Право бути родиною: чому Прайд під час війни залишається важливим
Щоразу, коли в Україні заходить мова про права ЛГБТК+ людей, особливо під час війни, у публічному просторі знову звучить знайомий аргумент: «не на часі». Прихильники цієї позиції переконані, що питання рівності та правового визнання одностатевих пар варто відкласти до перемоги. Проте дедалі більше правозахисників, військових та громадських діячів наголошують: саме війна показала, чому такі питання не можуть чекати.
Поет, перекладач і професор україністики Університету Мічигану Олександр Авербух переконаний, що дискусія про Прайд значно ширша за суперечки навколо маршів чи символіки. Насамперед вона стосується права людини бути юридично визнаною для того, кого вона любить.
За його словами, розмову про рівність варто починати не з ідеології, а з реальних життєвих ситуацій. Хто має право отримати інформацію про стан партнера в лікарні? Хто може ухвалювати рішення під час критичних обставин? Хто матиме право організувати поховання або претендувати на спадщину після багатьох років спільного життя?
Для більшості українців такі речі здаються природними. Однак для одностатевих пар вони нерідко перетворюються на юридичну проблему, адже держава досі не визнає їхніх стосунків.
Саме тому питання реєстрованих партнерств, наголошує Авербух, не йдеться про «особливі права» чи привілеї. Йдеться про базовий правовий захист для людей, які вже створили родини, ведуть спільне життя, підтримують одне одного та несуть взаємну відповідальність.
Особливо гостро ця проблема проявилася після початку повномасштабної війни. ЛГБТК+ українці служать у Збройних силах, працюють у волонтерських організаціях, переживають окупацію, втрату житла, поранення та загибель близьких. Вони виконують ті самі громадянські обов’язки, що й усі інші. Водночас їхні партнери та партнерки часто залишаються юридично «чужими» людьми.
«Україна визнає ЛГБТК+ військових, але досі не визнає їхніх партнерів», — саме так Авербух формулює одну з ключових суперечностей сучасної української реальності.
У центрі дискусії залишається законопроєкт №9103 про реєстровані партнерства, зареєстрований ще у 2023 році. Документ пропонує створити механізм юридичного визнання партнерських союзів, який дозволив би врегулювати питання спадкування, доступу до медичної інформації, соціального захисту та інших правових аспектів спільного життя.
Додаткового значення цій темі надає рішення Європейського суду з прав людини у справі «Маймулахін і Марків проти України». Суд дійшов висновку, що відсутність будь-якого правового визнання одностатевих пар порушує право на повагу до приватного і сімейного життя та є дискримінаційною практикою.
На думку Авербуха, навіть ті, хто критично ставиться до Прайду як форми публічної акції, мають відповісти на значно важливіше питання: чи повинні громадяни однієї держави мати різний рівень правового захисту залежно від того, кого вони кохають?
Автор також звертає увагу на поширену пропозицію замінити юридичне визнання приватними договорами. Проте життя неможливо повністю передбачити та оформити окремими угодами на всі випадки. Саме тому існують шлюб і сімейне право — вони дозволяють державі визнавати відповідальність і близькість між людьми без необхідності щоразу доводити їх у кризових ситуаціях.
У цьому контексті реєстровані партнерства виглядають не радикальною зміною, а прагматичним рішенням. Вони не змушують суспільство переглядати власні релігійні чи моральні переконання, але дозволяють державі забезпечити рівний захист своїм громадянам.
На думку Авербуха, Прайд під час війни — це не питання святкування чи демонстративності. Це нагадування про те, що свобода та людська гідність не можуть бути вибірковими. Коли суспільство пропонує ЛГБТК+ людям залишатися невидимими в обмін на умовну терпимість, це не є справжньою рівністю.
Сьогодні дискусія про права ЛГБТК+ людей виходить далеко за межі самої спільноти. Вона стосується того, якою Україна бачить себе в майбутньому — державою, де всі громадяни мають рівний доступ до захисту своїх прав, чи країною, де частина родин продовжує залишатися невидимою для закону.
І саме тому, переконані прихильники рівності, питання Прайду та правового визнання партнерств залишається актуальним навіть під час війни. Адже право бути поруч із коханою людиною, право бути родиною і право не залишатися «чужими» одне для одного — це не привілей мирного часу, а базова складова людської гідності.
