“ У кожної людини є право на життя, а Росія — це країна, яка позбавляє такого права”. Історія дівчини із Харкова
Анастасії 28 років, вона з Горлівки, але останні десять років проживала у Харкові. Настя — лесбійка, і у березні вона опинилась у нашому шелтері для ЛГБТ-людей. Перший місяць війни вона прожила сама у коридорі харківської квартири, допоки не сталися обстріли у її районі. Про те, яким був цей місяць, де вона знайшла прихисток та про спілкування з родичами з Криму, Настя розповіла в проєкті “Союзники на війні”.
Війна для мене почалась не 24 лютого, а у 2014 році. Я ж з Горлівки, і хоч на той час уже там не проживала, але там все ще залишались мої батьки. Було складно, не розуміли тоді, кому вірити, бо російська пропаганда була дуже потужною. Ми були далеко від Києва і важко було усвідомити, що взагалі відбувається. Я інколи озираюсь назад і думаю: це ж треба, як нам промивали мізки, як можна було взагалі вірити росіянам. Вони — справжні газлайтери, — так майстерно пилюку пускати в очі людям. Та й взагалі, сама Росія — це як людина-насильник, але в масштабах цілої держави. Зараз вже все ясно, як чорне і біле. Ми всі розуміємо, що це війна, яку почала Росія.
Моя мати померла шість років тому, а від батька я утекла. Він — аб’юзер, я не могла з ним залишатись поруч. Стосунки з ним дуже сильно вплинули на моє здоров’я. Ми не підтримуємо зв’язок. А решта родичів у мене в Криму, і з ними теж досить дивні стосунки. Ми намагаємось якось підтримувати одне одного, але це важко, зважаючи на те, які новини вони дивляться. Особливо мене дивує бабуся, яка родом з Полтави і завжди говорила українською. Я розумію, що ми ніби на різних планетах, коли вони починають мені цитувати російські новини.
З початку повномасштабного вторгнення я довгий час залишалася у Харкові. Моя подруга створила чатик для жінок, які перебували у місті. Там ми ділились своїми новинами, писали, хто що бачить, чи чути постріли. Більшість з людей, які перебували у чаті, я не знала, але все одно відчувала сильну підтримку. Район, де я жила у Харкові, можна було назвати відносно тихим. От якщо є якась градація від пекла до “просто гримить”, то в мене частіше просто гриміло. Але не було жодного дня тиші з 24 лютого.
Той час, що я перебувала у Харкові, я пересиджувала у квартирі. Я не одразу зібрала рюкзак, здавалось, якщо не збиратиму, то нічого не буде. Таким чином мозок хотів сам себе обманути. Хоча, звісно, два тижні до повномасштабного вторгнення були напруженими. Я відчувала себе у фільмі “Кабаре”, там теж події розгортаються напередодні війни, люди собі ходять вулицями, живуть, співають і не знають, що ось-ось почнеться війна. 23 лютого напередодні я дивилась, як Верховна Рада приймає рішення про введення надзвичайного стану. Я лежала і думала, що це зовсім не класно, але нічого страшного не трапиться. Перші вибухи я не почула, бо міцно спала. Але я добре чула їх потім.
Вперше я відчула ненависть, коли почула артобстріл. Ти лежиш у ванній, а воно хріначить! Кожен раз я думала, що це максимальна кількість ненависті, на яку я здатна. Але її градус постійно підвищувався. Місяць я просиділа в коридорі: облаштувала собі там місце, завісила ковдрами скляні двері в кімнату і намагалась працювати.
Одного дня вибухи були такі сильні, що мені здавалось, ще секунда, і впаде дах. Коли я через пару днів пішла в магазину по їжу, я побачила, розбите скло, шибки, згорілу машину. Це було на відстані трьох дворів від мого будинку. А після того, як я побачила фото з Бучі, я прийняла рішення, що треба виїжджати. Мені було абсолютно все одно, куди саме, я просто розуміла, що треба було їхати якомога далі. Якщо до цього мені було шкода залишитись без грошей, бо доїхати до вокзалу стало дорого, люди казали, що діставались за 3–5 тисяч гривень, то після мені вже було все одно.
З собою я вирішила взяти трохи одягу, ноутбук, без якого не можу працювати, засоби гігієни, трохи їжі та антисептики. Я підняла сумку і зрозуміла, що я її зі своїм хворим попереком просто не донесу, і ці речі були тим, що називається найнеобхідніше. Тож з цього “найнеобхіднішого” довелось залишити “най-най”.
Я вирішила їхати до Львова, а тут потрапила до шелтеру ГО “Точка опори ЮА”. Люди у нас підібрались класні, але мені було важко знаходитись у просторі постійно з іншими. Через мої особливості мені складно, коли поруч багато людей. Проте я не скаржилась, головне було врятуватись. Коли натрапляєш на новини про Харків, завжди думаю про те, як добре, що мене пустили добрі люди пожити, що мені є що поїсти, де помитись і я не сама.
Я не знаю, де буду далі. Зараз хочу виїхати за кордон, бо мені страшно залишатися тут, поки йде війна. Звісно, одного дня я хочу повернутись в Харків або в Київ, бо я розмірковувала про переїзд до столиці. Але, дивлячись на те, що ці орки роблять, мені хочеться тікати. Зараз головне завдання — вижити, а потім вже розбиратись, як ми все це будемо відбудовувати.
Іншим країнам я би хотіла сказати ось що: чому ви думаєте, що Росія зупиниться на нас? Вони нас знищать, а потім прийдуть у ваші домівки. Хоча насправді, невже вам недостатньо того факту, що вони знищують та вбивають тисячі українців? Сотні дітей? Невже для вас це нормально у 21 сторіччі? У кожної людини є право на життя, а Росія — це країна, яка позбавляє такого права. А ще я б хотіла нагадати, що Україна ціннісно ближче до Європи, ми зробили величезні кроки вперед у сприйнятті ЛГБТ-спільноти. Так, не все ідеально, але якщо на нашій території керуватимуть росіяни, це буде середньовіччя з гомофобним ставленням. А чи хоче Європа мати на своїх кордонах країну, у якій культивують ненависть до інакшості?
Після перемоги, мені здається, я просто видихну. Оце моя мрія зараз — тихо і спокійно порадіти, знати, що війни більше немає, що ти можеш відчувати себе в безпеці і вийти на вулицю без страху потрапити під обстріл.
Інтерв’ю записала Таня Касьян. Авторка іллюстрації Анастасія Левицька. Серію матеріалів “Союзники на війні” реалізовано ГО “Точка опори ЮА” у межах проєкту Allies in Action за підтримки Freedom House в Україні.
