Без прав на сім’ю: Як українська бюрократія змушує ЛГБТ-пари шукати прихистку за кордоном
«Нас не били», – Оксана, лесбійка, громадянка України, мати трьох дітей, яка у майже 20-річних стосунках, про своє життя в Україні. Її сім’я змушена була залишити свою країну походження і шукати притулку в Канаді через структурну дискримінацію та відсутність рівності прав для одностатевих пар.
Її історія не є унікальною. Це болісно чутливе нагадування про те, з чим стикаються ЛГБТ-сім’ї в Україні щодня: відсутність прав, відсутність спільного виховання дітей, відсутність спільного користування коштами, навіть у смерті не можна бути об’єднаними на власній лавці. І незважаючи на роки любові, спільного життя, виховання дітей та щоденного піклування один про одного, такі сім’ї офіційно не існують.
«Ми з моєю дружиною разом майже 19 років. У нас троє дітей. Наша сім’я – справжня, міцна, любляча», — пише Оксана.
Але любов не долає дискримінацію. Згідно з українським законодавством, вони не були ні подружжям, ні партнерками. Це гетеросексуальна привілея в чистому вигляді.
«Ми не могли одружитися. Моя дружина, не громадянка України, не могла подати документи на возз’єднання сім’ї зі мною, бо юридично ми були ніхто».
Це особливо болісно у випадку з дітьми. В Україні обидві матері не можуть бути записані в свідоцтво про народження – як у випадку з даною сім’єю, якщо «батько» є вигаданим.
«Наші діти бажані, народжені з любов’ю. Але щоб отримати українське свідоцтво про народження, нам довелося вписати вигаданого “батька”. Бо в документах не може бути двох матерів».
«Я не могла бути офіційною мамою своїм же дітям. Не могла передати їм громадянство. Не могла ухвалювати за них рішення».
Україна відмовилася визнавати навіть документи, видані в іншій демократичній країні. Коли їхня третя донька народилася вже в Канаді, у свідоцтві про народження були зазначені обидві матері – але консульство України відмовило дитині в громадянстві.
«Сказали, що “такого не передбачено”».
Історія Оксани та її родини – це історія не про еміграцію. Це – про вимушений порятунок. Про втечу від невидимості, від системної байдужості держави, яка й досі не визнає реальність життя сотень українських ЛГБТ-сімей.
Таке невизнання – не абстрактна юридична колізія. Це конкретні наслідки: неможливість ухвалювати рішення в лікарні, оформити спадщину, бути поруч у найважчі моменти життя.
«Ми не могли мати спільну власність. Не могли оформити страхування одне на одного. Не могли юридично називатися тим, ким ми є насправді – родиною».
«Коли ми говоримо про Прайд, про рівність, про права ЛГБТ – це не про інтим. Це про право: жити гідно, піклуватися одне про одного, бути поруч у складні моменти, виховувати дітей, наголосити: це моя родина, і бути визнаними».
В Україні існує правовий вакуум: що досі неможливо для ЛГБТ-пар
Незважаючи на тиск з боку міжнародних партнерів та відповідні рекомендації Ради Європи, в Україні досі немає:
– Закону про цивільне партнерство (який планувалося ухвалити вже у 2023 році);
– Будь-якої можливості для одностатевих пар усиновлювати дітей;
– Інструментів для оформлення спадщини, медичних рішень/догляду без довіреностей;
– Юридичного визнання сімей, створених за кордоном.
Крім того, закон фактично заважає передавати громадянство дітям ЛГБТ-сімей, якщо один з батьків є іноземцем або партнером.
Що далі?
Ця історія є зворушливим свідченням того, наскільки далеко сягає така дискримінація, не в плані гасел, а в повсякденних фактах. Поки Україна не отримає закон про партнерство, ці історії будуть продовжуватися знову і знову.
Бути видимими – це не політична заява. Це запит на базову гідність.
Бути родиною – це не ідеологія. Це реальність, яка чекає на своє визнання.
