Берлінська виставка «A Heart That Beats» («Серце, що б’ється») вражаюче демонструє різноманітність, життєздатність та стійкість української ЛГБТІ-спільноти, а також вказує на її вкоріненість в європейській історії.
Порожнисте тіло, що стоїть на моховому пагорбі та пронизане мерехтливими кровоносними судинами, виставлене в скляній вітрині. З першого погляду це нагадує копію серця. Особливу увагу привертають пірсинговані металеві, схожі на щупальця відростки, до кінців яких приєднані менші органічні структури.
Саме тому, що інсталяція «Bioinstallation_Prosthesis» Аліни Клейтман на перший погляд виглядає як реалістична людська тканина, при її спогляданні одразу виникає відчуття дискомфорту — адже ми стикаємося з відкритою, вразливою структурою, яка вивертає нутрощі назовні. Не кажучи вже про ланцюги, прикріплені до пірсингу, які стримують об’єкт. Чи є це образом для ситуації квір-спільноти в Україні?
Таким чином, експонат стає справжнім серцем актуальної виставки в Берлінському музеї гомосексуалістів — це робота, яка привертає погляди здалеку та символічно відповідає назві: «A Heart That Beats – Queere ukrainische Kunst im Fokus» («Серце, що б’ється – Квір-українське мистецтво в центрі уваги», виставка триватиме до 26 січня 2026 року).
Невидимість, бунт і опір
Метафора, з одного боку, перегукується з рядком Агатангела Кримського, який народився у 1871 році, чиє життя та творчість з сьогоднішньої перспективи все чіткіше виявляються ключем до витоків квір-культурної історії в Україні — так, у образній мові цього письменника-гея та лінгвіста серце уподібнюється місцю внутрішніх прагнень і прихованих бажань. З іншого боку, серце, що б’ється в назві виставки, натякає на життєвість та опірність квір-сцени в Україні, історія якої насамперед відзначається боротьбою за видимість одностатевих бажань та квір-ідентичності.
Надзвичайно багатогранна та водночас чітко структурована виставка, кураторами якої є Марія Вторушина та Антон Шебетко, досягає маленького дива: вона передає сильне відчуття життєздатності та різноманітності української спільноти, водночас вказуючи на її вкоріненість в історії. При цьому висвітлюються три основні фази: період невидимості за радянського режиму, бунт у перші роки незалежності та, нарешті, опір російському вторгненню.
Шедевр сублімованого гомосексуального бажання
У трисекційній виставковій залі, в першій частині, знаходиться вітрина, яку можна вважати дзеркальним відображенням серцевого протезу Аліни Клейтман в останньому сегменті виставкового маршруту. У ній представлена паперова аплікація режисера та художника Сергія Параджанова, якого радянський режим переслідував за його гомосексуальність та засудив до п’яти років ув’язнення у 1973 році. Як квір-дисидент, що відчував зв’язок з Україною, сьогодні він шанується як піонер — не в останню чергу завдяки його культовому фільму «Колір граната» (1969), який через свою закодовану образність вважається шедевром сублімованого гомосексуального бажання.
Робота, що виставлена тут, називається «Орфей», і дивно, скільки можна в ній розгледіти при детальному розгляді. У верхній частині зображення заплющені очі скульптури натякають на сон або медитацію, а одразу під ними ренесансний портал з червоним килимом вказує на шлях назад до грецької міфології. Посередині зображення знаходиться золота статуя Орфея, причому успадковані гомоеротичні схильності героя-співака, ймовірно, відігравали для Параджанова другорядну роль порівняно з метафорикою Орфея у фільмах улюбленого ним Жана Кокто.
У нижній половині зображення — ймовірному підземному світі, де ув’язнена дружина Орфея, — ми бачимо зображення Еврідіки, яке, з одного боку, може представляти народну фігуру з радянського культурного простору, а з іншого — має риси обличчя Фріди Кало — схожість, яка, можливо, не є випадковою. Кало могла бути близькою Параджанову вже тому, що мексиканська художниця була відома в дисидентських і мистецьких колах Радянського Союзу — задовго до того, як її стилізували під квір-ікону. Золотий фон додатково надає сцені сакральну ауру.
Колаж Параджанова на берлінській виставці також є чітким політичним висловлюванням, оскільки у грудні 2023 року він був офіційно реабілітований Національною комісією в Україні. Це не тільки пізня справедливість для видатного митця, а й сигнал від країни, яка захищається від квірфобного агресора і переорієнтовується в культурній та ідентичній політиці — незважаючи на постійну дискримінацію в повсякденному житті.
Квір-солдати у великому форматі
При цьому в Україні стає очевидним парадоксальний наслідок війни: з одного боку, представники квір-спільноти відчувають особливу загрозу від російського нападу, а з іншого — вони чинять видимий опір загарбникам і дедалі активніше борються з дискримінацією у власній країні, завдяки чому їхнє прийняття в суспільстві значно зросло.
Виставка торкається цієї теми в серії фотографій Антона Шебетка «We Were Here» 2018 року, в якій представлені «Українські ЛГБТ-військові та ветерани за рівні права» на постановочних великоформатних фотографіях. Особиста ідентичність зображених осіб відходить на другий план: на одному фото обличчя закриває соняшник; на іншому — фігура оповита райдужними димовими шлейфами. Зображення неминуче викликають асоціації, пов’язані як з квір-самовизначенням, так і з обуренням щодо націоналістичної символіки — і саме в цьому розкривається сила серії.
Євгенія Бєлорусець також робить свій внесок у видимість своєю роботою «A Room of My Own» («Моя власна кімната»), але на дуже особистому рівні. У ній вона зібрала фотографії та короткі, дотепні розповіді про квір-людей, яких вона зустріла під час подорожі Україною з 2011 по 2012 рік. Так, ми дізнаємося від дев’ятнадцятирічного хлопця, як одного разу він закохався в 36-річного Валерія і з тих пір щовихідних відвідував його в Києві. Трансгендерна особа розповідає, чому вона вирішила змінити стать, хоча вважає розподіл на статі абсурдним. Зі свого боку, лесбійська пара скаржиться, що до неї та її партнерки ставляться як до матерів-одиначок — вони намагаються не думати про те, що відсутність захисту може мати катастрофічні наслідки для сім’ї.
Сатира на манію фізичної оптимізації
Наскільки невизначеною та амбівалентною є ситуація в умовах війни, особливо для квір-людей в Україні, можна здогадатися, поглянувши ще раз на серцевий протез Аліни Клейтман. Те, що спочатку здається тихою метафорою вразливості, виявляється яскравою сатирою на манію фізичної оптимізації.
У супровідному тексті, непомітно прикріпленому до п’єдесталу вітрини, який написала сама художниця, відчувається відчай, що межує з сарказмом: «Ви відчуваєте себе безсердечним…? БУДЬ-ЯКА проблема може бути вирішена за допомогою НАШИХ протезів. (…) За допомогою цих чудових імплантатів, отриманих з тканин та органів жалюгідних, бідних та потворних ідіотів, ви також можете за найкоротший час назавжди досягти краси та безмежної популярності!»
З цієї точки зору, серцевий протез Клейтман не приносить розради — і все ж у гіркоті мови робота знаходить форму опору, яка не бажає замовкати.
