Сергій Лавренюк – про доречність стрічки на ЛГБТ-тематику під час війни, драмеді як спосіб розкрити внутрішні конфлікти сучасного українця та західні цінності в контексті виховання взаємоповаги.
В Україні розпочалися знімання фільму «Уроки толерантності». Режисерське крісло посів Аркадій Непиталюк, знайомий глядачам за комедійною стрічкою «11 дітей з Моршина» (2019) та драмеді «Припутні» (2017). У новій роботі він розповість історію звичайної української родини, яка через фінансову скруту поселяє в себе ЛГБТ-активіста – і це змінює життя родини на 180 градусів. Ідея проєкту виникла задовго до 24 лютого – іще минулого року він став переможцем 17-го конкурсного відбору Держкіно та учасником пітчингу професійної секції 12-го ОМКФ.
А в основу сценарію лягла п’єса Ігоря Білиця «Гей-парад», вистава яка йде з аншлагами в одному з київських театрів уже кілька років поспіль.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну порушило плани творців кіно, але вони продовжили працювати над «Уроками толерантності», адаптувавши первісний задум до нових реалій.
Продюсер стрічки Сергій Лавренюк розповів Mind про створення кіно під час війни, зменшення бюджету та зміну акцентів, про ставлення до теми ЛГБТ в Україні та головне – про мету фільму «Уроки толерантності».
– Як ви наважилися під час війни знімати кіно, у якому однією з тем є сенситивна для більшості українців тематика ЛГБТК+?
– Я хотів би відразу заперечити думку, що це фільм про ЛГБТ. Він радше про всіх українців і те, як ми ставимося до фобій, що існують у кожного українця, у кожній сім’ї.
Це не лише гомофобія, це і ксенофобія, частково і прояви расизму, сексизму. Українці, як і всі люди, мають ознаки цього. Просто гомофобія – одна з гострих і яскравих речей. Українці не лише з упередженістю ставляться до гомосексуальності, а і з острахом. Інколи це навіть межує з жахом. Тема ЛГБТ у нас слугує винятково тригером, щоб розтяти всі негативні прояви української родини та соціуму загалом.
Це історія про нас самих, про те, як ми реагуємо на складні, незрозумілі нам речі. Як це проявляється? У взаєминах. Стрічка переважно про те, як не вистачає любові, доброти й поваги між нами. Тема ЛГБТ і гей, який у нас є, – двигуни, що змушують родину розкритися та зрозуміти, що треба «возлюбити ближнього свого, як самого себе» – каже наш персонаж.
А чому під час війни? Картина була задумана ще два роки тому. Торік ми пітчингували її, стали переможцями конкурсу. Планували почати знімання 20 квітня, але не сталося. У червні зрозуміли, що в дечому можемо змінити стилістику та спосіб фільмування і зробити це під час війни.
– Тобто ви зробили це на користь бюджету, щоб трошки зменшити його?
– Очевидно, він буде зменшений, можливо, сильно. І відрізнятиметься від того, що ми задумали раніше. Зрозуміло, що ми відмовилися від дорогих сцен, наприклад, трюкових, від масовки, дорогих локацій. У нас були дороговартісні локації, які зараз недоречно було б використовувати. Ми просто спробували розказати нашу історію більш камерним способом. Зараз такий стан, що витрачати багато грошей не варто.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що фільмування планувалося на березень. Але з огляду на те, що росія зараз маніпулює темою гомосексуальності, це створює для пропагандистів новий ласий інфопривід для маніпуляцій, тож ви свідомо вирішили знімати саме зараз? Якою є ваша стратегія боротьби зі вкидами щодо цього?
– Моє ставлення до вкидів очевидне. Я розумію, що наш проєкт актуальний. Можливо, людей, про яких ми говоримо, набагато більше, ніж ми думали. Тому для них все це буде корисно. А російські вкиди… Знаєте, складно коментувати темноту й морок, з темного лісу щось вилітає, бог його знає, що в них там у голові.
