Після жорстокого нападу в Берліні: Нур бореться з мовчанням
Нур утік із Сирії до Німеччини, щоб жити вільно. Але в Берліні він став жертвою жорстокого гомофобного нападу. В інтерв’ю він розповідає про повернення своїх страхів — і про те, чого прагне досягти своєю петицією.
22 серпня, у п’ятницю, в берлінському Кройцберзі біля Hallesches Tor стався жахливий інцидент: двох чоловіків, 30 та 37 років, атакували через їхню сексуальну орієнтацію (про це повідомляв queer.de). Обоє отримали травми голови, рук та тулуба. Медики доправили їх до лікарні для амбулаторного лікування.
Один із потерпілих звернувся до редакції, щоб розповісти свою історію — з чіткою метою не ховатися і публічно говорити про гомофобію. Своє прізвище він не називає з міркувань безпеки, але погодився на використання імені Нур та фотографій.
В інтерв’ю Нур говорить не лише про перебіг нападу та його фізичні й психологічні наслідки, а й про петицію, яку він започаткував після пережитого. Крім того, він підкреслює величезну підтримку від ЛГБТ-спільноти та важливу роль медіа у висвітленні випадків гомофобного насильства.
«Ми кричали про допомогу, але охоронці не відреагували»
— Коли ми з другом проходили повз Mehringplatz, нам група чоловіків запропонувала наркотики. Ми відмовилися, і тоді один із них почав переслідувати нас. Я спитав, чи все гаразд. Він розсміявся і пішов, але потім вони почали кричати на нас: «Чортові ЛГБТ, виродки, педерасти!» Ми йшли далі, але нас наздогнали двоє на мопеді, продовжували ображати й плювати.
Ситуація загострилася, коли вони знову під’їхали. Один зіскочив із мопеда й накинувся на мого друга. Під час нападу били і мене, телефон упав на землю. Ми кликали на допомогу, але охоронці BVG (берлінського транспорту) нічого не зробили. Зрештою нас били вже дев’ятеро чи десятеро. Врятувало лише те, що жінка закричала, і нападники втекли. Після цього мій друг мав вивих плеча, а я був приголомшений і з травмами. Ми викликали поліцію, а потім потрапили до лікарні.
«У мене зламана лобова пазуха. І знову повернулися сирійські травми»
— Одразу після нападу виявили, що в мене зламана лобова пазуха. Після КТ мене спершу відпустили, але через кілька годин обличчя почало сильно набрякати. Додаткове обстеження підтвердило перелом, і довелося робити операцію.
Психологічно це стало для мене новою травмою. У Сирії я вже пережив жахливий досвід і тікав із країни, яка не приймає ЛГБТ-людей. Тут, у Берліні, я сподівався знайти мирне життя. Але тепер знову зіштовхнувся з насильством, і старі страхи повернулися.
«Я не почуваюся в безпеці»
— Фізично я поступово відновлююся після лікарні, але емоційні наслідки набагато важчі. Я не відчуваю себе в безпеці, особливо ввечері на вулиці. Постійно озираюся, чи ніхто не стежить. Якщо хтось торкається мене зненацька — я здригаюся від паніки.
Цей напад змусив мене знову боротися з травмою. Аби жити спокійно й працювати, доводиться постійно боротися з відчуттям небезпеки.
«Солідарність спільноти дала мені сили»
— Мої друзі, колеги, знайомі — усі відреагували з величезною підтримкою. Люди приходили в лікарню, телефонували, писали. Навіть друзі друзів і родини колег висловлювали солідарність. Це неймовірно мене підбадьорило.
Я звернувся також до організацій, які допомагають юридично. І ця хвиля підтримки показала: ми не одні. Є багато людей, які хочуть миру й ненасильства.
«Петиція — проти ненависті й замовчування»
— Своєю петицією я хочу дати чіткий сигнал: ненависть і ворожнеча не мають місця в суспільстві. Моє головне послання: жити й дозволяти жити іншим.
Я прагну, щоб майбутнє покоління росло у світі, де панують любов і прийняття, а не ненависть і страх.
«Ми мусимо називати речі своїми іменами»
— У петиції я вимагаю трьох речей:
-
Щоб напад на мене був визнаний саме як гомофобний злочин, а не зведений до «бійки».
-
Щоб безпека ЛГБТ-людей у публічних місцях реально гарантувалася — через поліцію та центри допомоги постраждалим.
-
Щоб від політиків пролунало чітке «ні» гомофобії, і щоб у школах та суспільстві впроваджували програми проти ненависті.
Берлін має залишатися містом, де різноманіття не просто терплять, а свідомо захищають.
«Ми повинні говорити, а не мовчати»
— Я знаю, що багато людей зазнають схожих нападів, але мовчать. Я хочу бути голосом, який покаже: ми маємо право жити вільно.
Моя порада всім, хто пережив щось подібне: не мовчіть. Розповідайте свої історії. Лише разом ми можемо змінити суспільство. Любов і солідарність — найсильніша зброя проти ненависті.
«Медіа не мають применшувати гомофобію»
— Коли медіа подають такі напади як «звичайні бійки», це шкодить. Тоді політика не реагує належним чином. Журналісти повинні писати чесно й прямо: це гомофобне насильство. Лише тоді суспільство зрозуміє масштаби проблеми.
«Мій найбільший біль — і моя надія»
— Завдяки солідарності я знову маю надію. Моє бажання — щоб у світі більше не було місця ненависті.
Особисто я хочу, щоб слово «травма» втратило для мене негативне значення, щоб ми мали не лише терапію для виживання, а й рішення для кращого життя. А для нашої спільноти я хочу яскравого, вільного світу, де слово «ненависть» назавжди зникне з людських сердець.
