дещо екстремальним. Ваша служба тривала чотири роки, що сталося потім? 

Згодом я отримали травму та п’ять місяців провели в лікарні з іншими військовослужбовцями, які поверталися з Іраку та Афганістану, морськими піхотинцями, які дістали важкі поранення, залишилися без рук, ніг та очей.

У 2012 році, коли я завершили військову службу і повернулися додому, мені було дуже складно адаптуватися до цивільного життя. У мене не було необхідних ресурсів чи інструментів, щоб упоратись із сильним посттравматичним стресовим розладом, важкою депресією та тривожністю. Тоді я вступили до коледжу і познайомилися там з деякими ветеранами. Це допомогло мені знайти свій новий шлях.

Разом ми заснували організацію, яка працює з питаннями меншин, що проходять військову службу, оскільки їхня ситуація дещо відрізняється. Коли ви в якійсь меншості, вам складніше служити. Тому ми створили організацію, яка працює над питаннями національності, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, гендерної рівності, релігії. Всі ми належимо до певних спільнот. Ми є всередині ветеранського середовища. Тобто з 18–20 мільйонів ветеранів нас усього 1–2 мільйони.

Ви казали, що під час служби вам доводилося бути окремо ЛГБТ-людиною і окремо військовим. Після того як ви стали ветераном, ці ідентичності вдалося поєднати?

Так, коли я повернулися додому, то я просто не знали, як сприймати ці дві ідентичності одночасно. Коли я казали, що я ветеран, – я не могли згадувати про те, що я ЛГБТ-людина, оскільки армія була проти цього. А тоді, коли я казали, що я належу ЛГБТ-спільноти, – не могли розповісти про військову службу, бо комʼюніті не завжди це приймало. В обох цих спільнотах я відчували себе непотрібними.

Мені знадобилося близько п’яти-восьми років, щоб відновитися та почати говорити про це. Я знайшли однодумців і почали ділитися своїм досвідом та зрозуміли, що це не лише моя проблема. Ветеранське середовище також довгий час було доволі токсичним і не приймало ЛГБТ-людей. Тоді ми сказали: “Чудово, якщо ви не хочете бачити нас тут, ми знайдемо власний шлях” – і створили власну організацію “Ветерани меншин Америки” (Minority Veterans of America).

Ваша організація починалася з двох осіб, а зараз налічує понад 3 тисячі людей по всій країні. Як ви вирішили її заснувати, що було відправною точкою та першопричиною?

Я навчались у Вашингтоні, де зустріли дівчину, яка стала моєю близькою подругою. Вона ветеранка та одна з найрозумніших людей, яких я знаю. Вона отримала ступінь доктора філософії за спеціальністю “електротехніка” та служила в повітряних силах, але безпосередньої участі в бойових діях не брала. Тож вона довго сумнівалася, чи може назвати себе ветеранкою.

У нас із нею різні досвіди. Я трансгендерна ЛГБТ-людина, а вона американка корейського походження. Але наші відчуття того, що нас не хочуть бачити у ветеранській спільноті, були схожими.

Зрештою, коли ми листувалися, запланували створити організацію, яка була б певним інтерсекціним рухом, тобто охоплювала б кілька питань та стосувалася б кількох ідентичностей. Тож ми вирішили опікуватися питаннями безпеки житла, харчування, роботи та охорони здоров’я для людей, що мають різноманітне етнічне походження, сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, а також сповідують різні релігії.

Так ми почали об’єднуватись і стали сильною спільнотою. У 2017 році з двох осіб, які спілкувалися в месенджері, ми перетворилися на п’ятьох людей, що збиралися в моїй кімнаті, а тепер ми комʼюніті, що налічує 3 тисячі людей з усієї країни та світу. Нині наша організація має голос. Ми працюємо над удосконаленням законодавства і політики. Всі зміни потребують часу та зусиль. І що сильнішими й більшими ми стаємо, то складніше нашій владі підтримувати статус-кво або зберігати ситуацію без змін.

Шість років тому вам казали, що ваша організація не має існувати й що вона нічого не досягне. Як це – продовжувати працювати попри критику і цькування?

У 2017 році президентом США став Дональд Трамп. Саме тоді ми побачили перші утиски репродуктивних прав, а також закони, які дискримінували мусульман – їм заборонили подорожувати. Згодом Трамп оголосив, що в США не прийматимуть на військову службу трансгендерних людей.

