«Ми захищаємо цю державу і хочемо бути захищеними»: історія ЛГБТІК+ військового, який навчає операторів БПЛА
Рікі — ім’я змінене з міркувань безпеки — служить у Силах оборони України з 2017 року. Сьогодні він працює інструктором у школі БПЛА в Києві й готує майбутніх операторів безпілотників. За роки служби він встиг пройти шлях від артилериста до фахівця з дронів, а паралельно — від обережного мовчання про власну сексуальну орієнтацію до вибіркової відкритості серед тих, кому довіряє.
У розмові Рікі не розділяє ці частини свого життя на окремі світи. Для нього служба, професійність і належність до ЛГБТІК+ спільноти давно співіснують у межах одного досвіду.
«Нам треба перемогти росію, щоб побудувати нормальну країну, але робити все потрібно одночасно», — говорить він.
Саме ця думка проходить через усе інтерв’ю: права людини не мають ставати чимось, що можна відкласти «до перемоги». Тим більше коли йдеться про людей, які самі цю перемогу наближають.
В армії насамперед дивляться на те, що ти вмієш
Рікі підписав свій перший контракт ще у 2017 році. Уже тоді хотів працювати з безпілотниками, але почув у військкоматі, що такого напрямку фактично немає. Почав службу артилеристом, а згодом, коли технології швидко пішли вперед, перейшов туди, куди прагнув із самого початку.
Тепер він навчає інших.
За його словами, школа БПЛА робить ставку передусім на практику: симулятори, польоти, швидке ухвалення рішень, безпеку та командну роботу. Ця сфера змінюється настільки швидко, що знання, актуальні сьогодні, за кілька місяців можуть уже застаріти.
«Те, що ми знаємо сьогодні, через два-три місяці або через пів року може вже бути неактуальним. Тому потрібно постійно розвиватися», — каже військовий.
Він радить готуватися навіть тим, хто поки не служить: опановувати домедичну допомогу, працювати із симуляторами, підтримувати фізичну форму. За його словами, будь-які навички можуть стати корисними, а роль дронів на фронті лише зростає.
Пілотування підходить не всім однаково. Молодшим людям, які звикли до комп’ютерів та точного мікроконтролю, часто легше. Але й ті, хто не стає сильним пілотом, можуть знайти себе в ремонті, модернізації та технічному обслуговуванні.
«Люди, які працювали з годинниками, дрібною механікою чи радіотехнікою, дуже цінні», — пояснює Рікі.
Сам він на початку військової кар’єри волів не говорити про свою орієнтацію. Боявся, що це може вплинути на відбір чи професійне ставлення.
«Намагався докладати максимум зусиль, щоб передусім стати хорошим пілотом».
Відкриватися почав уже після завершення першого контракту. Спершу — поступово, серед людей, яких добре знав. Згодом вибіркова відкритість стала для нього найбільш комфортним форматом.
«Люди запитували, а брехати їм в обличчя чи щось вигадувати я не збирався».
Реакції були різними, але вирішальним, за його словами, залишалося одне — професійність.
«Хлопці насамперед оцінюють навички, компетентність, уміння працювати й навчати. Якщо це не заважає роботі та не впливає на навчальний процес, то для більшості це не є проблемою».
«Важливо нагадувати, що ми є і що ми воюємо»
Через завантаженість Рікі майже не має часу на цивільне життя, але за Маршем рівності в Києві стежив онлайн. Він переконаний, що Прайди не втрачають значення під час війни.
Для нього це насамперед питання видимості.
«Марші рівності також дають моральну підтримку й відчуття того, що ЛГБТІК+-спільнота, військові та ветерани нагадують суспільству про права й гідність людей, які захищають країну».
Він додає коротко: «Важливо нагадувати, що ми є і що ми воюємо».
Ця видимість особливо важлива, коли юридичні права ЛГБТІК+ військових досі не дорівнюють правам їхніх гетеросексуальних побратимів. Найочевидніший приклад — відсутність цивільних партнерств.
Рікі говорить про це без абстракцій. Для військового партнерство — це не політичний символ, а можливість захистити близьку людину.
«Визнання партнерства дає конкретні соціальні й юридичні гарантії для сімей».
Йдеться про медичні рішення, спадкування, соціальну підтримку, можливість вирішувати сімейні справи під час служби чи поранення. Військовий не може бути впевнений, що завтра повернеться із завдання.
«Ми самі захищаємо цю державу і хочемо бути захищеними».
За нинішніх умов частину питань можна намагатися вирішити через нотаріальні документи. Але це складно, займає час і не завжди дає ті самі гарантії, які автоматично отримує подружжя.
«Можна оформлювати різні документи через нотаріуса. Але це велика тяганина, і на це банально немає часу».
Тому серед найважливіших змін Рікі називає закон про партнерства, реальні механізми захисту від дискримінації та доступну медичну й психологічну допомогу для військових і ветеранів.
Коли немає можливості говорити про себе, це теж виснажує
Окремо він говорить про психологічну підтримку.
Армія вимагає витривалості, але до звичайного навантаження служби для ЛГБТІК+ військових може додаватися постійний самоконтроль. Людина стежить за словами, приховує особисте життя, не може розповісти побратимам про стосунки або пояснити, що саме її турбує.
«Для людей, які закриті навіть перед самими собою, які не можуть сказати про своє життя, не можуть поділитися з побратимами тим, що наболіло, у цьому і є основна проблема».
Наслідком може бути емоційне виснаження й вигорання. Тому дружня психологічна допомога для ветеранів та військових — не додаткова послуга, а частина нормального відновлення.
«Вони знатимуть, що не одні, що можуть комусь довіритися, що можуть відкритися».
Від правозахисної спільноти Рікі хотів би бачити насамперед більше єдності та комунікації всередині самого ЛГБТІК+ руху.
«По факту ціль одна — безпека людей, незалежно від статі чи ідентичності».
Також, за його словами, потрібні простори, де люди можуть збиратися, навчатися, бути відкритими і водночас робити щось корисне для країни — від активізму до практичних курсів.
«Я хочу бути рівним. Не вище, не нижче»
Коли Рікі говорить про Україну після війни, він не формулює складної політичної програми. Його відповідь значно простіша — і, мабуть, саме тому така промовиста.
«У мене завжди було таке, що я прагнув волі. Волі бути самим собою. Волі вирішувати свою долю. Волі робити те, що я бажаю».
Для нього свобода не означає право ігнорувати інших. Навпаки — йдеться про країну, де кожен може жити своїм життям, доки не порушує чужих кордонів.
«Я хочу бути рівним з іншими, не вище, не нижче, а на рівні».
У цих словах фактично вміщується головна вимога ЛГБТІК+ військових до держави. Не особливі привілеї. Не окрема система прав. А ті самі гарантії, які вже мають інші громадяни: можливість юридично захистити партнера, отримати допомогу без дискримінації, говорити про свою сім’ю без страху й знати, що служба країні не робить твої власні права менш важливими.
Україна воює за свободу. І для людей, які тримають цю оборону, свобода має бути не лише красивим словом про майбутнє.
Вона має працювати вже зараз.
