«Досі сняться кошмари, що не можу виїхати з Макіївки». Репресії проти квір-людей в окупації та росії
18-річна Олена з Макіївки нині мешкає у Львові. Вона виїхала цього року, щойно досягла повноліття. Подорож була таємною: мамі, яка підтримує самопроголошену «Донецьку народну республіку», Олена нічого не розповідала. Дівчина спочатку поїхала до Білорусі, а потім уже на територію, підконтрольну Україні. «Колись мама на моїх очах спалила український прапор, який я довго зберігала в окупації, — згадує Олена. — А зараз у мене відчуття, що я нарешті повернулася додому».
Усе свідоме життя Олена провела частково в окупації, а частково в росії, куди сім’я перебралася 2014 року. Там, за її словами, вони вперше відчули зневагу від росіян. В школі однокласники казали дівчинці: «Ти не наша». Маму називали «хохлушкою», на роботі її постійно штрафували, а сусіди вдавали, що нічого не чули, коли квартиру родини пограбували. 2017 року сім’я повернулася до Макіївки.
У Макіївці в Олени з’явилися перші стосунки з дівчиною, з якою вона познайомилася онлайн. Та дівчина, згадує Олена, не ховала свою орієнтацію. «Ми гуляли за ручку, обіймалися. Вона була дуже смілива і хотіла показати [наші стосунки — ред.] всьому світові. А я не те щоб боялася засудження, але розуміла, що це небезпечно», — ділиться Олена.
Олені було 14 років, коли вона почала чути, що гомосексуальні стосунки — це погано. Особливо засуджувалися стосунки між хлопцями. Вона пам’ятає, що навіть говорити на цю тему було небажано: це могло викликати підозри щодо власної приналежності до ЛГБТ-спільноти. Навіть онлайн не було повністю безпечного простору: квір-людям надсилали погрози, обіцяли жорстоко побити. А після ухвалення росією 2022 року закону про заборону «гей-пропаганди» погрози посилилися — тепер на гомосексуальних людей могли подати заяву до поліції.
Олена каже: вона ніколи не сиділа в тюрмі, але життя в окупації відчувалося саме як ув’язнення.
«Донецьк — це не росія»
Майнд також родом із Макіївки. Він зміг виїхати ще 2022 року, хоча мріяв про це давно. Майнду 26 років, він ідентифікує себе як небінарну людину та використовує займенники «він» і «вони». Зараз мешкає в Запоріжжі разом із партнеркою родом із Сум — вона повернулася до України після кількох років у Європі.
Майнд виріс у родині шахтаря та працівниці електромереж. Мати з дитинства називала його «моя дитина», не уточнюючи гендер. Коли Майнду виповнилося 20, вона прямо запитала, чи планує він партнера іншої статі. «Я сказав ні, і більше в неї запитань не було», — каже він. З батьком про це не говорили. «Він має гомофобні та трансфобні погляди, — пояснює Майнд. — Але в нас не було конфліктів — він тільки міг бурчати, що я коротко обрізаю волосся та не хочу носити сукні». Коли в Майнда почалися перші стосунки з дівчиною, близька подруга не зрозуміла: «Ти ж не маєш такого вигляду, як хлопець». А вчитель історії в школі казав: «Загниваючий Захід це нам приносить».
Після школи Майнд вступив до художнього коледжу в Донецьку, де вперше зустрів відкритіше середовище, а серед фанатів Twenty One Pilots — навіть квір-людей. 2018 року в центрі Донецька вони розгорнули веселковий прапор. «Ми сміялись, що Донецьк — це не росія й що тут ми можемо пропагувати [ЛГБТ-ідеї — ред.]», — каже Майнд. Але міліція намагалася розігнати компанію, а праворадикали часто приходили «бити за гаражі», де збиралася квір-молодь.
Майнд довго не міг визначитися ні з гендерною ідентичністю, ні зі ставленням до українського. Вважав себе русофілом і мріяв поїхати «якомога далі від війни й не обирати сторону». Згодом зацікавився історією репресій у родині, про які батьки мовчали, але розповіли дальні родичі. «Я зрозумів, наскільки мене обманювали з дитинства, — каже Майнд. — Як я ненавидів і втратив частину себе — наприклад, у ставленні до української мови».
У Макіївці залишилися його батьки. З колишніми друзями Майнд спілкується рідко. Багато квір-людей виїхали до росії. На питання, чому вони обирають країну з сильною гомофобією, Майнд лише знизують плечима. Він вважає, що роки пропаганди на окупованих територіях зробили свою справу — можливо, люди бояться проблем в Україні через донецьке походження.
Окупація: паралельні світи
Україна пройшла довгий шлях у визнанні ЛГБТ-спільноти: від малолюдних акцій 2003 року до KyivPride 2013-го, який поліція захищала від традиціоналістів. З 2016 року багатотисячні марші відбувалися не лише в Києві, а й в Одесі, Харкові, Львові та Запоріжжі. Але Донецька та Луганська області цього шляху не пройшли. До 2014 року в мільйонному Донецьку чи півмільйонному Луганську не було жодного гей-клубу. Навіть організацій, що спеціально захищали права квір-людей, не існувало. Олександр Зінченков із правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ» каже: цими питаннями займалися лише ВІЛ-сервісні фонди.
