Можно ли назвать Запорожье толерантным городом: мнения активных горожан
Весь мир сегодня празднует день толерантности. Для Запорожья эта тема давно на слуху – это у нас громко проходили фестиваль равенства и марш против абортов, наш депутат написал скандальный учебник “Семейные ценности” и выслушал шквал критики, наши горожане отстаивают права людей с особыми потребностями. По этому случаю 061 спросил активных запорожцев – считают ли они Запорожье толерантным городом.
Роман Кирченко, БФ “Счастливый ребенок”:
“Толерантность трактуется словарями как «терпение», «терпимость». То есть добровольное перенесение трудностей и лишений, жертвенность. В такой парадигме, Запорожье – достаточно толерантный город. Историческая колыбель казачества, свободы и нарочитой нетерпимости, привыкла ко второстепенным ролям.
В то же время, в Запорожье живет достаточно большое количество свободолюбивых творческих, созидающих людей. И именно через таких людей, через низовые инициативы и самостоятельность, Запорожье может возродиться и уже возрождается. Не через противопоставление «терпению-толерантности», но через создание собственного виденья, через создание себя как проекта. Казачество было успешным проектом, потому что адекватно противостояло угрозам того времени. Продолжением этой традиции, будет деятельность, адекватная сегодняшним вызовам. Один из таких вызовов – управление сложностью, сложными многогранными проектами. Для этого нам необходимо принять, что у нас нет лишних людей и ненужных ресурсов. У нас есть лишь ограниченность компетенций в созидании. На мой взгляд, имеет смысл задирать планку выше. Говорить не столько о толерантности, как о «терпимости», сколько о колоссальных возможностях сотрудничества и взаимной полезности города, в котором нет лишних людей”.
Арина Мосягина, переводчик:
“Запоріжжя, скоріше, пофігістичне місто. Але це не будистська відстороненість, це більшою мірою, апатія замореної, розчарованої в житті людини. Тому без перешкод крокують вулицями адепти Московського патріархату, і майже без ексцесів (порівняно з буцімто європейським Львовом) проходить Фестиваль рівності. Бо більшості населення просто пофіг на все, що тут відбувається. На жаль, такий пофігізм або інертність спричиняє незручності тим, хто в чомусь відрізняється від інших, зокрема, людям з особливими потребами. Тому ми можемо казати про ненавмисну нетолерантність пересічного запорожця, викликану консервативним способом мислення, неосвіченістю, низьким рівнем культури та обізнаності про права інших людей.
Якщо згадувати конкретні випадки, хочу навести приклад взірцевої людської дурості, яка має всі ознаки нетолерантності. Маю на увазі завзяту боротьбу депутата міськради від «Самопомочі» Олега Корольова з «веселковим парканом», в якому він побачив «гей-пропаганду». Власне, така нетолерантна поведінка типова для груп людей, серед яких сильні релігійні забобони і вельми низький рівень освіти”.
Виктор Кривоносов, звонарь, участник АТО, научный сотрудник Национального заповедника Хортица:
“Толерантність – людська якість, містам не притаманна. Люди у нас живуть різні – тому однозначно сказати складно. Але що можна стверджувати напевно – наше суспільство змінюється.
З особистого досвіду. Ще 10-15 років тому парубок з козацьким чубом, окрім косих поглядів, міг стати жертвою нападу на вулиці, зараз же такою мейнстрімовою зачіскою вже нікого не здивуєш. А представників різних молодіжних субкультур подекуди забивали мало не до смерті – про такі випадки я вже давно не чув. Дуже мене порадувало, що наше суспільство не піддалося на провокації початку 14-го року, коли намагалися розхитати ситуацію з ненавистю. Але замість погромів наші активісти влаштували патрулювання з охорони правопорядку. Також варто відзначити проведення декомунізації в законний спосіб, без гармидеру і мордобою (хоча декому і кортіло) – це великий плюс. Звісно проблемних моментів вистачає, і нам є у чому вдосконалюватися”.
Ирина Ярко, активистка:
“Запоріжжя толерантне. Гарно звучить, правда ж? Та на жаль воно далеко не таке. Навіть у моєму оточенні не кожній людині притаманний прикметник «толерантна». Ви бачите геїв чи лесбійок, які ходять по місту за ручку, а людей з особливими потребами, які прогулюються парком, ходять в театри чи кіно? Особисто я, ні. Перших висміюють, засуджують, не визнають, другі – крім того, що бояться на вулицю вийти, бо їм одразу закинуть: «Ти не такий/не така», так вони ще й обмежені мобільністю. За 6 років свого життя у Запоріжжя я лише одного разу бачила чоловіка в інвалідному візку, який скористався громадським транспортом – тролейбусом. І все. А скільки таких людей у Запоріжжі – десятки, сотні, може навіть і тисячі. Там дівчинка пішла із зеленим волоссям, там хлопець пофарбував нігті у чорний колір, в одного сережка в брові, в іншого у носі. Люди таким чином самовиражаються, а суспільство їх гнобить. Сумно, що чужа хата цікавіша власної.
