Мене не турбувало, що треба прикидатися чоловіком, головне було виїхати і вижити. ЛГБТК-персони — про втечу з окупації
З початком повномасштабного вторгнення представники ЛГБТК-спільноти на окупованих територіях опинилися в зоні підвищеного ризику. І без того дискримінаційне відносно спільноти російське законодавство торік посилили спочатку забороною трансгендерного переходу, а згодом і проголошенням “міжнародного руху ЛГБТ” екстремістами.
За час повномасштабного вторгнення з окупованих територій долітали звістки про знущання, насильство та катування відносно активістів чи представників спільноти: когось тримали “на підвалі”, когось — кинули в лісі з простреленою ногою. Реальна картина досі невідома. Лише з окупованих регіонів півдня України активістам вдалося вивезти близько 350 ЛГБТК-персон. Суспільне розповідає історії двох таких людей, які змогли втекти попри всі ризики.
“Треба було запустити себе такою мірою, щоб — раптом захочуть зґвалтувати — їм було бридко це робити”
“Я півтора місяця не була на звʼязку. Переставила сім-картку, подзвонила подружці з Києва. Вона каже: “Я знала, що ти живуча”, — ефектна білявка неквапливо скручує цигарку на тому кінці “зума”.
Вона вправно орудує тонкими пальцями, що видаються ще довшими через гострі чорно-білі нігті, так само неквапливо прикурює, поправляючи на собі рожевий махровий халат. Це її перша самокрутка за годину розмови, мені ж за цей час хотілося закурити далеко не раз. Стрімка окупація, життя в щоденному страху, погрози зґвалтуванням, побиття, зрештою — повінь від підриву каховської греблі, та на додачу — детранзішен, зворотній трансперехід через відсутність гормонів.
У віконці “зума” 30-річна Вікторія (імʼя змінено з міркувань безпеки), вже пів життя як трансжінка, якій торік довелося з матірʼю тікати з окупованої Херсонщини. Шлях з несвободи тривав півтора місяця, впродовж яких ніхто з друзів дівчини вже не сподівався почути від неї звістку. Принаймні, крім однієї подруги.
“Живуча, наче тарган! — каже Вікторія. — Але скільки ж сил треба, щоб бути цим тарганом, який всюди виживе!”
Сьогодні Вікторія в Берліні, а ще минулого літа долала шлях в ЄС через захоплений росіянами Крим, Вороніж та Санкт-Петербург.
“Нам прийшов час їхати в Латвію, як Пригожин суне на Москву. Вісім годин вибоїнами, обхідними дорогами. Якби пригожинські зупинили та побачили, що у всього автобусу українські паспорти, був би нам…” — дівчина зривається на лайку.
Рух окупантів в бік рідного міста 24 лютого 2022 року вона зачула ще тоді, коли про початок повномасштабного вторгнення сигналізувала лиш цівка диму зі сторони Чорнобаївки. Вікторія — як зараз, з цигаркою в тонких пальцях, стояла на ганку будинку, обдумувала почуте зі слухавки: “вставайте, Росія напала”, не підозрюючи, що зовсім скоро нарощені нігті відпадуть, брак гормональної терапії поверне волосся на обличчі, а мати знову почне звати її Васею, щоб не привертати уваги росіян (деднейм — імʼя, отримане транслюдьми при народженні — ми вказуємо зі згоди самої Вікторії).
В перші дні окупації Вікторія глушила страх алкоголем: приліт — чарка, чужі голоси з вулиці — ще одна, раптовий стукіт в калитку — і так по колу. Пояснює — це був спосіб повернути контроль над життям. Зараз вона сміється: “Я настільки напивалася, що в той момент мене турбувало лиш одне — не наблювати в ліжко”.
Каже — війну тоді запивав ледве не кожен: сусіди, знайомі, друзі, навіть квартиранти Вікторії. Втім, з часом пара орендарів, мати й донька, почали триматися сторони окупантів: молодша знайшла серед них коханця, старша — погрожувала здати Вікторію росіянам. Дівчина пояснює, що тоді переживала за безпеку не стільки як українка, скільки як трансжінка. Квартирантка теж зважала на це й примовляла: “Знаєш, що вони з такими як ти зроблять?”
На той момент до її будинку вже навідувалися окупанти. Впродовж року вони все щільніше заселяли кожну порожню квартиру чи дім, а до Вікторії одного дня зайшли по воду.
“А в мене вже детранзішен повним ходом. Ніхто вже тоді ноги не голив, не чепурився. Бо треба було запустити себе такою мірою, щоб — раптом захочуть зґвалтувати — їм було бридко це робити”, — говорить вона.
