У поліції сказали: “Якщо є можливість поїхати, то зробіть це, бо у вас діти”. Історія лесбійської пари з Одеси
Олена Терлецька та Олена Олійник — лесбійська пара з Одеси, які відкрито жили разом та виховували двох доньок та сина від першого шлюбу однієї з жінок. Після нападу та численних погроз у 2018 році поїхали до Бельгії просити європейського захисту з причин дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації.
Яким було життя в Україні
Чим займались в Україні?
Олена Терлецька: Я працювала в агенції з продажу нерухомості. Також мала свій інтернет-магазин, де робила букети та інсталяції з цукерок. Працювала на телебаченні, де вела рубрику як майстриня. У мене було доволі публічне життя і багато знайомств. У Бельгії все змінилось і тепер працюю в логістичній компанії. Також я пишу вірші та книгу в жанрі автофікшен. Дуже хочу передати свій досвід і сподіваюсь, що він допоможе людям, які втратили опору, віднайти свій стрижень та віру в себе.
Олена Олійник: Я працювала тренером, а потім баристою. Взагалі маю диплом юриста, який в Україні не знадобився, але допоміг мені у Бельгії. Зараз я федеральний агент Служби безпеки у відділі, що займається мігрантами.
Чому вирішили поїхати з України?
Олена Олійник: Ми поїхали з причини дискримінації. В Одесі було важко жити відкрито як лесбійська пара.
Олена Терлецька: В Одесі я була членкою Асоціації жінок України “Дія”, і ми разом з Оленою відвідували різні події, присвячені захисту прав жінок. Думаю, нас там хтось побачив і комусь це не сподобалось.
Все почалося з листівок, які нам підкидали в поштовий ящик, в них були погрози та принизливі слова стосовно нашої сексуальної орієнтації. Спочатку подумали, що хтось пожартував, але потім це торкнулось наших доньок. В одній записці написали, що вони також зіпсовані і їх не має бути. Нам під двері висипали сміття та підкидали маленьких мертвих тварин. Страшно було виходити на вулицю.
А одного разу на мене напали в підʼїзді. Я вийшла з квартири й побачила чоловіка, який раптово штовхнув мене зі сходів і почав сильно бити. Я прикривалась руками й не встигла навіть закричати. По обличчю трохи попало, але в основному сині були плечі й руки потім. Він забрав мою сумку та побіг. В поліції сказали, що це був напад з метою пограбування, і я теж так вважала до побиття моєї дружини.
А ви звертались в поліцію та пробували довести, що це саме на підставі дискримінації?
Олена Терлецька: В Одесі є організація, яка допомагає спільноті ЛГБТКІ+ із захистом прав, і ми звернулись до адвоката. Він зробив усе, щоб довести, що ці злочини були на підставі ненависті. Ми звертались у поліцію, але вони не хотіли повʼязувати листівки та побиття і шукати спільний мотив. В приватній бесіді поліцейський сказав, що вони не будуть розглядати наші справи, доки когось не вбʼють, а поки це все просто як хуліганство. І ще сказав, що якщо є можливість поїхати, то зробіть це, бо у вас діти.
Адвокат також порадив нам виїжджати з країни, тому що багато випадків, коли люди чекають і на щось сподіваються, аж поки не стається трагедія і доводиться терміново кидати все і їхати. Люди в таких випадках не встигають нічого спланувати, продати житло тощо. Тому ми вирішили не чекати.
Олена Олійник: Ну, нас ще перед від’їздом побили один раз. Ми приїхали “красиві”, всі в синцях (сміється). Мені не звикати ходити в синцях, тому що було таке що мене й під клубом підстерігали й у дворі кричали: “А ти хто, хлопець чи дівчина?”
Олена Терлецька: Мені подобалося жити в Україні, я любила свою роботу і те, що я в цьому великому, красивому суспільстві. Мені було складно прийняти рішення поїхати, але було страшно за дітей. Тому я продала квартиру і ми поїхали.
Реакція родини та камінг-аут
Як ваші рідні поставились до вашого шлюбу та переїзду?
Олена Олійник: Вся родина, починаючи від батьків і до бабусі з тітками, сприйняли мій вибір нормально. Моя тітка працювала в правоохоронних органах, і вона прекрасно знає, яка ситуація у нас. Вони знають мою дружину та знають, з якого приводу ми поїхали.
Олена Терлецька: Моя мама приїхала перед нашим відʼїздом, я хотіла їй все розказати та познайомити з Оленою. Їй важко було прийняти мій вибір, вона відгороджувалась і доводила мені, що Олена насправді неповнолітній хлопець й що це моє збочення.
Олена Олійник: Але я познайомила маму Олени з моєю і вона швидко поставила їй голову на місце. Моя мама дуже адекватна в цьому плані й тверезо мислить.
Переїзд та життя в Бельгії
Як відбувався переїзд і як вас прийняла Бельгія?
Олена Терлецька: На початку було дуже страшно, адже ми їхали в невідомість з трьома дітьми та трьома валізами на всіх. У нас із собою була скрипка моєї старшої доньки й ми жартували, що в крайньому разі донька буде грати, я співати, а Олена збирати гроші, так і заробимо на шматок хліба. Але, дякувати Богу, обійшлося без наших вуличних концертів. (Сміється)
Олена Олійник: Ми прилетіли до Бельгії, пішли в центральний комісаріат в Брюсселі та попросили європейського захисту. Ми привезли з собою всі документи, які підтверджували, що були злочини щодо дискримінації: висновки поліції, лікарів і навіть фотографії синців після побиття. У нас забрали наші українські паспорти, анулювали громадянство та видали документ, що реєструє нас як біженців — такі правила. Ми не мали права їздити в Україну до отримання громадянства Бельгії.
