«Я роблю те, що хочу, а не те, чого від мене очікують». Історія транс дівчини Саші, яка пережила російську окупацію Ізюма

У повномасштабне вторгнення Саша не вірила — вважала, що це казки для того, аби пенсіонери перед телевізором позітхали. «Ще й кінець світу у 2012-ому обіцяли, — сміється вона, а потім стає серйознішою. — Та вторгнення дійсно сталося».

Вторгнення і окупація 

Росіяни «офіційно» захопили Ізюм 1 квітня, але життя дівчини перевернулося у ніч на 28 лютого. Рівно опівночі, згадує вона, почалися російські авіанальоти.

«Це емоції не передати. У мами напади паніки — впадає в стан маленької дитини, нічого не розуміє. І ми сидимо: вона нічого не розуміє, я нічого не розумію і навіть папу трусить від страху. Це було несподівано і страшно. Сидиш і думаєш, це немов якась комп’ютерна гра».

Перші тижні активних бомбардувань і боїв поряд з містом і в ньому сім’я Саші ховалася у сховищі під дитячим садком №13. «Ми жили близько до дитсадка. Бабуся піклувалася про знайомого пенсіонера, який жив поряд. Ми бігали доглядати діда — йому ж теж страшно, а ходити він не може — і в бомбосховище не візьмеш».

Питаю, як росіяни означили захоплення Ізюму. «Я пам’ятаю, вони зняли з будівлі по вулиці Пушкінській — ОДА чи будинку культури — український прапор і потоптались по ньому при всіх, — згадує Саша, і ми сміємося з назви вулиці. — Типу “ми тут королі”. Це такі дивні відчуття. Вони кажуть, прийшли вас звільняти, а по факту — принижують. Це ж наш народ, наша культура, символіка, а вони взяли й потоптались по них».

Коли цікавлюсь про взаємодію з росіянами, Саша хмикає з мого вибору слів. «Якщо назвати взаємодією ситуацію, коли йдеш на Крем’янець — там хоч якось ловить зв’язок — а туди приходить російський військовий на підпитку і починає нас з другом крити матами з ніг до голови. Просто тому, що він п’яний і має автомат. І тому, що вони вважали себе царями. Ти стоїш — і нічого у відповідь не можеш сказати, бо розумієш: якщо скажеш, незрозуміло, що далі буде».

Зруйнований авіаударом будинок в Ізюмі / Фото: Дар’я Котєльнікова для Ґвара Медіа

Влітку, розповідає Саша, вони з другом пішли на річку. Російські військові там випивали й купались. Сашина собака побігла до річки, дівчина попрямувала за нею, російські військові відірвались від вихідного. Її друга почали обшукувати через «неслов’янську зовнішність», знайшли у нього викрутку, яку той використовував для велосипеда, — і все ніяк не відпускали.

«Один з них почав мене лапати за ноги, торкатися волосся, обличчя. Потім нумо розказувати моєму другові: Ми тут вас прийшли звільняти. Ти що, хочеш, щоб тут ЛГБТ було і н**ри ходили?. Це дослівна цитата. І я стою, думаю: «Ах, ти. У сенсі? У тебе не виникає ніякого дисонансу?»

Потім підійшов «якийсь російський командир». Він не чіплявся до Саші, але теж сфокусувався на її другові. «Я розуміла, що його можуть забрати, закрити десь в підвалі на три-чотири дні. У нього бабуся хвора, і де його потім шукати — незрозуміло. Для рідних це стрес. І я цього командира, мабуть, задовбала — стою, нию, як маленька дитина в супермаркеті — “ну відпустіть, відпустіть”. Повикидали половину речей в різні боки з сумки й відпустили». За сумку — камуфляжну бананку — росіяни зачепились, бо вважали, що вона знята з їхнього мертвого товариша. Ситуація, каже дівчина, дійшла до абсурду.

Таких ситуацій було багато. «У мами є історія, коли вони з другом сиділи, а у їхнього знайомого була тату. Росіяни підійшли, перевірили документи, побачили його татуювання — і змусили роздягатися й пояснювати значення кожного».

Росіяни принижували й самостверджувались через жителів міста, ставили військову техніку під лікарні і їздили на БТРах з написами «Пермь мстить і я». («Що Ізюм зробив Пермі, я так і не розібралась», — коментує Саша). По радіо пропагандисти постійно розповідали, як «звільняють» окуповані ними землі. З’явились білборди «Росія своїх підтримує», «Росія з нами».

Зв’язок майже зник — і виїхати з міста було неможливо.

