Чим особливий український рух за права ЛГБТ-спільноти?
Публічний український ЛГБТ рух можна вважати відносно молодим, адже до відновлення незалежності, в умовах радянського режиму, він просто не мав можливостей як слід розгорнутися. Проте нині в Україні дедалі більшає правозахисних ініціатив й акцій, які виборюють для квір-спільноти більш толерантне ставлення з боку суспільства й захист від держави. Великою мірою ці процеси посилилися після Революції гідності й початку російсько-української війни.
Wonderzine розбираються, що особливого в українському квір-активізмі і як він став частиною всеукраїнської боротьби за свободу.
Пошук власної історичної тяглості
Історична тяглість важлива для багатьох рухів, які стосуються ідентичності. І хоча феномен квір-ідентичності виник лише у ХХ столітті, ЛГБТ-спільнота продовжує шукати й успішно знаходити «своїх» людей і фрагменти власної культури в минулому. Користуючись квір-оптикою, можемо по-новому подивитися на вже відомі історичні постаті чи артефакти. Так виник феномен квір-ікон – шанованих особистостей минулого, які належали чи могли б належати до ЛГБТ-спільноти або ж так чи так доклалися до видимості квір-людей. Своїм життям чи творчістю вони доводять, що квір-люди існували завжди, але через гомо- й трансфобію багато з них остерігалися відкрито проявляти себе або ж стикалися з осудом чи насильством. До квір-ікон минулого належать такі постаті: Сапфо, Оскар Вайлд чи Фріда Кало.
Тривалий час українська ЛГБТ-спільнота орієнтувалася на закордонні квір-ікони, і це нормальна практика, адже наведені вище постаті вважаються надбаннями світової культури. Водночас важливо звертатися й до власної історії, аналізувати локальний контекст. Майже синхронно з активізацією національного самоусвідомлення почалися спроби досліджувати нашу квір-історію, практикувати квір-оптику щодо спогадів і творів культурних діячів/ок минулого.
У контексті цих розвідок згадують, зокрема, Сергія Параджанова, Сержа Лифаря й Агатангела Кримського. Цікавим культурним феноменом стали постаті Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Навряд чи можна достовірно говорити про їхню сексуальність, але листування між цими письменницями й досі цікавить дослідників/ць української квір-культури та лишається важливим артефактом для певної частини квір-спільноти.
Проводилися й дослідження більш сучасної квір-історії. Наприклад, про те, як гомо-, бі- чи транслюди жили в часи СРСР і ранньої незалежності України. Так, зокрема, виник «».
Пошук історичної тяглості в нашому просторі ускладнюється й турбулентністю історичних подій, і тоталітарним устроєм в часи СРСР, і тим, що в Україні відносно пізно (у 1991 році) скасували кримінальну відповідальність за добровільні гомосексуальні стосунки. Через це свідчень збереглося досить мало, а більшість квір-людей минулого або ніяк не проявляла свою ідентичність або сильно її приховувала.
Війна як рушій змін
Російсько-українська війна стала каталізатором багатьох змін в українському суспільстві, а також розвіяла чимало сумнівів та упереджень. Багато українців зрозуміли сутність російського імперіалізму й небезпеку ворожої культури. Також через війну суспільство помітило важливість об’єднання, взаємодопомоги й солідарності. У протиставленні себе окупантам ми наблизилися до більшої толерантності щодо наших співгромадян.
Починаючи з 2014 року, українська армія змінювалася, у ній збільшувалася кількість добровольців/иць, відбувалися реформи, а престиж військового/ї в суспільстві зростав. Почався тренд на висвітлення особистих історій військових, які представляли різні соціальні групи, зокрема й ті, які раніше не асоціювалися зі стереотипним образом людини в армії. Серед них були й представники/ці ЛГБТ-спільноти, люди різної сексуальної орієнтації й гендерної ідентичності. Вони почали ламати стереотипи про самих себе, спростовуючи ідеї, буцімто квір-люди занадто слабкі й вразливі для служби, а також не мають національної свідомості й патріотичних почуттів.
