«З руснею краще не мати жодних справ». Як харківська ЛГБТ-активістка після початку вторгнення повернулась з Бельгії та стала військовою
Кожен в Україні має розглянути для себе сценарій, в якому він або вона йде в армію, вважає військовослужбовиця 47 окремої механізованої бригади «Магура» Анна Кажан. У розмові з NV вона згадує, як і чому вирішила доєднатися до війська.
Анна Кажан — солдат 47-ї окремої механізованої бригади «Магура». Кажан — не справжнє прізвище дівчини. До початку повномасштабної війни в Україні вона займалася вивченням рукокрилих та досліджувала кажанів — так згодом і виникло її псевдо. У рідному місті, Харкові, також була активно залучена у ЛГБТ-активізм та у співорганізацію ХарківПрайдів.
Через кілька місяців після повномасштабного вторгнення Анна Кажан повернулася до України з-за кордону, покинувши навчання у магістратурі в Бельгії. Почала волонтерити, а згодом — долучилася до 47-ї ОМБр «Магура».
В інтерв’ю NV вона пояснює, чому вирішила присвятити своє життя кажанам, розповідає, як мобілізувалася до війська, та згадує, коли востаннє була у рідному Харкові. Публікуємо її розповідь у вигляді монологу.
Мирне життя, любов до кажанів та ЛГБТ-прайди
Я родом з Харкова. У мирному житті — дослідниця кажанів. Я люблю цих тварин, тому що вони — незвичайні й неповторні.
В Харкові є Український центр реабілітації рукокрилих, в якому я починала бути дотичною до науки зоології. Там кожної зими рятують тисячі кажанів — подібного центру в Європі більше немає. П’ять років я пропрацювала в освіті з дітьми, з юними натуралістами.
Протягом останніх двох років мені пощастило вчитися в міжнародній магістратурі — я вивчала тропічну екологію і біорізноманіття. У була давня мрія побачити кажанів не тільки нашої екосистеми, а ще і екзотичних. Протягом своєї магістратури я їздила на острів Реюньйон, який знаходиться в Індійському океані, це заокеанська територія Франції. Там я піднімалася на діючий вулкан, в той час, коли він вивергався. Ми досліджували ці ліси, зокрема і місцевих кажанів.
Я належу до числа ЛГБТ, позиціоную себе як пансексуалка. Це означає, що в мене були і будуть партнерки різної статі, гендеру. Ці речі не є для мене надто важливими, я відкрита до різних людей. У Харкові була співорганізаторкою ХарківПрайду. Мені комфортно в ЛГБТ-активізмі, тому що подобається діяльність, коли можна, розказуючи людям про щось, зробити це ближчим для них. Зробити так, щоб зникли і хейт, і пересторога.
Загалом можу сказати ось що: протягом двох останніх років у мене було багато цікавого, класного досвіду, який спаплюжив спершу коронавірус, а потім — й***на русня.
Навчання у росії, Революція гідності та передчуття великої війни
Революція Гідності особисто для мене, і, я думаю, для мого покоління загалом, була таким поворотним моментом. Тоді люди відчули, що є якесь більше зло, проти якого треба боротися, і що це вже наша робота.
Я тоді була досить юна, 21 рік. Саме в ті часи вперше відчула, що існують цінності, за які я готова померти. Звісно, що це певний момент ейфорії, гормонів, реакції організму на стрес. Але саме там, в центрі Києва, дев’ять років тому, я вперше написала свою групу крові на руці. Цей досвід робить з тебе іншу людину. Це був перший крок до розуміння, що, можливо, моє життя буде недовгим та неспокійним.
Мій батько — росіянин. Коли тільки почалося АТО [антитерористична операція — початок війни на Донбасі в 2014-му] я завершувала навчання у магістратурі у Санкт-Петербурзі. Зараз для мене це звучить дико, але тоді був зовсім інший час й інше бачення. Тоді не було цього відчуття, що можна піти проти волі батьків і щось зробити.
Що можу згадати з тих часів, то це коли я ще була в Пітері, то бувало, що посеред дня звішувала прапор України з Палацового мосту. Це була ціла спецоперація. На свій випускний там я прийшла у вишиванці.
Зараз я чітко знаю, що з руснею краще не мати жодних справ, просто взяти і «відрізати» їх від себе. Для когось це — лише модна тенденція, для мене — абсолютно чітке і вивірене рішення.
Взимку 2022-го я приїхала з Бельгії додому, в Харків, на зимові канікули. Пам’ятаю, як складала тривожні валізки для себе і для мами, але мама з цього лише сміялася та жерла всю їжу, яку я туди клала. Мене це дуже дратувало. Тоді ж разом зі своєю тодішньою дівчиною я ходила на курси такмеду до Накипіло — це незалежне харківське медіа, яке було і є осередком замотивованих людей. На той момент вона навчалася у Польщі.
