Коли ми говоримо про домашнє насильство, уявлення часто будується за знайомою схемою: чоловік-кривдник і жінка, яка від нього потерпає. Ця модель відображає масштабну проблему чоловічого насильства проти жінок, але водночас не охоплює всіх ситуацій.
Що відбувається, коли насильство виникає у стосунках двох жінок? Чи розпізнає його сама постраждала? Чи повірять їй у поліції? Чи не перетвориться звернення по допомогу на необхідність спочатку доводити, що її стосунки взагалі були “справжніми”?
Саме ці питання порушує представниця литовської Національної організації з прав ЛГБТ LGL Егле Кукторайте, спираючись на дослідження досвіду лесбійок, бісексуальних і трансгендерних жінок, а також небінарних людей.
На початку 2026 року LGL разом із партнерами опитала 247 людей. Ще десять лесбійок, бісексуальних жінок і небінарних людей взяли участь у поглиблених інтерв’ю.
67,2% опитаних повідомили, що переживали насильство. Майже кожна п’ята людина не була впевнена, чи взагалі можна назвати пережите насильством. І лише 13,4% вважали, що у випадку звернення отримають належну допомогу від державних інституцій.
Авторка окремо застерігає: через невелику вибірку ці цифри не можна використовувати як оцінку поширеності насильства серед усіх ЛБТ+ жінок Литви. Але вони добре демонструють закономірності, які часто залишаються поза увагою.
Насильство існує. Воно може набувати різних форм. А недовіра до системи допомоги нерідко виникає ще до того, як постраждала взагалі наважиться відкрити двері поліцейського відділку чи соціальної служби.
Аутинг теж може бути інструментом насильства
Насильство у стосунках двох жінок не стає менш небезпечним через відсутність чоловіка.
Його основа залишається тією самою – прагнення отримати владу та контроль над іншою людиною.
Партнерка може перевіряти телефон, контролювати гроші, обмежувати спілкування з друзями, принижувати, погрожувати, примушувати до сексуальних дій або застосовувати фізичну силу.
Однак у ЛБТ+ стосунках до цих форм можуть додаватися специфічні інструменти тиску, безпосередньо пов’язані із сексуальною орієнтацією чи гендерною ідентичністю.
Один із них – погроза аутингу без згоди людини.
Для стороннього спостерігача повідомлення родині чи колегам про сексуальну орієнтацію може здатися просто розголошенням особистої інформації. Для постраждалої наслідки можуть бути набагато серйознішими – конфлікт або розрив із родичами, проблеми на роботі, небезпека у невеликому місті чи навіть втрата житла.
Кривдниця може переконувати партнерку, що їй ніхто не повірить, адже “жінка не може серйозно бити жінку”. Або погрожувати, що звернення до поліції автоматично означатиме камінг-аут перед людьми, яким постраждала досі нічого не розповідала.
Бісексуальність теж може використовуватися для контролю. Бісексуальну жінку можуть постійно звинувачувати у потенційній зраді лише через її орієнтацію та забороняти їй спілкуватися як із чоловіками, так і з жінками.
Для трансгендерної жінки контроль може охоплювати доступ до гормональних препаратів, документів, медичної допомоги або можливості виражати власну гендерну ідентичність. Кривдниця може навмисно використовувати попереднє ім’я, неправильні займенники або перетворювати тіло партнерки на об’єкт принижень.
Щодо небінарної людини насильство може супроводжуватися постійним запереченням самої її ідентичності.
Усі ці дії об’єднує одне: кривдниця використовує не лише особисту владу, а й суспільну стигму, яка вже існує навколо ЛГБТК+ людей.
Коли спільнота одночасно є підтримкою і пасткою
Для багатьох ЛГБТК+ людей спільнота стає першим середовищем, де можна не приховувати себе.
Але невелике коло також має інший бік.
Партнерки можуть мати спільних друзів, відвідувати ті самі заходи, знати тих самих активістів, психологів або правозахисників. Після виходу з насильницьких стосунків людина інколи ризикує втратити не лише партнерку, а й значну частину власної мережі підтримки.
Постраждала може боятися, що публічна розмова про насильство “нашкодить репутації спільноти” або стане аргументом для гомофобів, які й без того намагаються представляти одностатеві стосунки як проблемні.
Через це оточення іноді радить “не виносити сміття з хати”, примиритися або сприймає насильство як звичайний конфлікт між двома рівними сторонами.
Але однакова стать партнерок не означає однакової влади.
Різницю можуть створювати доходи, житло, вік, стан здоров’я, інвалідність, міграційний статус, соціальні зв’язки та фінансова залежність.
