Права ЛГБТІК+ і євроінтеграція: чому Україна досі стоїть на місці
Україна вже кілька років говорить про європейський вибір не як про абстрактну мрію, а як про конкретний політичний курс. Але є сфера, де рух досі більше нагадує топтання на місці. Це права ЛГБТІК+ людей — частини українського суспільства, яка воює, волонтерить, сплачує податки, будує країну, але досі не має базового юридичного визнання своїх родин.
І це вже не лише внутрішня дискусія. Для Європейського Союзу питання рівності, недискримінації та захисту одностатевих пар є частиною оцінки готовності України до членства. Іншими словами, без реальних змін у цій сфері рух до ЄС залишатиметься неповним.
У 2023 році Європейський суд з прав людини у справі «Маймулахін і Марків проти України» встановив: відсутність правового визнання одностатевих пар порушує Європейську конвенцію з прав людини. Суд не вимагав запровадження одностатевих шлюбів, але зобов’язав державу створити реальний механізм захисту таких союзів.
Саме тому в урядовій дорожній карті з верховенства права з’явилося завдання — ухвалити закон про реєстровані партнерства. Але парламент досі не просунувся в розгляді відповідних законопроєктів. А тепер ситуацію ускладнює ще й новий проєкт Цивільного кодексу №15150, який може фактично поховати попередні ініціативи.
Адвокаційний менеджер ГО «Точка опори ЮА» Олег Максим’як пояснює: без виконання цього блоку Україна не зможе закрити 23-й розділ переговорів з ЄС, який стосується правосуддя та основоположних прав. «У нас є 530 завдань дорожньої карти, і треба виконати їх всі», — наголошує він.
Водночас реальна ситуація для ЛГБТІК+ людей в Україні майже не змінюється. Так, у законодавстві час від часу з’являються точкові згадки про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність як ознаки, за якими заборонена дискримінація. Але, як каже співголова Національного ЛГБТІ-консорціуму Святослав Шеремет, це радше «косметичний ремонт», ніж справжня реформа.
«Основна потреба спільноти — визнання партнерства або сімейних союзів між людьми однієї статі. Україна ще в 2015 році задекларувала намір це запровадити. Але ми в цьому питанні досі на тому самому місці, що й 10 років тому», — зазначає Шеремет.
Попри це, суспільство, здається, рухається швидше за політиків. За словами правозахисників, рівень гомофобії в Україні поступово знижується, а більшість дорослих українців підтримують рівні права або принаймні не заперечують проти них. Шеремет вважає, що суспільна думка вже не може бути виправданням для бездіяльності парламенту.
Проблема в іншому — в політичній волі. Уряд бере на себе євроінтеграційні зобов’язання, але Верховна Рада рухається значно повільніше. Частина депутатів боїться пояснювати виборцям непопулярні, на їхню думку, рішення. І так питання прав людини знову відкладається «на потім».
Окремий ризик — новий Цивільний кодекс. Правозахисники критикують його не лише за відсутність широкого обговорення, а й за конкретні положення. Одне з найнебезпечніших — поняття «доброзвичайності». Воно може стати дуже зручним інструментом для довільного трактування прав і обов’язків: від сімейних стосунків до власності, від репродуктивних прав до побутових договорів.
Для ЛГБТІК+ людей небезпека ще конкретніша. Проєкт унеможливлює визнання одностатевих партнерів членами сім’ї, хоча зараз окремі судові рішення вже відкривають для цього шлях. Крім того, документ передбачає примусове припинення шлюбу, якщо один із партнерів змінив юридичний маркер статі. Для транс-людей це може означати втрату прав на спадкування, спільне майно і навіть зв’язок із сімейними обов’язками щодо дітей.
«Не вірю, що законодавець не знає соціології: в Україні близько однієї сотні тисяч одностатевих партнерств. Отже, маю припущення, що ця норма була прописана зі свідомо гомофобних позицій», — говорить Шеремет.
Паралельно залишається питання безпеки ЛГБТІК+ активістів. За даними правозахисників, у 2025 році фіксувалися атаки, погрози, зриви заходів, онлайн-цькування та кампанії дискредитації. Поліція часто забезпечує порядок під час публічних акцій, але розслідування злочинів на ґрунті ненависті рідко доходять до реального покарання. Це створює відчуття безкарності для радикальних груп.
І все ж ЛГБТІК+ організації не стоять осторонь. Вони беруть участь у напрацюванні євроінтеграційних реформ, працюють із урядом, Єврокомісією, Радою Європи, депутатами та громадськістю. Їхня мета — не просто домогтися окремого закону, а зробити так, щоб Україна справді відповідала тим цінностям, які декларує.
Бо вступ до ЄС — це не лише фінальна дата чи політичне рішення. Це процес, у якому країна змінюється. І саме цей процес зараз найважливіший.
Як підсумовує Шеремет, дорогу долає той, хто йде. Але щоб іти до Європи, Україні доведеться визнати очевидне: права ЛГБТІК+ людей — не додаткова тема, а частина її європейського майбутнього.