«У Криму [одразу після окупації — ред.] закрився благодійний фонд “Геліос”, — розповідає Зінченков. — Те саме відбулося навіть з тими нечисельними активістськими групами на Донбасі. Потім законодавство в Криму почали адаптовувати під російське. Зокрема, гомофобні статті Адміністративного кодексу про заборону пропаганди “нетрадиційних цінностей”».
У так званих республіках до 2022 року діяло власне законодавство, яке, за словами Зінченкова, копіювало радянське. Водночас зросла кількість злочинів на ґрунті гомофобії чи трансфобії.
«Як правило, це були випадки з боку людей, які не мають державної влади, простіше кажучи — звичайні гомофоби чи гопніки, — пояснює Зінченков. — Але були й інші кейси. У 2018 році молодого хлопця заарештували за проукраїнські пости та пости на гей-тему. Потім його відправили на примусове лікування до психіатричної лікарні. Там хлопця змушували приймати невідомі медичні препарати».
Квір-людей шукають, зокрема, через онлайн-спільноти для знайомств. Потім їх або заманюють на зустріч і б’ють, або вимагають гроші, погрожуючи розкриттям орієнтації. Зінченков каже, що такі випадки трапляються й на підконтрольній території. Але в окупованих регіонах ризик значно вищий, бо звернутися по допомогу нікуди.
Луганськ — Київ, Луганськ — Полтава
24-річний Данило з Луганська усвідомив свою орієнтацію в 13 років, хоча щось подібне відчував завжди. У дитинстві займався балетом, родина це підтримувала. Вдома взував підбори й не стикався з осудом батьків. 2014 року, з початком війни, сім’я переїхала до Харкова. Данило закохався в місто: воно здавалося великим, сучасним і цікавим. Від друзів дізнався більше про квір-людей і зрозумів, що він гей. Це відкриття пройшло легко: оточення не було гомофобним. Але 2015-го родині довелося повернутися до окупованого Луганська. Там Данило зіткнувся з ворожістю.
На сторінці у «ВКонтакте» хлопець не ховав, що він гей. Це призвело до погроз: «Їх писали навіть дівчата, і це для мене було шоком. Я взагалі тоді не знав, що це (орієнтацію — ред.) треба ховати. Потім зрозумів, що треба ходити озираючись».
Однокласники, дізнавшись про орієнтацію Данила, не погрожували, але обмежили спілкування. Вчителька фізики казала: «Я бачила геїв по телебаченню, і я скажу, що вони всі дуже нещасливі люди». Але Данило вважає, що йому пощастило: зіткнувся лише з моральним тиском, не фізичним. Після слів вчительки дуже хотілося стати саме щасливим геєм. 2019-го він повернувся на підконтрольну територію. Зараз живе з партнером у Полтаві.
Кирилу Самоздрі пощастило менше. Він досі добирає слова, згадуючи страшний день червня 2020 року. Під час прогулянки Луганськом його разом із другом-трансгендером схопили чоловіки в автомобілі з російськими номерами. «Розблокуй телефон, інакше підкинемо наркотики», — пригрозили.
Кирило вагався, нагадував про права, але зрештою віддав паролі. За кілька днів до того товариш попередив його, тож Кирило встиг видалити все, що могло вказувати на зв’язки з ЛГБТ-спільнотою чи інтерв’ю для української організації. Після допиту відпустили, але наказали «співпрацювати». Кирило не повернувся до квартири, ховався в дівчини, з якою познайомився напередодні. За місяць зібрав документи й утік на підконтрольну територію: «Ми перебуваємо в сірій зоні. Ніхто не міг мені допомогти тут, поки я не перетнув український кордон». Для нього окуповані території — це «Північна Корея, тільки трохи м’якша: без жорстких покарань, але з таким самим непрозорим пострадянським авторитаризмом».
Кирило виріс в окупації, на початку війни йому було 13. У школі освіта поступово русифікувалася. Ліцей Молодої гвардії, колись престижний, став схожим на «закриту малоконтрольовану в’язницю»: булінг, наркотики, жорстка ієрархія, де з молодших вибивають гроші, принижують, іноді б’ють до реанімації. Викладачі заплющували очі. Хлопець не брав участі в мілітарних активностях, почувався білою вороною й зацікавився суспільством та політикою. Одного разу вечірка з друзями закінчилася вривом озброєних міліціонерів, які погрожували «переламати коліна» й забрали повнолітніх.
Кирило розумів, що має потяг до обох статей, але лише романтичний — не сексуальний. Таких людей називають асексуалами. Тоді він вважав, що в питанні ЛГБТ-свобод «Україна й окуповані території мало чим відрізняються». Аж поки не дізнався про «Прайд» у Києві 2020 року, хоч і під охороною поліції. Відгукнувся на пошук волонтерів, його запросили представляти Донбас в оргкомітеті. Дорогу до Києва оплатили — три дні автобусом через російський Бєлгород, з безліччю блокпостів.