Олена Терлецька: Олена спочатку запропонувала не показувати в таборі, що ми у стосунках, та жити як всі люди. Але я сказала, що ні. Ми вдома боялись і не для того приїхали сюди, щоб теж боятись.
Зараз в Бельгії ви почуваєте себе безпечно? Чи не відчуваєте засудження, неприйняття, або відкритої агресії?
Олена Олійник: Відчуваємо себе в безпеці, тому що тут злочини на підставі ненависті до спільноти ЛГБТКІ+ розслідуються прискіпливіше навіть, ніж крадіжки чи дрібне хуліганство, а покарання максимально суворі. Тут взагалі дискримінація за будь-якою ознакою вважається дуже тяжким злочином.
Олена Терлецька: На початку було дуже незвично, ти чекаєш з острахом на якусь реакцію, а її тут немає. Дуже нове та не знайоме відчуття, що ти нормальний в будь-яких своїх виборах та проявах.
Ми можемо спокійно ходити на вулиці тримаючись за руки та проявляти ніжність одна до одної й не зустрічаємо жодного погляду осуду чи агресії. Але треба сказати, що тут відношення до лесбійок більш лояльне, ніж до геїв, і це відчутно.
Олена Олійник: Ми відчули незручність саме тоді, коли приїхали українські біженці. Почались дивні погляди та запитання по типу: “А як ви займаєтесь сексом? А чому у тебе пірсинг?” Неприємне відчуття, ніби повернулись в Україну. Є друзі українці, які нас приймають нормально, але це буквально одна-дві сімʼї.
Волонтерство під час війни
Що ви робили на початку повномасштабної війни?
Олена Терлецька: Ми приймали біженців й допомагали всім. І коли люди дізнавались, що ми одружені, то не всі реагували позитивно. Вони отримували допомогу, але поза очі розповідали, що ми збоченки та робили негарні речі.
Ви не тримаєте образи, щодо того, як до вас ставились українці вдома і тут в Бельгії? Тобто ви продовжуєте допомагати?
Олена Олійник: Так, але ми допомагаємо тільки перевіреним людям, яким довіряємо. Мені важливо знати, що ці гроші підуть в потрібному напрямку, тому ми підходимо до цього відповідально.
Олена Терлецька: Коли ми поїхали, у мене було дике почуття провини. Ніби я перестала боротись і всіх кинула. Перший час допомагаючи українським біженцям тут — це було ніби пояснення та відповідь на мої сумніви, що ось для чого я тут — щоб допомагати. Хоча був момент, коли я пообіцяла собі, що більш ніколи нікому не буду допомагати, адже стільки бруду лилось на нас, стільки жаху. Але мене надихнула одна українська волонтерка, яка сказала: “Для того, щоб бути волонтером, потрібно мати сили, щоб захищатись від невдячності людей”. І я зберегла в собі віру в людей. Думаю, що навіть якщо людина озлоблена, а ти їй допоможеш, то це може якоюсь мірою змінити її.
Олена Олійник: Так, вдячність однієї людини перекриває сотню невдячних.
Олена Терлецька: Мене й досі запрошують на благодійні заходи, кошти з яких відправляють потім в Україну. Я там співаю українські пісні. Також у мене є подруга в Одесі, яка займається дітьми-сиротами, й вона організовувала акцію, спрямовану на допомогу дітям, і я долучила до неї всіх, кого знала в Бельгії.
Які зміни потрібні Україні
На вашу думку, дискримінація в Україні досі існує, тому що злочини замовчують? Як гадаєте, Одесі не вистачає руху, який би висвітлював ці проблеми та активніше боровся?
Олена Олійник: Представники спільноти ЛГБТКІ+, які живуть в Одесі, особливо не розголошують випадки дискримінації, намагаються жити звичайним життям. Ми одні з небагатьох, хто наважився щось змінити, але в результаті все одно довелось поїхати.
Я не думаю, що можна щось змінити тільки розголосом. В Одесі є невеличкі громадські рухи, проводять прайди, які охороняє поліція, але потім учасники йдуть додому побитими, тому що їх відловлюють після прайду. Потрібно працювати на всіх рівнях, щоб змінювати думку суспільства та організувати безпеку спільноті ЛГБТКІ+. Закон про легалізацію одностатевих шлюбів надасть юридичні права, але якщо суспільство продовжить реагувати так агресивно, то всім доведеться ховатися й далі.
Олена Терлецька: До прикладу, як це відбувалося в Бельгії. Коли приймали закони про одностатеві шлюби, на початку люди були проти. Але коли за дискримінацію вводили штрафи та покарання, всі почали поводитися спокійніше. До того ж змінювались покоління з консервативними поглядами та приходила прогресивна молодь. Я не думаю, що в Україні достатньо тільки штрафів, адже поки ми не будемо змінювати свідомість від покоління до покоління, це призведе до ще більшої ненависті.
Олена Терлецька: В Бельгії у мене було обурення за Україну й мене не полишало запитання чому ми, така багата і красива земля з талановитими людьми, не маємо такого рівня життя, як тут, в Бельгії. Наш досвід з Оленою певною мірою зневірив нас у тому, що в Україні щось зміниться, принаймні найближчим часом. Попереду дуже багато роботи з суспільством. І ми готові долучатися звідси до будь-яких ініціатив, які допоможуть цьому процесу, й завжди відкриті до діалогу. Поділитись нашою історією — це спроба показати, що проблема існує, але поки єдиним виходом з неї для нас став, на жаль, переїзд. У нашої країни зараз багато очевидних причин, з яких ми втрачаємо громадян, і дискримінація не має бути додатковою.
Авторка: Ірина Миколайчук