«Добрий знайомий бабусі намагався виїхати — наїхав на бомбу чи міну, я в цьому не розбираюсь. Від нього залишився тільки номер машини. Могли й просто розстріляти машину. Одна жінка намагалась зняти позиції росіян на мосту. Вони їй перший раз сказали прибрати телефон, другий — віддати телефон. Коли вона цього не зробила, розстріляли». 

Після деокупації Саша спілкувалась зі своєю деканкою — та думала, що вона померла.

Деокупація і відновлення 

Питаю, чи чекала Саша деокупації. «Чесно? Звільнення було дуже несподіваним. Ми якось почали миритися з тим, що фігня така, походу, буде весь час».

Проте в окупаційної влади не все йшло за планом. Саша з сім’єю почали здогадуватися про наближення деокупації за збільшенням комендантської години, а ближче до осені — по цілодобовій комендантській. «І десь 10-го вересня ми побачили, що наші люди тягнуть з російських блокпостів то ящики, то якусь їжу. З’ясувалось, що росіяни пішли».

Думка про те, що окупація назавжди, була гнітючою. Додатково тиснуло ще й те, що гормони, які Саша приймала з 2021-го року закінчились – а в окупації, звісно, знайти їх ніякої можливості не було. «Було дуже важко — просто в один момент все руйнується. Ще й почався відкіт [уповільнення або припинення гормонального аспекту транс переходу, – ред.]. Я ходила як відьма і на всіх кричала. Та схожа ситуація була у багатьох. Я спочатку думала, що це у нас в сім’ї всі якісь ненормальні – постійно один на одного галасують, а потім постояла в бункері вдень, послухала… У принципі, всі не витримували. Було дуже складно емоційно».

Стела на в’їзді Ізюм, Харківська область / Фото: Сергій Прокопенко для Ґвара Медіа

«Повністю від [окупації] не відійдеш, все одно згадуєш це. Я до війни завжди любила спати в повній темноті. У вікно тоді світив мурал Джона Леннона — і мене це жах як дратувало. А зараз страшно в темноті, я одразу починаю панікувати. Колись в Ізюмі відключили світло, я прокинулась і просто почала кричати. Приходить бабуся, питає, що сталося, а я відказую: «Я не знаю, де я». Ще боюся, що повториться окупація. Не хотілось би так ще раз застрягти».   

Коли миришся з поганим і думаєш, що нічого не зміниться, а потім немов повертається минуле життя, жити, як раніше, стає неможливо, каже Саша. Розповідає: поки вона була в Ізюмі, її одногрупники закінчили університет, а Сашу відрахували через неявку на держіспит. «Мене потім відновили, я склала іспит і далі пішла вчитися, але все одно неприємно було. Сам факт того, що всі поступали [на магістратуру], а я рік пропустила. Рік просто випав. Довго з цим теж примиряєшся, заспокоюєшся, продовжуєш жити далі».

«Ще у нас дуже туго йде відновлення, — говорить Саша. — На початку вторгнення наш мер Марченко відзвітував, що все в порядку, ситуація під контролем, а сам звалив — і все. Не було навіть евакуаційних автобусів, ніхто не оголошував ніде нічого. А потім він приїхав назад. У нас бабусин дім поряд з будинком Марченка і його знайомих — так їм перекрили плівкою дах [пошкоджений російськими обстрілами — ред.] найпершим».

Біля багатоповерхівки, де до повномасштабного вторгнення жила Сашина сім’я, було п’ять прильотів — її не відновлюють. Прилітало й у двір бабусиного будинку — там залишилось дві непошкоджених кімнати. «Частина даху в будинку побита, в дірках від обстрілів. Частина — повністю розбита, — розповідає Саша. — Дуже довго бабуся стояла, просила, щоб шифер дали, аби закрити дім від дощу. На коридор дали шифер, і все».

«Хазяйка дома, моя тітка, живе в Донецьку. Вони намагались виїхати у 2014-ому році, але їм було нікуди їхати — і допомоги ніякої не було. Довелося повернутися назад. Виходить, що дім записаний на неї, і бабусі не можуть видати нормальну допомогу на відновлення житла — ні на дах, ні на вікна, ні на що. І стоїть дім мертвим вантажем. Ми живемо у знайомих».

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій!

Відкрите життя і трансфобія

На початку інтерв’ю я ставлю заїжджене питання — про те, як змінилось Сашине життя з початком повномасштабного вторгнення. Вона, не задумуючись, відповідає: «Я переусвідомила якісь цінності. Зрозуміла, що життя швидкоплинне. До будинку, де ми залишались під час окупації, декілька разів прилітало у двір. Перед цим ми могли постраждати, після цього могли постраждати. Тому… Треба жити поки живеш. У мене змінився погляд на світ: я роблю те, що я хочу, а не те, чого від мене очікують інші».