2018 року один з перших відкритих ЛГБТ-військових Віктор Пилипенко заснував організацію «Військові ЛГБТ», яка поступово здобула медійність і наразі є одним з найбільших джерел адвокації спільноти в українській армії. Переважно саме завдяки цій організації суспільство має нагоду дізнатися про особисті історії квір-військових, побачити їхні фото й почитати про бойовий досвід. Ці історії нормалізують камінгаути серед військових, додають впевненості й відчуття солідарності. Завдяки цьому самі ЛГБТ-військові мають майданчик для того, щоб не лише розповісти про себе від першої особи, а й донести до суспільства свої потреби й озвучити проблеми. Наприклад, за допомогою організації адвокатують потребу в цивільних партнерствах, захисті ЛГБТ-спільноти від злочинів на ґрунті ненависті, а також заявляють про конкретні випадки нетерпимості на службі. Завдяки такому висвітленню в суспільстві поступово руйнуються упередження про те, що квір-людям нібито потрібне «особливе ставлення» й додаткові привілеї. Насправді ж ЛГБТ-військові постійно наголошують, що передусім хочуть служити на рівних з усіма, отримувати таке ж ставлення й таку ж підтримку від держави.
Повномасштабна війна прискорила адвокаційний процес, і поки що, замість багатьма очікуваного відкату, ми спостерігаємо толерантності соціуму до ЛГБТ-спільноти. Саме ЛГБТ-військові зараз найбільше адвокатують у суспільстві потребу підтримати й легалізувати цивільні партнерства, адже для них ця тема критично важлива. Через те, що відкритих квір-військових стає дедалі більше, ігнорувати їх стає складніше, а нерівність у правах стає все помітнішою. У влади стає все менше відмовок, щоб надалі уникати розмови про одностатеві партнерства.
ЛГБТ-рух – частина українського антиколоніалізму
З початком російсько-української війни, особливо на повномасштабному її етапі, набув нових сенсів антиколоніальний рух. На його позначення часто цитують гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!», адже передусім цей рух спрямований на дистанціювання себе від усього російського: мови, культури, ідеології. Українці вкотре усвідомили, що у великому російському наративі вони не брати чи сусіди, а цілі для завоювання й знищення. Деякими очікуваної солідарності російської квір-спільноти з українською також не відбулося, це ще більше спонукало розірвати зв’язки з країною-агресором і більше не будувати ілюзій щодо навіть нібито ліберальних і прогресивних її громадян.
Водночас почали більше орієнтуватися на європейські цінності, усвідомлювати важливість демократії, суспільного договору й рівності. Український ЛГБТ-правозахисний рух дедалі частіше апелює саме до цих орієнтирів. Ключовим аргументом є те, що європейська держава, яка воює за гуманістичні цінності, не може утискати права своїх громадян, особливо якщо ці громадяни на рівних з іншими платять податки й захищають країну від загарбників.
Нерідко правозахисники/ці протиставляють українське і російське суспільства й культури. Водночас наголошують на глибокій гомо- і трансфобності, антигуманістичних цінностях росії, які відбиваються в державній політиці заборони «пропаганди» ЛГБТ. Також звертають увагу на те, що гомо- й трансфобні уряди країн часто тяжіють до підтримки чи толерування росії. Яскравим прикладом цьому може слугувати нинішнє керівництво США. Важливо ще й наголошувати на підтримці росією гомо- й трансфобних настроїв у світі, фінансування нею анти-ЛГБТ рухів. За цим аргументом прямо й опосередковано пропонують висновок, який не завжди подобається проукраїнським, але не толерантно налаштованим громадянам: підтримувати гомо-, трансфобію означає підтримувати росію, її політику й наміри.
Антиколоніалізм відчувається й усередині ЛГБТ-руху. Як і, наприклад, український фемінізм, раніше він нерідко озирався на росіян, співпрацював із ними, вважав їх у певних моментах взірцями, навіть попри їхню неспроможність справді щось змінити у своїй державі. Це пояснюється колоніальним мисленням, яке нам нав’язали росіяни багаторічною імперською політикою. Проте нині українські ЛГБТ-рухи розірвали ці зв’язки, намагаючись також додатково вносити у свою боротьбу національний елемент.
Організації тепер адвокатують не лише потреби ЛГБТ-спільноти взагалі, а потреби саме української ЛГБТ-спільноти в умовах війни. Деякі локальні ініціативи з початком повномасштабної війни стали опорою для квір-людей своєї місцевості, допомагаючи їм з гуманітарними потребами, евакуацією, психологічною підтримкою й прийнятними умовами життя в прифронтових територіях. ЛГБТ-організації займаються й міжнародною адвокацією, долучаючись до спільних зусиль представлення України у світі.
Авторка: Леся Королюк
фото: hromadske, українська правда, київпрайд