У Києві побачив «ультраправих, анархістів і квір-людей, які можуть висловлюватися вільно, не ризикуючи опинитися за ґратами». На Донбасі все було онлайн, у підпіллі. Єдиний раз, коли Кирило наважився поцілувати хлопця на вулиці, до них підійшли військові для «перевірки документів» і обшуку.
Кирило повернувся додому лише на кілька місяців навчання в Луганському університеті, але швидко втік, відчуваючи переслідування за активізм.
Повномасштабна війна: нові злочини
До повномасштабного вторгнення, за вісім років окупації Криму, Донецької та Луганської областей, «Наш світ» зафіксував 41 випадок переслідувань через орієнтацію. Стільки ж випадків організація зареєструвала на всіх окупованих територіях після 2022-го. ГО «Прожектор» зібрала 107 свідчень ЛГБТ-людей, які пережили обшуки, утримання, катування чи сексуальне насильство або стали свідками воєнних злочинів російських військових під час окупації Херсона. Олександр Зінченков пояснює це тим, що в Донецькій та Луганській областях окупація триває довше, ніж у Херсонській та Запорізькій. Люди там почувалися вільніше — і нова російська політика, включно з гомофобією, стала для них шоком.
Ще з 1997 року Кримінальний кодекс рф передбачає позбавлення волі за «мужолозтво» і «лесбійство». Репресії проти ЛГБТ у росії посилюються під гаслом захисту «традиційних цінностей». 2013 року Держдума заборонила «пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків» серед неповнолітніх, 2022-го поширила заборону на всі віки. 2023-го Мін’юст рф визнав ЛГБТ «екстремістським рухом». За публічну ідентифікацію як гомосексуала загрожує до шести років ув’язнення.
Російські депутати не приховували, що нові закони проти квір-людей з’явилися, зокрема, через війну з Україною, яку в рф називають «спеціальною воєнною операцією». Олександр Зінченков каже: російська гомофобія — не лише ідеологія, а інструмент контролю, що виправдовує репресії проти всіх, хто не вписується в «норму». Ось кілька прикладів від «Наш світ».
У квітні 2022 року в селі Великі Копані Херсонської області росіяни затримали двох чоловіків 48 і 17 років через «занадто доглянутий вигляд», який сприйняли як «ознаку гомосексуальності». Кілька днів утримували, катували й погрожували зґвалтуванням.
У березні 2022 року 31-річного чоловіка, який намагався втекти з Маріуполя, затримали на «фільтраційному» пункті. Перевіривши телефон, виявили гомосексуальність і відправили до колонії. Там інші в’язні дізналися про орієнтацію й щоденно ґвалтували його. Зараз чоловік в Україні й дав свідчення прокуратурі.
У травні 2022 року російські військові увірвалися до офісу лесбійської організації «Інша» в Херсоні, розгромили меблі, вкрали техніку та знищили ЛГБТ-символіку. По області затримували активістів і катували. Одного разу прострелили ногу гею на блокпості через квір-застосунок Hornet. 2023-го двох дівчат затримали на блокпості в окупованому Бердянську, вирішивши, що вони лесбійки. Роздягли до білизни й змушували стояти на морозі. Одна запропонувала золоті прикраси, і тільки тоді відпустили.
Це далеко не всі відомі правозахисникам випадки. Зв’язку з окупованими територіями майже немає, каже Олександр Зінченков. Масштаби знущань над ЛГБТ-спільнотою значно більші.
Нове життя
2019-го Данило ненадовго повернувся до батьків на окуповану територію. На кордоні перевірили телефон і знайшли фото з «Прайду» в Харкові. «Ви знаєте, що це карається в “ЛНР”?» — запитали. Після «найстрашнішої години у своєму житті» та двох днів паралізуючого страху в Луганську вирішив ніколи не повертатися до батьків.
Кирило документує воєнні злочини в Truth Hounds. Мріє мати власний дім хоча б за п’ять років — для переселенців це особливо важливо. Згадує друзів у Польщі: відчуття дому в них немає. Батьків не бачив з моменту виїзду. Поїздка до Луганська означала б тюрму.
Олена не спілкується з рідними. Мати, дізнавшись про виїзд, влаштувала скандал, маніпулювала молодшою сестрою. Олена розуміє, що ніколи не повернеться. У Львові дихається легше. Українське суспільство ще не повністю толерантне до квір-людей. Але принаймні на вулицях Львова не хапатимуть лесбійок чи геїв і не везтимуть на підвал через орієнтацію.
Майнду комфортно в Запоріжжі. ЛГБТ-спільнота невелика, але дружна, і він швидко знайшов друзів. З партнеркою не боїться йти за руку вулицями. Сумує за домом, але повертатися не планує: «Мені досі сняться кошмари, що я повернувся до Макіївки та не можу виїхати».
Авторки: Юліана Скібіцька, Марина Кумеда
