Повернення пам’яті
У переліку найновіших перейменувань київських вулиць моє око зачепилося за одне ім’я: Віра Ґедройць. Таку назву має незабаром отримати нинішня вулиця Марії Боровиченко у Голосіївському районі української столиці. Віра Ґедройць відома з двох головних причин: вона була першою хірургинею в Російській імперії та, ймовірно, першою відомою в Україні лесбійкою.
Україна повертає собі свою справжню історію, яку приховували від нас з ідеологічних міркувань, і не варто думати, що цим займалися винятково більшовики. Абсолютно непізнаною, майже невідомою, прихованою не роками, а сторіччями замовчування, є ЛГБТ історія України — тобто, історія споконвічного існування на нашій землі ЛГБТ людей. Стосовно цього наша країна складає не виняток, а правило: панування гомофобних релігій — християнства, ісламу або юдаїзму — неодмінно призводить до приховування самого факту наявності ЛГБТ людей в суспільстві, знищення та фальсифікації свідчень про їхнє життя. Жах західних і мусульманських консерваторів перед уявним розквітом гомосексуальності та трансґендерності в сучасному світі пояснюється тим, що ми маємо справу з віруючими людьми, які раптом стикнулися з реальністю, що суперечить їхній вірі. Характерно, що такого жаху не демонструють цілком консервативні, але не гомо/трансфобні, суспільства країн Східної Азії, які взагалі не мали досвіду мусульманської чи християнської колонізації або піддавалися їй недовго. Для них нічого не змінилося — вони звикли до відкритого існування ЛГБТ людей, тому «пропаганда гомосексуалізму» їх ніскільки не лякає.
Українське суспільство, однак, формувалося під міцним ідеологічним тиском християнства, тому не дивно, що тепер ми мусимо відшукувати відповідну інформацію буквально по крихтах. Більш-менш вірогідних свідчень про гомосексуальність або трансґендерність відомих в історії та культурі нашого народу постатей зберіглося ДУЖЕ мало, та й ті, зазвичай, не є однозначними — наприклад, навіть судовий вирок Сергія Параджанова за гомосексуальні стосунки часто тлумачиться як просто переслідування невгодного митця комуністичною владою за вигаданим приводом. Цьому, однак, суперечать свідчення директора фільму «Тіні забутих предків», які згадуються у статті про великого режисера, опублікованій в часи горбачовської Перебудови у радянському журналі «Огоньок». Я пам’ятаю ці слова про численних молодих карпатських селян, яких Параджанов постійно наймав нібито для зйомок та примушував директора нараховувати їм зарплату, хоча на знімальному майданчику вони так і не з’являлися. Я їх пам’ятаю, але ви не знайдете їх в інтернеті — в СРСР його просто не було, і цю статтю ніхто досі не оцифрував і не виклав у загальний доступ. Майбутнім дослідникам квір-історії України доведеться працювати з першоджерелами, а не сподіватися на сучасні швидкі способи пошуку інформації.
Крім згаданих Ґедройць і Параджанова, на мапі Києва вже вшановані імена відомих своєю бісексуальністю політика та військового Василя Вишиваного (ерцгерцога Вільґельма фон Габсбурґа) та танцюриста і балетмейстера Сержа Лифаря — і цим, здається, перелік наразі відомих видатних вітчизняних гомо/бісексуалів й вичерпується. Так, є багато спекуляцій на тему можливої гомосексуальності таких значних фігур нашої культури як Леся Українка, Ольга Кобилянська, Агатангел Кримський чи навіть Тарас Шевченко — але відразу варто усвідомлювати, що в цих випадках ми маємо справу лише зі здогадками, припущеннями, теоріями, які можуть пояснити певні факти їхньої біографії, але ніяк не з самими фактами. Треба завжди пам’ятати про небезпеку видання бажаного за дійсне.
Що стосується трансґендерних людей, то таких відомих постатей взагалі дуже мало в історії будь-якого сучасного народу. В українській історії я знаю лише про одну таку особу — зате дійсно унікальну. Йдеться про єдину святу людину в християнській церкві, що була офіційно оголошена і чоловіком, і жінкою — Дар’ю Тяпкіну, яка стала київським монахом Досифеєм, під яким іменем і була канонізована Українською православною церквою Московського патріархату у 1993 році. Материнська для УПЦ Російська православна церква, однак, у 2016 році канонізувала монаха Досифея як святу Досифею — черговий приклад переписування історії, оскільки ніхто за життя цієї людини так її не іменував.
Біографії відомих осіб, втім, лише демонструють, що гомосексуальність і трансґендерність завжди були притаманні українському народові, як і будь-якому людському суспільству. Левову частку ЛГБТК складають пересічні люди, не відомі нікому, крім свого оточення. Виникає питання: а навіщо взагалі займатися дослідженням їхнього життя, навіщо виокремлювати їх із загального масиву, підкреслювати їхні відмінності? Яка різниця?
На це є дві відповіді. Одна загального характеру: ми маємо знати свою історію, щоб розуміти, ким ми насправді є. Ми не повинні довіряти історії, як написана нашими ворогами. Правдива історія ЛГБТК людей в Україні має бути написана одночасно з правдивою історією всього українського народу. Нам довго пояснювали не тільки, що ЛГБТК люди — це продукт пропаганди гомосексуалізму, але й те, що українці — продукт русофобської пропаганди. Ціна обом цим твердженням однакова.
Інша причина полягає в тому, що, на превеликий жаль, принципова різниця досі є. Ви одразу відчуєте її, наприклад, якщо спробуєте в нашій країні зареєструвати шлюб або всиновити дитину. Вона зникне, коли відмінності між ЛГБТК і цисґендерною гетеросексуальною більшістю стануть сприйматися так, як різниця між правшами та шульгами, коли свою ідентичність більше не доведеться захищати від навали брехні, нетерпимості, дискримінації та насильства.
Коли закінчиться спецоперація, розгорнута проти ЛГБТК українок/ців духовними братами російських агресорів.
Стаття експерта Центру “Наш світ” Андрія Кравчука, надрукована в № 34-2022 часопису Stonewall.