Питаю, чи покращилася ситуація з гормонами з деокупацією, Саша відповідає ствердно — курс вдалося відновити за допомогою благодійного фонду «Благо». На питання про ментальний стан, з іншого боку, такої відповіді дати не може — трансфобія постійно негативно впливає на життя і ментальне здоров’я дівчини. Статистика говорить, що українське суспільство стало більш терпимим до ЛГБТК+ у 2023 році, та Саша не вважає, що ситуація з трансфобією змінилась. Згадує нещодавнє побиття Хелен, військової транс жінки.

«Я цього не розумію. Я пам’ятаю, які росіяни були кончені. Дивлюсь на наше суспільство — і ми наче говоримо, що не хочемо бути як Росія, йдемо в Європу тощо. А по факту — половина така ж сама, як і в Росії. У мене дисонанс виникає: проти чого ми тоді боремося? У половини цінності такі самі: принижуй, осуджуй, бий, не приймай. І це бісить. Люди не розуміють, що життя швидкоплинне. Це моя особиста справа. Може, я себе огірком відчуваю, яка різниця? Я ж нікому не заважаю».  

Саша розповідає: з трьох років вона пам’ятає себе уривками — і з трьох років сприймає себе як дівчину. «Мамі, коли вона була вагітна, казали: “У тебе буде дівчинка”. І мама мені: “А ні, не вгадали, обламались”. Я дуже довго терпіла, їй не казала — а потім таки відкрилась і так сміялась з цього. Вона на мене кричала, а я кажу: “Бач, яка хохма вийшла. Вони мали рацію”».

Відкрилася дівчина батькам в окупації — літом 2022. «Мені, якщо чесно, взагалі не було чого втрачати. Я думаю: що я втрачу? Що ще можна втратити? І так вже [від того, що гормонів немає — ред.] скоро збожеволію. Яка різниця? Так хоч знатимуть через що».  

Відкриватися було дуже страшно — і батьки Сашу не прийняли. Батько сказав, що вона жертва американської пропаганди — і пішов у своїх справах. З мамою тепер часто сваряться. Бабуся намагається удавати, що приймає, але «і себе обманює, і мене». «Вони не готові приймати, коротше, — підсумовує Саша. — Тільки тітка моя сказала, що вона прийме мене в будь-яких проявах. Це важко і прикро, але потім звикаєш».

В університеті дівчина теж почала жити відкрито. Наша розмова сталася в перший тиждень вересня. За її словами, деканат поставився до прохання звертатися до неї як до Саші, а не так, як зазначено в документах, лояльно; вона була приємно здивована.

З роботою, з іншого боку, ситуація зовсім інша: Саша розповідає, як в одному з «Класів» їй заборонили використовувати своє ім’я на роботі. «Сказали: “ні, тільки за паспортним”. І от до мене люди звертаються: “Дівчино, дівчино” — а потім бейджик бачать з чоловічим ім’ям і такі: “А, вибачте”. Я почала намагатися прикрити його волоссям». Після того, як її не відпустили зі зміни поїхати до хворого батька в лікарню, Саша звільнилась.

Трансгендерний прайд прапор / Фото: Віка Маньковська для Ґвара Медіа

Тільки зараз — у 22 роки — Саша починає жити своє справжнє життя. Коли вона зізнається, що комплексує через вік, я не одразу розумію: 22 — це багато чи мало.

«Багато. Я зараз живу відкрито, а до цього прикидалась. Буквально перше кохання пройшло повз мене, все інше… Мені зараз немов 16 років». Ми говоримо про квір-темпоральність — поняття, яке, зокрема, описує альтернативний потік часу для ЛГБТК+ людей, що проходять через «класичні» стадії суспільного дорослішання тільки тоді, коли відкриваються. «Просто помилки, які всі інші люди пережили у підлітковому віці, переживаєш зараз. Вчишся вибудовувати стосунки, захищати свої кордони. Плюс, ні в кого не можна спитати поради, не можна сісти поговорити з мамою, сказати: «Хлопець якийсь козел» — вона не дасть поради й не підтримає».

Саша намагається знаходити підтримку в інтернеті, та каже, що дуже багато людей, які їй пишуть, зацікавлені виключно в сексі. «Багато хто думає, що якщо я транс дівчина, значить люблю тройнічки й четвернічки. Тільки це і пропонують. І ти себе починаєш так і сприймати: так, я якась неправильна і тільки для того й потрібна. Я не засуджую людей, які цього хочуть, це не проблема. Але у мене дуже класичні цінності в цьому плані: я хочу звичайне ставлення без оцієї фігні».

Коментує й те, як люди звинувачують транс дівчат в тому, що вони «відмазуються» від армії переходом. «Гетеро, які пишуть таке, самі відмазались і сидять за кордоном. І на ЛГБТ гонять, хоча ЛГБТ люди теж є в армії».

