ЛГБТ-люди досі стикаються зі стереотипами та упередженим ставленням через свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Серед проявів дискримінації — відмова у працевлаштуванні, напади на ґрунті ненависті, неможливість одружитися зі своєю коханою людиною, а у деяких країнах навіть кримінальне переслідування та примусове лікування. Однак цей перелік не є повним, адже ЛГБТ-люди не є однорідною спільнотою і різняться між собою за етнічністю, віросповіданням, національністю, соціальним класом, зайнятістю, статтю та безліччю інших ознак.
Зокрема, окремою групою є ЛГБТ-люди з інвалідністю, які потерпають від подвійної дискримінації. Тобто дискримінація за ознакою інвалідності накладається на дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності.
Про те, як ЛГБТ-люди з інвалідністю об’єднуються для захисту своїх прав у світі та в Україні, читайте в матеріалі від Zmina.
Так, у межах ЛГБТ-спільноти люди з інвалідністю можуть стикатися з соціальною ізоляцією, а також лукізмом – упередженим ставленням до людини через її зовнішність.
“Існує багато упереджень серед геїв. Там є лукізм – уявлення про те, що геї мають мати певний вигляд. І тому, якщо це не так, коли вони мають форму тіла “не таку”, інвалідність, то можуть почуватися виключеними”, – пояснює Ніна Купенда, співорганізаторка ініціативи ЛГБТ-людей з інвалідністю Queer&Disabled.
Водночас, за її словами, у межах спільноти людей з інвалідністю існує проблема невидимості ЛГБТ-людей, а багато із них не наважуються відкрито говорити про свою гомосексуальність, бісексуальність або трансгендерність. Адже, по-перше, як і у суспільстві загалом, тут поширені негативні стереотипи щодо ЛГБТ-людей. Як наслідок, ця тема може ставати табуйованою, а самі ЛГБТ-люди всередині спільноти вирішують приховувати свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність, щоб не зіткнутися з нерозумінням, а у деяких випадках – насильством. По-друге, деякі ЛГБТ-люди з інвалідністю можуть бути залежними від своїх опікунів. Відповідно, існує велика ймовірність, що вони так само приховуватимуть свою ідентичність, особливо у випадках, коли опікуни негативно ставляться до ЛГБТ-людей.
“Якщо такі люди навіть знаходились, вони не були у камінг-ауті, тобто не були відкритими щодо своєї орієнтації. Тому було неможливо говорити про якусь їхню видимість і вказувати, що вони – ЛГБТ- люди з інвалідністю”, – зазначила Ніна Купенда.
Однак навіть у таких реаліях є умови для об’єднання, взаємодопомоги та боротьби за доступність і рівні права. Наприклад, у США ЛГБТ-люди з інвалідністю почали об’єднуватися та боротися за доступність та права ще у XX століття. Пізніше, у 1990 році, у Бостоні пройшов перший Марш рівності ЛГБТ-людей з інвалідністю, на який вийшли 400 людей. Водночас у країні почали створювати про і для ЛГБТ-людей з інвалідністю. Вони поширювалися у межах закритих спільнот. Наприклад, журнал “Лесбійки, інвалідність та інше” (Dykes, Disability & Stuff) виходив протягом 1988–2001 років у межах спільноти лесбійок з інвалідністю. У таких самвидавах ЛГБТ-люди з інвалідністю ділилися власним досвідом, підтримували одне одного, розповідаючи власні історії успіху, створювали тематичні ілюстрації, писали статті, рецензії на книжки, поезію, знайомилися та поширювали інформацію про мирні зібрання.
Попри те, що це була діяльність невеликих ініціатив, вони фактично стали основою для подальшої побудови спільнот, знайомств і спілкування, а також закликали людей говорити про свої проблеми, виходити на демонстрації та боротися з дискримінацією.
Сьогодні у різних країнах світу існують організації та низові об’єднання ЛГБТ-людей з інвалідністю. Наприклад, Альянс ЛГБТ-людей з порушенням слуху (), Мережа жінок і небінарних людей з аутизмом (), та багато інших.
Ці організації займаються побудовою та посиленням потенціалу спільноти ЛГБТ-людей з інвалідністю через освітні, правозахисні та культурні заходи, організацію груп підтримки, адвокацію, а також організацію мирних зібрань, які підіймають на своєму порядку денному як питання прав ЛГБТ-людей, так і прав людей з інвалідністю.
