«Треба жити!» – ЛГБТІК+ ветеран про силу українського слова і єдності
Цьогорічний Радіодиктант національної єдності об’єднав українців по всьому світу — від Польщі до Австралії, навіть на антарктичній станції. До написання і голова ГО «Українські ЛҐБТІК+ військові та ветерани за рівні права» Олександр Деменко, для якого участь у диктанті стала не просто мовною подією, а особистим актом любові до країни, спільноти й мови, що тримає українців разом.
«Для мене цей диктант — не про перевірку знань. Це про приналежність, любов і повагу до мови, яка об’єднує. Це про те, що ми всі — різні, але нас з’єднує слово і боротьба за свободу», — зазначив Деменко.
Слово як зброя
Радіодиктант під назвою «Треба жити!», написаний Євгенією Кузнєцовою та прочитаний Наталією Сумською, став глибоким символом стійкості й національної гідності. У кожному реченні — не лише любов до рідного слова, а й пам’ять про тих, хто виборює право жити вільно, у тому числі представники ЛГБТІК+ спільноти в лавах ЗСУ.
Для українських ЛГБТІК+ військових участь у таких ініціативах — це висловлення єдності попри дискримінацію, упередження чи стереотипи. Адже боротьба за мову, за рівність і за свободу — це частини одного цілого.
Єдність у різноманітті
Попри війну, тисячі українців по всьому світу одночасно писали диктант — у школах, кав’ярнях, військових підрозділах і навіть лікарнях. Серед них — ветерани, військові, студенти, переселенці, науковці, митці, люди різних орієнтацій і гендерних ідентичностей.
Кожне слово «жити» з тексту диктанту звучало як обіцянка берегти мову, себе та Україну, а також як визнання права кожної людини — бути собою, любити і жити гідно.
Радіодиктант — як дзвін єдності
У рік, коли Україна продовжує виборювати незалежність і свободу, Радіодиктант національної єдності став ще одним доказом нашої незламності. Бо мова — це не просто інструмент спілкування. Це зброя, що формує націю, і серце, яке б’ється в унісон навіть тоді, коли нас розділяють тисячі кілометрів.
Для Олександра Деменка та сотень інших ветеранів і військових із ЛГБТІК+ спільноти ці слова набувають особливого значення — як нагадування, що треба жити, говорити і боротися далі.
«Коли ми пишемо українською — ми тримаємо лінію оборони не лише на фронті, а й у наших серцях», — підсумував Деменко.