Мігрантка може боятися втратити єдину близьку людину та контакт із місцевою спільнотою. Жінка з інвалідністю може фізично або матеріально залежати від партнерки. Молодша людина може жити у квартирі старшої партнерки й не мати грошей на переїзд.
Саме тому фахівцям важливо дивитися не лише на стать двох людей, а й на те, хто контролює гроші, житло, соціальні контакти, документи, інформацію та можливість звернутися по допомогу.
Недовіра до системи починається ще до звернення
Понад третина учасниць литовського дослідження прямо повідомила про недовіру до державних інституцій.
Ця недовіра не виникає на порожньому місці.
Перед зверненням по допомогу жінка може думати не тільки про насильство, яке пережила. Вона також оцінює, чи повірить поліцейський у те, що її партнерка могла бути кривдницею. Чи не запитає соціальний працівник, “хто з вас чоловік”. Чи не вирішить психолог, що проблемою є сама сексуальна орієнтація. Чи не стане її особисте життя відоме людям, яким вона не хотіла його відкривати.
Іноді одного недоречного запитання, посмішки або скептичної реакції достатньо, щоб людина більше не захотіла говорити.
Це може перетворитися на вторинну віктимізацію – ситуацію, коли постраждала отримує нову травму вже через поведінку системи, до якої звернулася по захист.
Наприклад, її можуть звинувачувати, змушувати без необхідності багато разів повторювати травматичну історію, розголошувати інформацію про її ідентичність або применшувати ризик насильства.
Формально служба допомоги існуватиме.
Фактично вона залишатиметься недоступною.
Саме тому LGL разом із партнерами підготувала методичні рекомендації для фахівців, які працюють із постраждалими.
Один із головних акцентів зроблено на першому контакті.
Спеціалісту не потрібно знати всі терміни ЛГБТК+ спільноти. Натомість потрібно вміти вислухати людину, не применшувати її досвід, забезпечити конфіденційність, поважати ім’я та займенники і ставити запитання, які стосуються насильства та безпеки, а не власної цікавості.
Показовою є одна з тез Кукторайте: інклюзія вимірюється не веселковою наліпкою на дверях, а тим, що відбувається з людиною після того, як вона через ці двері зайшла.
Дослідження також показало, що проблема не завершується вдома.
69,2% опитаних повідомили про домагання або відчуття небезпеки у публічному просторі. Понад половина стикалася з ненависницькими коментарями, погрозами чи агресією в інтернеті.
Частина людей через це уникає проявів близькості з партнеркою на публіці, приховує ідентичність або постійно контролює навколишнє середовище.
Цифрове насильство також може бути продовженням домашнього контролю. Партнерка може відстежувати місцеперебування, вимагати паролі, контролювати соціальні мережі, поширювати особисту інформацію чи інтимні матеріали або погрожувати аутингом навіть після завершення стосунків.
Тому питання “чому вона просто не пішла?” майже ніколи не є правильним.
Набагато корисніше запитати: куди вона мала піти, якщо житло належало партнерці? Кому зателефонувати, якщо всі друзі спільні? Чому вона мала довірити свою безпеку інституції, від якої очікувала дискримінації?
LGL наголошує, що для вирішення проблеми не потрібно створювати окрему систему виключно для ЛГБТК+ людей.
Потрібна загальна система допомоги, яка справді вміє працювати з усіма постраждалими.
Поліція, прокурори, соціальні працівники, психологи, лікарі та педагоги повинні розпізнавати насильство незалежно від статі партнерів. Форми й процедури мають враховувати різні типи стосунків. Фахівці повинні розуміти, що погроза аутингом може бути способом контролю, а спільне квірне середовище – додатковим фактором ризику.
І головне – постраждала людина не повинна сама координувати поліцію, психологічну допомогу, соціальні служби та юристів у момент, коли вона налякана, виснажена або фінансово залежна.
Визнання насильства у стосунках ЛБТ+ жінок не дискредитує ЛГБТК+ спільноту.
Навпаки, замовчування насильства не захищає її репутацію. Безпечнішою спільнота стає тоді, коли постраждалі можуть говорити про свій досвід без страху, що їх звинуватять у зраді “своїх”.
ЛБТ+ жінкам не потрібне якесь особливе право на безпеку.
Потрібно лише, щоб уже існуюче право на захист нарешті працювало і для них – без необхідності доводити, що насильство між двома жінками можливе, що їхні стосунки були справжніми і що їхня ідентичність не робить пережите менш серйозним.
Як пише Егле Кукторайте, зміни починаються з дії, яка звучить дуже просто, хоча для інституцій вона досі не завжди очевидна: повірити, почути і відреагувати.