Водночас європейський досвід демонструє практику максимального включення людей з інвалідністю в усі сфери суспільного життя, зокрема і ЛГБТ-людей з інвалідністю, а також створення умов для максимально активного і незалежного життя. Також на Марші рівності в країнах ЄС часто виходять самоорганізовані групи людей з інвалідністю.
“Я живу в Німеччині вже півтора року, але мене все одно не перестає дивувати те, яке активне життя мають тут люди з інвалідністю. Їх повно всюди, вони ходять вулицями, відпочивають в кафе та є активними учасниками всіх подій у країні, чи то демонстрація з приводу чогось, чи то прайд або навіть кліматичний страйк,” – наголошує активіст ГО Fight For Right Олександр Нікулін.
За його словами, 8 вересня у Берліні пройшов , на який вийшли як ЛГБТ-люди з інвалідністю, так і їхні союзники та союзниці. Цей прайд відбувається у місті з 2013 року та порушує питання інтерсекційності та множинності дискримінації, з якою стикаються ЛГБТ-люди з інвалідністю.
“Він залишив дуже багато емоцій. По-перше, це люди, які хочуть вийти на вулицю і святкувати. По-друге, це різноманіття технічних засобів, деякі реально виглядали космічно. Для прикладу, були люди з синтезаторами штучної мови, були люди, в яких до крісла була приєднана біонічна рука, що виконує функцію підтримки, слухові апарати, яких навіть не видно у вусі, і дуже багато всього. Але потім мені стало від цього сумно, бо прийшло усвідомлення того, що, на жаль, в Україні такі люди просто б лежали вдома і повільно помирали, а тут вони ведуть повноцінне життя, веселяться, виходять на прайди й говорять про інтерсекційність,” – ділиться враженнями Олександр.
Український рух ЛГБТ-людей з інвалідністю поки ще не набув такої видимості, як у країнах ЄС чи США. Однак з 2019 року існує ініціатива Queer&Disabled. Її разом із другом створила Ніна Купенда, щоб об’єднати навколо себе ЛГБТ-людей з інвалідністю.
“Інвалідність в мене набута з 18 років, тому я багато займалась самоосвітою, щоб дізнатись все про людей з інвалідністю. А оскільки моя друга ідентичність – це те, що я гомосексуальна, тож намагалась все об’єднати. Також у мене є друг, який теж гомосексуальний, і нього є інвалідність. І в нас з ним виникла ідея створення такої ініціативи. Також мене дуже надихнуло те, що я бачила фото з Осло-прайду, і там була платформа, де було багато людей з інвалідністю на кріслах колісних,” – розповідає Ніна Купенда.
У 2019 році група вперше вийшла на київський Марш рівності. Пізніше вони також вийшли на Марш жінок у 2020 році. З початком пандемії COVID-19 діяльність ініціативи перейшла в онлайн-формат.
Україні потрібно запровадити ще багато змін на різних рівнях для покращення становища людей з інвалідністю та ЛГБТ-людей. Встановлення шлюбної рівності, просування освіти та правозахисних підходів, боротьба з мовою ворожнечі, ефективне розслідування злочинів на ґрунті ненависті та ще багато інших кроків, а також забезпечення доступності та деінституціоналізація – усе це ще тільки має пройти країна. Втім, уже сьогодні ЛГБТ-люди з інвалідністю в Україні починають заявляти про себе та вимагати рівних прав. Можливо, через деякий час у Києві, як і цьогоріч у Берліні, відбудеться великий Марш рівності, організований ЛГБТ-людьми з інвалідністю.
Загалом, ЛГБТ-люди з інвалідністю є невіддільною частиною потужного руху за права людей з інвалідністю у всьому світі. Не є винятком й Україна. Так, Ніна Купенда є однією з 27 героїнь і героїв книги “Історія не без нас: становлення руху за права людей з інвалідністю в Україні”. Книга вийшла друком наприкінці жовтня 2023 року, її презентація відбулася 1 листопада у Львівському муніципальному мистецькому центрі за участю героїв та героїнь книги.
Дзвенислава Щерба, Олександр Нікулін для видання ZMINA
Якщо бажаєте отримати книгу “Історія не без нас: становлення руху за права людей з інвалідністю в Україні”, залиште заявку у формі передзамовлення
Матеріал створено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися із думкою автора.