Один з окупантів звертався до неї “дівчино”, на що другий видав: “Яка ж це дівчина, то хлопець!” І в секунду вдарив Вікторію прикладом по лицю.
“Усмішкою постраждала”, — зауважує вона та показує трійку прогалин в роті. Німецька держава оплатила їй зубний протез, однак дівчина жаліється — незручний, ще й випадає, варто лиш зачепити його язиком.
“Не називай мене “доця”, в тебе син”
Зараз вона дивується, що ніхто з місцевих на Херсонщині не здав її росіянам, адже зі шкільних років однокласники булили її за інакшість. А коли після випускного дівчина розпочала трансперехід, ті ж самі задираки пропонували Вікторії секс — фетишизували її, адже прагнули дізнатися як це, бути в одному ліжку з трансжінкою.
На початках до Вікторії, в якої ще не розпочався детранзішен, залицялися й окупанти. У відповідь вона намагалася переключити їхню увагу: “У мене була подружка, яка нещодавно народила, я у неї виривала коляску з рук. Мовляв, я її кума, сваха — будь-яка приблуда, лиш би відбрехатися. І коли до нас підходили, всі розмови були то про какашечки, то кури подохли, то про город”.
“Ось тут в мене були рани, — дівчина торкається обличчя трохи вище підборіддя. — Я постійно прикушувала губи, щоб, дідько, просто мовчати! І кому могла, казала: “Мовчіть! Повідкушуйте собі ті кляті язики!”
В той момент вона вже виглядала, за власними словами, як “17-річний задрот”. В порожньому сусідському домі знайшла якісь чоловічі речі, довге волосся збирала у хвіст, намагалася зробити голос грубішим. Про витончений манікюр, який Вікторія завжди робила сама, вже не було й мови. А щоб приховати невеликі груди, постійно надувала живіт, імітуючи “пивне пузіко”. Мамі, яка за роки камінг-ауту вже навчилася говорити Вікторії “доця”, треба було нагадувати: “Не називай мене Вікою! В тебе син. Вася, Вася, Вася”. Та й по документах вона теж досі лишалася Василем.
“Але як це, після стількох років переходу, видавати себе за чоловіка?” — запитую.
“Мене це тоді не турбувало, — каже дівчина. — Головне було виїхати й вижити”.
На її щастя ця гра в хамелеона спрацювала. Коли Вікторія з матірʼю проходили пункт пропуску з окупованим Кримом, росіян цікавило лиш одне — чому вони не хочуть лишатися жити на окупованій території?
“Я сказала, що не хочу лишатися ані в Україні, ані в Росії. І тоді мені чесно не хотілося”, — пояснює вона. Це зараз Вікторія мріє повернутися в Україну, тоді ж прагла опинитися якнайдалі від повномасштабної війни. Окупантів її відповідь зрештою влаштувала.
“Я просто прагну нормального життя”
Зараз Вікторія в Берліні. Заробіток їй приносить манікюр. Перший час дівчина ще була й посередником між місцевою владою та мешканцями району, в якому живе — передавала скарги, волонтерила, паралельно вчила німецьку.
А ще — завела роман з німцем. Для нього це перші квір-стосунки, він ідентифікує себе як цисгендерний гетеросексуальний чоловік. “Натуральний натурал, — зауважує вона, — але мене це влаштовує”.
Вікторія зізнається, що не прагне брати участь в житті місцевої ЛГБТК-спільноти: не ходить на прайди, не соціалізується саме як трансжінка. Її все ще наздоганяє дисфорія та дереалізація, і тоді Вікторія втрачає розуміння того, хто вона — жінка чи чоловік? Але вона поновила гормональну терапію і тепер мріє про трансгендерну хірургію.
За паспортом вона досі Василь. Згідно з українським , щоб отримати гендерний маркер, який відповідає гендерній ідентичності, трансперсони досі потребують “медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності”. Зробити цього в Берліні Вікторія не може — в українському консульстві їй сказали їхати в Київ.
“Я просто прагну звичайного нормального життя”, — резюмує вона. Зараз, після роботи з психологинею, якій теж довелося тікати з Херсонщини, Вікторія потроху вчиться не уникати страхів.
“Так, в мене трохи маскулінна фігура, низький голос і я досі не зробила операцію, — говорить. — Але я жінка. Все”.
“Ти бачиш окупантів з автоматами напереваги й в тебе починає їхати дах”
В чаті з 29-річним Владом (імʼя змінено) з Енергодару виникають фото і відео обгорілих кабінетів: “Це мій робочий стіл був. Колись”, — пише він.
Коли ми зустрічаємося в київській кавʼярні, він першим ділом простягає картку працівника Запорізької АЕС. “Це був науково-технічний центр (НТЦ), — пояснює, — Ми там навчали персонал: культура безпеки, мотивація, стресостійкість”.