Під кінець зими мені треба було повертатися на навчальний семестр. Я розуміла: якщо я поїду назад, до Бельгії, я вже буду тікати від війни. Мені було з цим дискомфортно і важко. Моя психотерапевтка сказала, що якщо я захочу вкладатися в перемогу України, краще буде робити це з не окупованих територій. Який сенс сидіти в Харкові й чекати на війну? Треба повертатися до Бельгії, і якщо що — тоді приїду в Україну знову.
Так я і зробила. Моя дівчина теж поїхала до Польщі. Там, у Любліні, ми з нею провели останній спокійний вихідний. Тоді вже було це передчуття війни — як слон у кімнаті. Ти ходиш в кіно, снідаєш, святкуєш День святого Валентина, пояснюєш собі, що ти за кордоном, просто тому що так вирішила. Але насправді розумієш, що зараз буде.
Повномасштабна війна, повернення додому та волонтерство
Повномасштабку я зустріла в Бельгії. Пам’ятаю, як прочитала в Твіттері, що на гугл-мапах бачать затор, який простягнувся з російського Бєлгорода аж до Харкова. Затор на гугл-мапах означає, що в одному місці помітили скупчення великої кількості телефонів. Спершу я подумала, що будуть якісь «пострілюшки» на Гоптівці — якийсь такий локальний кіпіш. Потім вже зрозуміла, що це схоже на вторгнення.
Я лягла спати, бо розуміла, що наступний день буде складним. Назавтра прокинулася і побачила повідомлення від свого бельгійського наукового керівника. Там було написано приблизно таке: «Дорога Анно, враховуючи обставини, ти можеш розпоряджатися своїм часом, як хочеш». І я думаю: які такі обставини? Потім відкриваю повідомлення від свого італійського друга. А там: «О май гад, розбомбили купу міст в Україні, війна почалася». Чого б ти не очікував перед тим, це все одно було важко осягнути.
За день до початку повномасштабної війни, 23 лютого [2022 року], я давала інтерв’ю австрійському журналу Авангардист. Це квір-журнал, вони робили матеріал про те, як живе Харків в передчутті всіх цих подій. Під час цього інтерв’ю я розказувала про тюрму Ізоляція. Казала, що в разі чого [росіяни] будуть найперше вбивати активістів із заздалегідь сформованого списку. І от коли все почалося, мені написали з цього журналу, мовляв, треба швидко публікувати інтерв’ю, як є, не чекаючи.
Я слідкувала за новинами, за тим, що відбувається на Азовсталі. За виступом гурту Kalush на Євробаченні-2022, коли вони зробили цю заяву. Це [Євробачення] було таке свято для всіх, а потім вони промовили цю правду про те, що відбувається, і вся ця картинка, всі ці блискітки — все ламається, осипається. І ти розумієш, що де б не знаходився, у якій безпеці б не був, це те, що відбувається з твоєю землею, з твоїми людьми.
Буквально через пару днів після цього я зібрала речі й виїхала до Львова. Десь на підсвідомому рівні в той момент я уже знала, що не збираюся повертатися до Бельгії. Коли я прибула в Україну, пару тижнів волонтерила з медиками на вокзалі, потім вирішила з’їздити до Харкова. Планувала поїхати днів на п’ять, позаписувати кажанів у межах одного дослідження. Проте коли приїхала, це затягнулося на два з половиною місяці: там волонтерила, перекладала, їздила зі знайомими ближче до фронту, в Золочів, що на Харківщині. Там склади зерна, і разом з журналістами ми робили сюжети про те, як фермери працюють на місцевих полях.
Загалом моє враження за останній рік таке: навіть найгірші кошмари — можливі, якщо на нашу землю приходить русня.
Рішення вступити до війська, 47 ОМБр «Магура», недискримінаційні підходи та взаємоповага
Ближче до осені [2022-го] я зрозуміла, що для того, щоб дійти до краю своїх можливостей і максимально конвертувати свої сили в перемогу, треба долучатися до організованих структур — до армії. Тому що тільки так ми можемо вистояти далі.
Отже, я долучилася до ЗСУ на початку вересня. Це було смішно, тому що медкомісія відбувалася в моєму дитячому садочку. Тож 1 вересня я прийшла в свій дитсадок, щоб піти у військо. Через те, що ця війна надовго, кожній людині треба роздивитися для себе той сюжет свого життя, в якому він або вона йдуть в армію. І максимально підготуватися до цього ресурсно, інформаційно, фізично. Тому що така у нас реальність.
