Погрози, цькування чи страх втратити житло не завжди перетворюються на заяву або скаргу. Що відбувається між пережитим досвідом і зверненням по допомогу, дослідила ГО «Бюро “Ми – є!”» у звіті «Коли шкода залишається невидимою». Координатор та автор дослідження – Володимир Косенко.
Дослідники провели онлайн-опитування 535 людей у серпні 2026 року та 11 глибинних інтерв’ю в серпні-вересні. Ці результати описують досвід учасників дослідження, а не всіх ЛГБТІК+ людей в Україні: до опитування долучалися добровільно, а три чверті респондентів були віком 16-24 роки. У різних запитаннях брала участь різна кількість людей, тому кожен відсоток має власну базу розрахунку.
Серед 440 людей, які відповіли на запитання про попередні 12 місяців, 93,9% повідомили про контакт хоча б з однією формою ворожих висловлювань щодо ЛГБТІК+ людей. Для 50,9% це були висловлювання про спільноту загалом, для 43% – особисто спрямована ворожість. Зміни у власній поведінці часто або іноді відзначали в обох групах: відповідно 58,3% і 70%. Автори застерігають, що ці дані показують зв’язок усередині вибірки, але не доводять, що саме висловлювання спричинили кожну зміну.
Ворожість впливає і на рішення, чи можна бути відкритими з оточенням. Із 486 респондентів 68,3% назвали родину серед місць, де їм доводиться приховувати себе. Заклад освіти зазначили 53,1%, медичні або соціальні служби – 50,4%. Один із учасників глибинного інтерв’ю пояснив, як відкритість пов’язана із залежністю від близьких: «Мій дідусь мене забезпечує, і він дуже гомофобний. Якщо я йому розкажу про себе, то я залишусь без хати».
Серед опитаних були й ті, хто повідомив про прямі негативні інциденти: погрози зазначили 97 із 383 людей, повторюване цькування або переслідування – 83 із 379, фізичне чи сексуальне насильство – 31 із 380. Це кількість людей, які розповіли про відповідний досвід, а не кількість встановлених правопорушень.
На запитання про звернення по допомогу, пораду або реагування відповіли 316 респондентів. Із них 62 сказали, що зверталися, 167 – що не зверталися, а 61 – що відповідного випадку не було. Тому показник 19,6% тих, хто звертався, не можна називати часткою постраждалих, які повідомили про інцидент. До того ж звернення по пораду до близьких і формальна скарга – різні дії.
Серед 167 людей, які не зверталися, 43,7% вважали ситуацію недостатньо серйозною. Ще 35,3% не очікували результату, 32,3% не мали сил або ресурсу, 31,1% не довіряли інституціям, а 25,7% боялися небажаного розкриття своєї ідентичності. У звіті наведено слова учасника інтерв’ю, який після погроз пояснив своє рішення так: «…ну, мене ж не побили…». Автори підкреслюють: його історія показує один зі способів оцінювати пережите, але не пояснює вибір усіх, хто не звернувся.
Війна також присутня в досвіді учасників. Із 458 респондентів 31,2% оцінили зміну свого відчуття безпеки як ЛГБТІК+ людини під час війни як погіршення. Серед 423 людей, які відповідали на запитання про ворожі матеріали, 44,7% зустрічали знецінення ЛГБТІК+ військових, ветеранів або партнерів військовослужбовців. Водночас дослідження не дає змоги відокремити вплив війни від інших змін у житті опитаних.
На думку авторів, людині потрібна можливість безпечно розповісти про випадок, отримати підтримку й окремо вирішити, чи подавати формальну заяву. Серед 318 респондентів 76,7% були готові або радше готові скористатися онлайн-формою повідомлення. Для них важливі анонімність, зрозумілі подальші дії та чітке пояснення, хто отримає їхні дані. Дослідники рекомендують зробити перший контакт простим і конфіденційним та не вимагати, щоб людина сама визначала юридичну кваліфікацію пережитого. Ефективність цих рекомендацій ще потрібно перевіряти на практиці.