Це стало поштовхом до створення організації, оскільки ми побачили, що люди з різних спільнот перебувають у небезпеці. Уряд вважав, що ми хочемо якихось привілеїв чи особливих прав. Влада була переконана, що нас узагалі не має бути, тому ставилася до нас вороже.

З часом, коли з’явилися певні дослідження та інформація щодо досвідів різних військових, ми змогли довести, що в армії є люди з різними ідентичностями та унікальними потребами. Це було складно, і владі Трампа все ще не подобалося, що існує наша спільнота ветеранів з різних меншин. Але тепер, через сім років від початку створення організації, влада розуміє, що ми існуємо. Нам більше не потрібно доводити, що ми маємо на це право.

Що наразі робить ваша організація для досягнення рівноправного та справедливого світу для ветеранів? Я бачила, що ви проводите лекції, масові акції і загалом займаєтесь адвокацією.

Ми працюємо над програмами та політикою. Під програмами мається на увазі, що ми створюємо різні можливості для військових з-поміж меншин: пропонуємо активний відпочинок на відкритому повітрі, працюємо над освітою та розвитком лідерських якостей. Усі ці програми призначені для задоволення поточних потреб. Також ми працюємо над питанням репродуктивних прав та протидіємо сексуальному насильству у війську.

Друге спрямування нашої роботи – політика. Ми беремо участь у розробленні основоположних законодавчих актів щодо ветеранів і хочемо, щоб вони були корисними саме тут і зараз. Оскільки ми не можемо передбачити, які потреби будуть у ветеранів через 25, 50 чи 100 років, нам потрібно працювати над зміною першочергових результатів.

Ліндсі Черч. Фото з особистого архіву

Якщо погано ставитися до ветеранів, рекрутинг до війська падає

Ви стратегічний радник Американсько-українського ветеранського мосту. Як відбувається ця співпраця і яка її мета?

Ветеранський міст між США та Україною – це про спільний обмін знаннями, досвідом та підтримкою. Ми приїжджаємо до України, щоб слухати, навчатися та зрозуміти, як ми можемо допомогти, оскільки більше не можна просто сидіти склавши руки. Не досить лише спостерігати це по телебаченню з відстані тисяч миль та говорити: “Це не моя справа”. Насправді нам потрібно встати та зробити щось.

Для нас це питання того, що ми можемо почути від українських ветеранів про їхні досвіди, потреби та запити щодо того, як ми можемо в майбутньому допомогти українській армії.

Термін військової служби є дуже коротким. Термін ветеранства – дуже довгим. І з часом ми усвідомили, що, якщо погано ставитися до ветеранів, рекрутинг до війська падає. Відповідно, якщо добре ставитися до ветеранів, рекрутинг зростає. Тому ми прагнемо підтримати ветеранську спільноту та зрозуміти, як можна змінити систему та поліпшити її для цієї групи українських ветеранів, що швидко зростає.

Це буде ключем до перемоги у війні. Це допоможе зберегти потік людей до військової служби. Коли ви добре ставитеся до своїх людей, коли ви надаєте їм усе, що їм потрібно після повернення додому, коли ви шануєте і поважаєте їхню службу, а не просто сприймаєте це як належне, тоді у вас буде сильна армія та сильна країна. Тому наша мета полягає в тому, щоб почути, як ми можемо підтримати українських ветеранів.

Повертаючись до питання ЛГБТ-людей у війську, хотілося б поговорити про те, як Україна може подолати проблему дискримінації, упередженого ставлення в армії. Як ви вважаєте, які кроки ми як громадянське суспільство маємо зробити? Адже наразі розв’язання цього питання покладене здебільшого на плечі громадських організацій.

Найменше, що можуть зробити українці, – говорити про цю проблему. Висвітлення історій ЛГБТ-людей є одним з найважливіших кроків до прийняття їх у суспільстві. Треба розповідати про тих, кого ми зустрічаємо в повсякденному житті – сусідів, друзів, братів, сестер, батьків тощо. Зміни в сприйнятті відбуваються тоді, коли люди знають одне одного. Тобто, коли ви знаєте когось із ЛГБТ-спільноти, вже складніше підтримували гомофобні чи трансфобні ідеї. А людям, які цих історій не знають, легко просувати ці дискримінаційні наративи.