Для мене було важливо, що головний сержант 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» Валерій Маркус комунікує цінності недискримінації у своїй бригаді. У своїх соцмережах він писав, мовляв, мені все одно, якої ви сексуальної орієнтації, віросповідання, статі, якщо готові працювати, то приходьте до нас. Так, комунікація головного сержанта не означає, що весь мій досвід в армії буде саме таким, як про це написано в пості. Але я зрозуміла, що якщо хочу спробувати себе в ЗСУ, то, мабуть, в цьому підрозділі мені буде найкомфортніше.
На той момент це ще був 47-й полк. Я думала, що буду стрільцем-санітаром, тому що саме таку посаду Валерій Маркус визначив для мене на співбесіді. Проте через недосконалість системи закону мені довелося в певний момент вирішувати: я хочу бути на бойовій посаді, або ж я хочу бути в 47-й ОМБр «Магура». Це пов’язано з тим, що я не служила, я не проходила курс молодого бійця. Я могла би відправитися в навчальний центр, де мене підготували б до бойових посад, але не факт, що після цього я повернулася би саме у 47-му ОМБр «Магура».
Я ж хотіла саме туди, тому пішла до них на посаду діловода у штабі. Як виявилося, в деяких аспектах це навіть складніше, ніж служити на солдатській позиції в підрозділі. Всі ті місяці, що я у війську, я працюю щодня. Рекрутинг, тобто набір та підготовка нових бійців, пов’язаний з великою кількістю паперів. Це також багато кризової комунікації. Мені доводиться бути дуже уважною до деталей і ситуацій, важливо вміти швидко і коректно передавати інформацію.
Забігаючи наперед можу сказати, що мої очікування виправдалися: я не стикалася з дискримінацією та загалом моє оточення ставиться до всього нормально. Звісно, є люди, які можуть сказати щось типу: «Я ж нормальна людина, я проти цього [ЛГБТ]». Але на відкритий конфлікт ніхто не йде.
Зі мною у підрозділі навіть є один чоловік, який був ультраправим і раніше, під час ХарківПрайдів, перебував від мене по інший бік, через кордон поліції. Зараз ми зустрілися з ним на одному полі. Насправді, я дуже хочу, щоб в нас був плюралізм думок, і щоб в майбутньому, після того, що ми переживаємо зараз, ми навчилися поважати один одного.
Лекція Валерія Маркуса та нові підходи до комунікації в армії
Напередодні нового 2023 року Валерій Маркус прочитав лекцію про дезертирство в армії. Її виклали на YouTube, де вона стала дуже популярною не тільки серед наших людей, а і серед цивільних.
Я вважаю дуже важливими всі ті зміни, які пропонує Маркус. Але також розумію, що деякі традиції у війську змінити не так легко. Навіть якісь найменші поїнти — наприклад, коли він запропонував називати проблеми викликами, або звертатися до інших не «пан» або «пані», а «друже». Для деяких людей це видається чимось дуже екзотичним. Не всі вважають, що прийшли у військо для того, аби займатися саморозвитком. Та для мене це — важливо, адже саме це допомагає не перетворити дні в армії на день сурка.
Щоб якось триматися, як казав пан Маркус, в кожному дні я намагаюся знайти щось, чим я буду пишатися, або що мене порадувало. І я думаю, що дуже важливо ці речі дійсно доносити до особового складу. Проблема в тому, що особистий досвід важко передати іншим через накази.
Харків
В мене є кільце, яке нагадує про Харків. На ньому — символ Харкова,Держпром. Він має дуже цікаву історію. Це перший так званий хмарочос на території нашого простору, він був побудований ще до Першої світової війни, пережив багато всього й досі стоїть. Він важливий і як телецентр, і як місце, де функціонують різні установи.
Крім цього, для мене особисто це місце пов’язане з кажанами. Будівля Держпрому стоїть на великій площі, виглядає як здоровезна скеля. В ньому багато тріщин — саме тому, що він такий старий, і там, прямо в ньому зимують десятки тисяч кажанів.
Колись там, у Держпромі, в нас був хороший кейс взаємодії людей і науковців. Кажанів часто бояться. І так було, що пані вахтьорші багато років тому просто збирали цих кажанів, клали у відерце, а потім витрушували його на сніг і металевим совочком це все в кашу перебивали. У них було таке упереджене ставлення до кажанів, нібито вони заразні, п’ють [людську] кров і так далі. А це було просто тому, що вони були недостатньо освічені. Ми провели з ними роботу і навчили їх, що кажани — не страшні, й з ними не варто так поводитися.
За весь цей час я всього на одні вихідні заїхала до Харкова. Це було 7−8 січня [2023], і мені було боляче бачити місто таким спустошеним, таким тихим. Дуже шкода, що багато моїх друзів повиїжджали. Це нормальні процеси, цілком мені зрозумілі, і я думаю, що ближче до весни ситуація зміниться. Тому що, в принципі, взимку всюди досить депресивно.
Хоч мені й було боляче, я все одно я відчуваю, що Харків — моє рідне місто. Було і залишиться ним.
