«Бути собою в армії — це теж ризик»: ветеранка Ірина Бобик висловилася про гомофобію у військовому середовищі
Письменниця та ветеранка Ірина Бобик опублікувала відверту про гомофобію в українській армії. Поштовхом для неї стала історія художника та режисера Владислава Плісецького, який під час проходження БЗВП здійснив спробу самогубства.
Авторка зізнається: новина її не здивувала. Не тому, що вона знала подробиці особистої історії Плісецького, а тому, що добре розуміє, як почувається ЛГБТ-людина у середовищі, де будь-яка «інакшість» може стати приводом для принижень і цькування.
«Його могли не прийняти просто за те, що він був собою»
У тексті Ірина описує Владислава як людину, яка не вписувалася у звичний для багатьох образ «маскулінного військового»: творча натура, інша зовнішність, інший спосіб поведінки. Але, на її думку, головним тригером для агресії могла стати саме його відкритість щодо своєї сексуальної орієнтації.
Ветеранка пише, що в колективах, де поєднуються стрес, упередження, токсична «совкова» культура та гомофобні установки, ЛГБТ-військові часто стають мішенню для насмішок або психологічного тиску.
При цьому вона наголошує: проблема не означає, що вся армія є гомофобною. Навпаки — в українських Силах оборони є багато адекватних військових та інструкторів без упереджень. Але системна проблема дискримінації все ще існує, а випадки покарання за цькування — рідкість.
«Я відкрито говорила про свою бісексуальність»
Окрему частину колонки Ірина присвятила власному досвіду служби під час ООС. Вона розповіла, що ніколи не приховувала своєї бісексуальності й щиро вірила, що у її підрозділі до цього ставляться нормально.
Саме тому вона погодилася дати невеликий коментар для медіа про ЛГБТ-військових. У ньому Бобик чесно сказала, що у її підрозділі немає упередженого ставлення до негетеросексуальних людей.
Однак після публікації ситуація різко змінилася.
За словами ветеранки, відкритих конфліктів не було, але вона швидко відчула наслідки. Після ротації всіх жінок повернули на позиції, а її залишили у тилу без пояснень. Побратими лише переказували чутки про невдоволення командування через «репутацію» бригади після згадки про ЛГБТ.
«Я зрозуміла, що відкритість може коштувати тобі місця в колективі»
Для Ірини це стало болючим досвідом. Вона пише, що тоді фактично вперше зіткнулася з негласним правилом: про свою сексуальну орієнтацію краще мовчати, навіть якщо формально тебе «терплять».
Після цієї історії вона почала значно обережніше поводитися публічно — фільтрувати дописи, уникати особистих тем і навіть блокувати деяких співслужбовців у соцмережах. Причина була проста: страх втратити довіру колективу та можливість нормально служити.
«Я не хотіла більше ризикувати бути викинутою з колективу», — пише ветеранка.
Водночас Ірина визнає: сьогодні їй боляче згадувати власне мовчання. Вона відкрито підтримує військових та активістів, які зараз говорять про дискримінацію ЛГБТ-людей у Силах оборони й намагаються змінити ситуацію.
«Проблему більше неможливо ігнорувати»
Колонка Ірини Бобик вкотре підняла тему, яка довгий час залишалася майже невидимою в українському суспільстві: ЛГБТ-військові служать, воюють і ризикують життям нарівні з усіма іншими, але при цьому часто змушені приховувати себе через страх осуду чи ізоляції.
І хоча ставлення до ЛГБТ в українській армії поступово змінюється, історії на кшталт цієї показують: проблема гомофобії та внутрішнього тиску досі залишається реальністю для багатьох людей у війську.