У «Благо» Саша займається з терапевткою, намагаючись відновитися після весняної спроби суїциду. Відновлення дається важко. Я кажу: «Добре, що ви то пережили» — і вона мовчить пару секунд. Потім каже: «У мене ще є така штука… У будь-якій ситуації я сміюся. Можливо, це захисна історія. Гумор допомагає трошки з цим впоратися. Окупацію складно забути й пережити. Те, як суспільство до тебе ставиться, теж сильно впливає на психологічний стан. А я ще дуже залежу від людей: не знаю, чи це травма від трансгендерності — через те, що всі мене відторгають, — каже Саша. — Ми не хочемо бути як наші агресивні сусіди, але ніяк не можемо засвоїти просту істину: наїжджати на людей за їхнє життя — це дивно».

Коли питаю, що має трапитись, аби наше суспільство змінилося в плані трансфобії, Саша каже: «Не знаю, у мене така картинка в голові з області фантастики: різко у всіх наступає гендерна дисфорія — а потім вона відступає, і люди з цими спогадами продовжують жити».  

Серйозна відповідь, каже вона, це більше репрезентації — більше різних видимих транс людей. Саме тому Саша хоче вести тік-ток — показувати своє життя. «У мене навіть є відео записане: я показую себе в різних станах – плачу, весела, кривляюсь, поки фарбуюсь тощо — не для того, аби сказати: «Милуйтесь мною» — а щоб показати, що я ті ж самі емоції переживаю, я така сама звичайна людина».

Юля Мочалова, транс учасниця шоу «Топ-модель по-українськи», стала для Саші відкриттям — красива, відкрита, комунікабельна, з поставленою мовою. «Я до цього думала що ЛГБТ — це ґвалтівники дітей, бо всюди про це говорили. Сильно заганялась, — розповідає Саша. — Ця репрезентація потрібна навіть для таких людей, як я в дитинстві. Зараз є більше відкритої інформації, але все одно, коли дитина сидить і думає, чи це з [нею — ред.] щось не так, — а потім бачить приклад в медіа, бачить, що таке теж буває, транс дівчата теж існують, то це, мені здається, і пережити легше. Тому я і хочу [блогінгом — ред.] займатись».

Відмічаю, що багато ЛГБТК+ людей, з якими я говорю, відчувають на собі відповідальність за те, щоб показувати іншим, що ЛГБТК+ — це нормально. «Так, — погоджується Саша. — Це вже як якийсь пунктик: довести, що ми теж люди. Вирвати собі це місце».

Хоч відкрите життя і надзвичайно складне, без необхідності прикидатись Саші стало легше. Розповідає: «Нещодавно в одному з [ізюмських телеграм каналів — ред.] злили мою інфу з Badoo [соціальна мережа знайомств — ред.] і такі: “Ну шо, хотіли в Європу? Ось вам і Європа”. Я думаю: “Боже, дякую вам щиро”. Ото так би кожному треба було б казати, а так всі одразу дізналися — навіть живеться простіше. Мені дійсно стало легше. Нехай вони й сміялись і все таке, я подумала — ну і що, зате зробили за мене мою роботу. Тепер не треба нічого нікому по поличках розкладати: всі все побачили, всі все знають».

«Я ходжу по Ізюму [відкрито] і мені байдуже. Я, переживши окупацію, розумію, що може бути взагалі повна жопа. У цьому контексті моя проблема — це не проблема. Якщо комусь не подобається, можуть просто зі мною не спілкуватися. Вже немає сил кожному доводити, підлаштовуватися під кожного». 

Саша / Фото: Яна Слємзіна для Ґвара Медіа

«Це висмоктує сили — відповідати очікуванням інших, — говорить Саша. — Зараз я, наприклад, гуляю і знайомлюсь у відкриту. Не доводиться вдавати когось з себе, вигадувати якісь історії. Приходжу додому з приємною утомою. А раніше приходиш і думаєш — нарешті це закінчилось».

«З окупацією я зрозуміла: я вже все втратила. Коли розповіла рідним, подумала — все, дороги назад немає; та я і не хочу назад».  

Якщо ви у кризовій ситуації й потребуєте термінової допомоги, телефонуйте на цілодобову гарячу лінію Lifeline Ukraine: 7333

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Історія була створена в рамках проєкту «Локальні історії громад. Трансформація та стійкість: Харків» за підтримки Європейського фонду за демократію. Зміст публікації не виражає думку EED і є рішенням виключно його авторів, редакції Gwara Media.

Джерело

Сподобалось? Знайди хвилинку, щоб підтримати нас на Patreon!
Become a patron at Patreon!
Поділись публікацією