Як на мене, чим менш розвинене суспільство гуманістично, тим більше в нього запитань до інакшості, до людей, які мислять по-іншому. От зараз ми це бачимо на прикладі росіян. Для них українці інакші. Тому вони думають, що з нами треба боротися, нас треба знищувати. Ми цінуємо свободу, ми цінуємо повагу, західні цінності. Про це наш фільм так само говорить. Актуальність теми цілком природна.
– У жанрі заявлено, що це драмеді. Тобто комедійні моменти диктують самі ситуації. Наведіть найяскравіші моменти, які б змальовували портрет людини, що упереджено ставиться до ЛГБТ, але завдяки стрічці змінить своє ставлення?
– Скажу, що стрічка буде насичена жартами, інколи це здаватиметься трошки «занадто». Художня мова нашого режисера Аркадія Непиталюка – це навмисне максимальне наближення до того, що він бачить у звичайному житті. Це портрети персонажів, з якими він особисто стикався.
Це абсолютно жива мова. Для когось вона може бути некомфортною, але кожен має право реагувати на це чи не реагувати. А той дискомфорт, що, можливо, виникне – це емоція, яка в наступній сцені нівелюється іншими емоціями. І вони будуть набагато прийнятнішими.
Чому драма? Бо це внутрішнє переживання, і воно викликає достатньо складні емоції персонажів. Інколи вони жорстко реагують на перипетії, які з ними трапляються. Це все в такому обрамленні – інколи іронічному, інколи комедійному, інколи драматичному. Тому ми називаємо це драмеді – драма з елементами комедії. Чому, власне, я обрав цей проєкт? Я адепт того, що ці два жанри – трагедія і гумор – завжди йдуть поруч. Не буває чистої трагедії і не буває чистої комедії. Це певна мова, якою художник розказує свою історію.
– Режисер Аркадій Непиталюк і раніше брав героїв із народу і ставив у центр сюжету. Маю на увазі його стрічку «Припутні». Тобто його персонажі впізнавані. Саме тому ваш вибір зупинився на цьому режисерові?
– Мій вибір зупинився ще раніше на картині «11 дітей з Моршина», яку ми робили з Аркадієм Непиталюком, тому це наша не перша співпраця.
А взагалі ми давно знайомі. Мені подобаються його життєві комедії, життєві історії. Мені близький цей підхід до життя, у якому все перемішано. Усе одно ж, не беручи зовсім трагічних ситуацій, завжди перемагає оптимізм, запакований у гумор, іронію чи самоіронію. Ці якості мені так само притаманні. І його художня мова мені подобається. Коли Аркадій запропонував історію з таким двигуном, то я передивився виставу, яка з успіхом йде кілька років в Дикому театрі, називається «Гей-парад» – за мотивами п’єси Ігоря Білиця. За нею ми і зробили наш сценарій.
– З якими рисами українцям варто боротися? І як до цього підштовхне фільм?
– Мистецтво не повинне нікого змінювати або вчити, нічого з цього мистецтву не притаманне. Воно має єдину мету – викликати емоції, які можуть призвести до змін, ініційованих самою людиною.
Тому ми ставимо собі за мету викликати кілька почуттів. Основне – повага до ближнього, гуманізм, загальна емпатія передусім до людей, що тебе оточують: рідні, близькі, друзі, колеги. Це той мінімум, до якого глядач мав би прийти. Якщо ти поважатимеш людину, то найімовірніше буде зворотна реакція – і тебе будуть поважати. Любитимеш – і тебе любитимуть.
Те, що потрібно людині, – це повага, увага й любов. Якщо в когось виникнуть такі почуття після перегляду нашого фільму, то ми досягли своєї мети.
– Хто цільова аудиторія фільму?