На ЗАЕС Влад працював відтоді, як закінчив університет. З початком повномасштабного вторгнення він опинився в небезпеці не лише як мешканець окупованого регіону Запоріжжя, а і як робітник стратегічно важливого обʼєкту. Але був ще один фактор небезпеки. Підлітком Влад усвідомив, що він гей. Камінг-аут перед батьками зробив у 19 років, і родина прийняла його без жодних упереджень.
З огляду на власну ідентичність, його першим рішенням в умовах окупації було “не палитися”: “Не бути манерним, не виділятися по одягу”, — пояснює він. Ще з дитинства, каже, неодноразово бачив новини про те, що відбувається з представниками ЛГБТК-спільноти в Росії: приниження й дискримінація, сексуалізоване й фізичне насилля, зрештою — вбивства.
Другим рішенням Влада було виїжджати з міста. Що далі тривала окупація, тим сильніше він стверджувався в ньому. “Ти бачиш [на вулицях] чеченців, дагестанців, бурятів з автоматами напереваги. І в тебе починає їхати дах, — каже він. — Розумієш, що, можливо, зараз відійдеш від них на 100 метрів, а тобі випустять кулю в спину. Просто по приколу. Чи, не знаю, коли напʼються і “білку” зловлять”.
“Коли тебе шмонають, відчуваєш себе наче злочинець. Хоча ти просто народився українцем”
На літо у Влада була запланована відпустка — в якості премії працівникам ЗАЕС давали гроші на оздоровлення, тож він знав, що принаймні фінансово буде готовий до дороги з окупації. Зібрав валізу, сховав ID-картку в кросівок, залишив удома райдужний прапор, який колись привіз зі свого першого прайду в Харкові. “В черзі на фільтрацію ми простояли два дні”, — пригадує Влад.
Я звертаю увагу на його татуювання, що проглядаються з-під футболки та шортів: “Нічого патріотичного”, — говорить він.
По татуюваннях росіяни під час фільтрації намагалися ідентифікувати військових. Якщо знаходили на тілі тризуби, прапори чи будь-що з відбитком українськості, забирали в полон чи на підвал. Влад знав, що з цього боку до нього не докопатися, але, каже, все одно нервував. “Коли тебе шмонають, відчуваєш себе наче злочинець. Хоча ти просто народився українцем і не хочеш жити в цьому клятому “руськом мірє”, — говорить він. — Не знаю, може щось людське в них [окупантах] тоді прокинулося, чи вони звернули увагу, що в нашому автобусі були переважно матері з дітьми, але відносно швидко пропустили”.
У валізі хлопець віз пляшку горілки. Знайомі підказали лайфгак: раптом хтось з росіян буде занадто прискіпливим, підсунути її в якості хабаря. Та зрештою вона не знадобилася. На першому ж українському блокпості, де військові зустрічали словами “Слава Україні!”, а весь автобус відповідав: “Героям слава!”, Влад викинув пляшку у смітник. На етикетці значилося — “Царська горілка”.
“Чи то дівчинка, чи то хлопчик — незрозуміло хто!”
В Енергодарі хлопець мовчав про свою гомосексуальність, бо не вважав місто достатньо безпечним, аби жити відкрито. В Києві, на новій роботі, також мовчить, бо не хоче наражатися на гомофобію з боку колег.
“Коли в цьому році на Євробаченні виграв NEMO [які ідентифікують себе як небінарну персону та використовують займенник “вони”], на роботі було тільки й чути: “Нє, ну ви бачили, хто виграв?! Незрозуміло хто! Чи то дівчинка, чи то хлопчик!” А яка вам, до біса, різниця?”, — обурюється Влад.
Паралельно з роботою він волонтерить в “Київпрайді” — громадській організації, що опікується ЛГБТК-персонами по всій країні. Каже, для нього важливо відчувати приналежність до спільноти та руйнувати стереотипи. “Мого колишнього в родині погано прийняли, він більше з ними не спілкується. І от, уявімо, з ним щось станеться, і з лікарні подзвонять його найближчій рідні. Думаю, йому буде максимально неприємно в такій ситуації побачити їх, а не, наприклад, кохану людину”, — розмірковує Влад.
Наостанок він згадує досі не прийнятий законопроєкт №9103, який дозволив би ЛГБТК-парам заключати цивільні партнерства і мати правовий статус — вже півтора року документ на розгляді у Верховній Раді. За цей час його підтримали 5 з 23 парламентських комітетів.
“Наразі ЛГБТК-люди в парах на юридичному рівні один для одного ніхто, — наголошує хлопець. — А це — велика біда”.