До речі, а як американська поліція реагує на злочини на ґрунті ненависті?

Ми бачимо, що щороку в США вбивають дедалі більше трансгендерних людей та представників національних спільнот. Особливо часто жертвами стають темношкірі трансгендерні жінки. Іноді ці вбивства все ж кваліфікують як такі, що вчинено на ґрунті ненависті. Але це все ще не досить часта практика.

В Америці також існує значна проблема з агресією поліціянтів. Деякі люди, насамперед представники різних меншин, частіше стикаються з насильством з боку правоохоронців, ніж отримують від них справжню допомогу.

Ще питання, яке стосується ветеранів. Війна травмує практично всіх – тією чи іншою мірою. Зараз в Україні часто кажуть про те, що після закінчення війни буде потрібна велика кількість психологів. З’являються різні курси, а також заклади вищої освіти всіляко заохочують вступати на цю спеціальність. Наскільки це дійсно критична потреба?

Як я вже казали, я довго були в лікарні, і той час дійсно можна назвати пеклом на Землі. Мені робили операцію – встановлювали металевий стрижень у грудну клітку. Я не хотіли жити й буквально думали про те, щоб стрибнути з вікна свого п’ятого поверху. Причиною цього був не лише той біль, який я відчували в той момент, а й розуміння того, що я відчуватимуть це і потім.

Однієї ночі бажання померти було надзвичайно сильним. Я жили на території військової лікарні, тому прийшли до приймального відділення і сиділи там, поки не заспокоїлися та не стали почуватися безпечніше. У мене був доступ до секретної інформації, і, якби я поділилися своїми думками про бажання померти, у мене могли б забрати його. Тому я намагалися самостійно зрозуміти, як змусити себе жити далі. І в мене це вийшло.

Я піднялись і пішли додому, а потім – звернулися по психологічну допомогу. Мені призначили медикаменти, які хоч і не подобалися мені, але тоді справді мене врятували. З психологом я вперше почали говорити про те, що відчували, а також розповіли про свою належність до ЛГБТ-спільноти.

Ми регулярно втрачаємо людей через самогубство. У США була справжня “епідемія” суїцидів серед ветеранів. Ми втрачали близько 22 ветеранів на день. Зараз на день ми втрачаємо 17 ветеранів та одного-двох військовослужбовців, які вчиняють самогубство.

Саме тому наша організація надає психологічну допомогу. Багато військових і ветеранів вважають відвідування психолога чи психіатра виявом слабкості: мовляв, вони не досить сильні, щоб упоратися зі своїми проблемами самостійно. Але військова служба ламає психологічний стан, і звідти люди вже не повертаються такими, якими вони були раніше.

Навіть просто перебування у війську є дуже травматичним, не кажучи вже про передову – це просто пекло. Без психологічної підтримки легко померти. Військовослужбовці чи ветерани повинні мати певну сміливість, щоб звернутися до спеціаліста, але це врятує їхні життя. Правда.

Ліндсі Черч. Фото з особистого архіву

В Америці нам досі треба пояснювати, що не всі види інвалідності є видимими

Ще один момент, який, можливо, стане нам у пригоді й допоможе перейняти досвід Америки. Безбарʼєрність. Наскільки для ветеранів, поранених військових це важливо? Чи є громадський простір в Америці абсолютно доступним? Тому що для України це гостра тема, у нас із цим досі існують проблеми.

Американці так люблять казати, що наша країна є безбарʼєрною та доступною для людей з інвалідністю. Але це не зовсім так. Насправді бути ветераном з інвалідністю в США дуже складно, тому весь час доводиться якось пристосовуватися.

Я не видаємося людиною, яка отримала серйозні поранення, але в мене відсутні чотири ребра та імплантований медичний пристрій – стимулятор спинного мозку. Візуально здається, що я здорові, але водночас мені періодично доводиться боротись із посттравматичним стресовим розладом, депресією та тривогою.

Наше суспільство досі не готове до таких людей, як я та мої друзі-ветерани. Ми все ще маємо труднощі з пошуком роботи, отриманням послуг і навіть пересуванням вулицями. В Америці, навіть у Вашингтоні приміром, є вулиці, на яких неможливо використовувати крісло колісне, бо людина з нього просто впаде. Якщо до нашої організації приєднується людина з інвалідністю, нам доводиться підіймати та опускати її на потрібний поверх на руках. Інфраструктура не доступна для людей з інвалідністю.