– От ми нещодавно розмовляли з Аркадієм, у нас була чергова сцена з нецензурною лексикою. Кажу йому: у мене старшій доньці 14 років, вона ще напевно не скоро подивиться фільм. Він відповів, що це цілком нормальні, природні речі. Звичайно, не в 14, але вже в 16 років наші емансиповані діти можуть спокійно сприймати цю історію. Ба більше, у деяких школах проводяться уроки толерантності. Може, наша картина підштовхне їх до того, щоб уважніше слухати матеріал, який викладається на реальних уроках.
Це не зовсім касовий фільм. Він на межі артхаусу та глядацького кіно, оскільки в нас дещо змінилися спосіб знімання та умови. Акцент змістився в бік артхаусу. Ми прибрали «глядацькі» речі, які сьогодні не можемо собі дозволити.
Наша аудиторія – уся аудиторія, яка ходить у кінотеатри. Кістяк – молодь. У нас, мабуть, 25-45 років. Це мій естімейт.
– Якщо розглядати європейське кіно, а особливо французьке, то вони давно не вбачають жодної зради у комедіях із будь-яким обігруванням сексуальної орієнтації. На вашу думку, коли ми досягнемо цього рівня легкості сприйняття та цивілізованості, щоб не здіймати ґвалт через стрічки, що порушують подібні теми? Скільки їх має бути знято, щоб пробити стіну нерозуміння?
– Коли люди стануть толерантними й зрозуміють, що немає якоїсь драматичної різниці між сексуальними вподобаннями, якщо люди не бачитимуть у цьому загрози – тоді в нас краще сприйматимуть картини, де торкаються цієї тематики, більш комедійно. Ну, там геї, там лесбійки.
Наша стрічка створена для того, аби показати еволюцію персонажів. Тут чітко зрозуміло, що це не загроза, нічого страшного немає. Загрози більше в голові. У фільмі всі побачать, що хейт внутрішньосімейний набагато сильніший, ніж хейт щодо гея.
Побутові конфлікти трапляються частіше, ніж історії зустрічей двох різних філософій життя. Треба розібратися в себе в хаті, що відбувається.
– Одна з претензій від хейтерів у тому, що тема ЛГБТ зараз не на часі. Хоча вона у фільмі не центральна. Ваші топ-аргументи хейтерам, чому «Уроки толерантності» – це не хайп заради хайпу?
– Якщо допустити таку форму спілкування з хейтером, то я б чисто по-людськи відповів, що не заважаю їм займатися їхньою справою. Я знімаю кіно, розповідаю історії.
Є культурний фронт, до якого ми належимо, тож він теж має працювати.
Хейтерам я б ще сказав, що їм можна звертатися за тезами до виступів Патріарха Кіріла та псевдоотця Івана Охлобистіна.
– У ЗМІ почали акцентувати на тому, що стрічка зі специфічною темою знімається за державні кошти. Але ж бюджет у сфері культури значно урізали. Яка у вас ситуація?
– Наразі ми знімаємо стрічку за приватні кошти, бо державних немає. Й очікуємо на кращий розвиток подій. Ми прибрали з фільму дорогі локації, які тепер здаються недоречними, тому бюджет значно зменшений. Але в проєкті задіяно 45 щасливих кінематографістів, оскільки вони більше, ніж пів року сиділи без роботи. Це прекрасно, що кіноіндустрія починає оживати, а у професіоналів кіногалузі знов з’являється робота.
– А яке фінансування в стрічки наразі та які очікування від касових зборів?
– Як на мене, від кіно в тому жанрі, у якому ми знімаємо, – я б назвав це глядацький арт-хаус – не можна очікувати великих касових зборів. Але творці подібного кіно не бояться випускати навіть зараз у прокат свої стрічки. Останній яскравий приклад – «Я працюю на цвинтарі». Збирають великий бокс-офіс лише блокбастери та «Марвел», тому тут немає мети зібрати більше, ніж витратили.
Коли в місті ставлять красивий пам’ятник, то на нього не рахують гроші. Подібне мистецтво не вимірюється коштами.