Америці також доведеться пройти довгий шлях, щоб зробити її простір безбарʼєрним. Нам досі треба пояснювати, що не всі види інвалідності є видимими, оскільки існують рани та травми, що не помітні на перший погляд, а також різні психічні порушення. Інколи так втомлює те, що це потрібно пояснювати людям, які цього не розуміють або взагалі в це не вірять.

У такі моменти ветерани почуваються ізольованими, а також думають, що країна про них не піклується. Я думаю, це універсальне відчуття – як в Америці, так і в Україні. Якщо українське суспільство не знайде способів допомагати ветеранам, які повернуться з війни, то є ризик їх втратити – через самогубства, ізоляцію або відсутність доступу до необхідної медичної допомоги.

Деякі українські військовослужбовці, які повернулися з війни й мають серйозні поранення, стикаються з тим, що цивільні, проходячи повз них, просто відвертають погляд і не знають, як реагувати, – дякувати, співчувати, вдавати, що не помічають їх…

В Америці це також трапляється. У нас є фраза на цей випадок: “Не ховай очей”. Так, це складно, але це не означає, що ви не можете бути поряд і щось робити. Ми такі самі, як і всі інші люди. Нам просто потрібна любов, співчуття і підтримка. І це не має бути чимось, від чого треба відвертати погляд. Війна травмує українське суспільство, багато людей – як цивільних, так і військових чи ветеранів – відчувають посттравматичний стрес.

У вас є особливий зв’язок: ви переживаєте авіаудари, ваші вікна заклеєно скотчем, а будівлі захищено мішками з піском. Багато з вас також мають психологічні травми. І що більше ви відвертаєте погляд від військових, то більше ви відвертаєтеся від себе і не приймаєте того, що ця війна вплинула на фізичний чи психологічний стан багатьох людей. Ви ховаєте свій погляд від свого власного болю та травми. Тож треба створювати ці особливі зв’язки одне з одним, це важливо для всіх.

Щоб допомагати ветеранам, необов’язково працювати у ветеранській організації

З цього випливає останнє питання: як ми, як цивільні громадяни, можемо підготуватися до повернення наших військових і зробити їхнє життя максимально комфортним тут після всього того, що вони пережили?

Я думаю, що багато військових минулих поколінь не мали можливості говорити про це, чи не так? Подивіться на повернення ветеранів після закінчення Другої світової війни. У моєї дружини є дідусь, який брав участь у битві в Тініані, а також воював на різних островах Тихого океану. Його як морського піхотинця нагородили, коли він повернувся додому. Але він ніколи не розповідав про це.

Я дізналися про все це від його 95-річної дружини. Коли я почали шукати інформацію про це, то дізналися, що його група звільнила весь острів. А також він ліквідовував наслідки бомбардування в Нагасакі. Він був патріотом, якому не дозволяли говорити про свою службу.

Отже, одна з речей, яку можуть зробити цивільні, – це розмовляти, слухати, бути готовими та відкритими до історій, навіть якщо вони болючі та незручні. Ветеранам та військовим потрібно говорити про це й отримувати вашу підтримку.

Повертатися до цивільного життя дуже важко. “Як отримати доступ до медичної допомоги?”, “Де отримати психологічну підтримку?”, “Як здобути освіту?” – допоможіть ветеранам знайти відповіді на ці питання. І не через 10 років, а через 10 днів після їхнього повернення.

Допомагайте людям зорієнтуватися в державних структурах, допомагайте з пошуком роботи. Це найпростіші речі, які ви можете зробити. Це звучить трохи безглуздо, але подекуди людям треба заново вчитися, наприклад, добирати одяг.

Щоб допомагати ветеранам, необов’язково працювати у ветеранській організації. Ви дійсно допомагаєте їм стати знову цивільними. Будьте відкритими й просто будьте поруч. Не дозволяйте ветеранам бути самотніми, бо саме тоді, коли люди не отримують підтримки та допомоги або просто не можуть поговорити про свою службу, вони помирають.

Джерело

Сподобалось? Знайди хвилинку, щоб підтримати нас на Patreon!
Become a patron at Patreon!
Поділись публікацією
Залишити коментар