Особисто в мене так склалося, що завжди на «порядку денному» мовне питання. Варто мені лиш заговорити десь у незнайомому місці, як тут відразу:
– Вы из западной к нам приехали?
– Ні!
– А, ну тогда из села!
– Так, із села, і що…
Не розумію, що і кому такі люди хочуть цим довести, радше хочуть здаватися кращими. От тільки вони помиляються. Головний вимірювач людяності – це не показник того, де чи коли ти народився, скільки заробляєш, на які моря їздиш відпочивати, а те наскільки ми залишаємось людьми в тій чи іншій ситуації. Все решта приходить з часом, досвідом та наполегливою працею”.
Олесь Барлиг, литератор, журналист:
“Для мене існує два індикатора заміру довжини калових мас в людських душах у прийнятті іншого. Не втомлююся повторювати: якщо російський ліберал закінчується там, де починається українське питання, то український анігілюється на атоми, коли мова заходить про ЛГБТ та ромів. Іспит із першим пунктом Запоріжжя так-сяк усе ж склало (попри провокації і погрози, порівняно із іншими містами Фестиваль рівності у нас пройшов таки успішно). А минулого тижня до Міжнародного дня ромської мови в центрі національних культур «Сузір’я» була зустріч із ромськими письменниками та перекладачами. Я натхненно анонсував цю зустріч серед знайомих і друзів, заразом розповідав про проекти запорізької організації ромів «Лачо Дром», зокрема освіті. На що мені одна людина відповідає щось на штиб: «От і добре, що освітою займаються, може буде менше злочинців серед них». Звісно, ніхто не застрахований від упереджень – це іржа свідомості, яка не зникає сама собою. Робота з її усунення потребує душевних зусиль. Однак, я сподівався, що для молодої людини широких поглядів із науковим ступенем і роботою викладача в університеті це все ж не має бути притаманним. Виявляється, помилявся.
Був випадок після якого взагалі захотілося провалитися під землю. Після мого інтерв’ю із Миколою Ільїним (перекладачем ромською мовою «Енеїди» Котляревського та «Євґєнія Онєґіна» Пушкіна) підходить до нього мій колега (слава богу не журналіст!) і говорить: «А для кого ви те все перекладаєте, якщо роми до школи не ходять і читати не вміють?»
Авжеж, це все конкретні випадки, які можуть нічого не говорити про загальну картину, однак мені усе ж страшно уявити, яке пекло із «ромьким питанням» в головах пересічних запоріжців.
Алексей Добряков, координатор организации “Свідоме місто”
“Вопрос толерантности сложный и многоуровневый. Что касается Запорожья, думаю, в целом он такой же толерантный (или не толерантный) как и любой другой провинциальный город. Не только в нашей стране, но и в Европе. Одно дело – выражать свое отношение к кому-то или чему-то, оставляя дислайк или комментарий в сети, а совсем другое – как-то выражать свою нетолерантность действием. Правда, есть персонажи которые создают в информпространстве волны “своего” общественного мнения, но это лишь кучка маргиналов смысл существования которых сводится к борьбе с геями, феминистками и прочими не такими как они”.
Наталья Лобач, кураторка культурных проектов:
“Я можу назвати Запоріжжя толерантним містом, але можу назвати і не толерантним.Фестиваль рівності показав максимально контрастну картину суспільства. Я не думала, що поруч живе така кількість чутливих, розумних, змістовних людей, які проявилися і підтримали фестиваль. Підтримали нову реальність, де захист прав інших людей – це твій особистий розвиток, це твоє право на людяність. Разом з тим я побачила стільки страху, ну тобто агресії, але це перш за все страх, дитячий, не відрефлексований, огрубілий від часу, які отруює і оточуючих і самих себе.
Трохи нервові захисники «сімейних цінностей» кажуть, що толерантність – це не природно. Я згодна. В моїй школі навчалась дівчинка з особливими потребами, яка від гучних звуків тікала і забивалася в кут. І був хлопець, справжній лідер, які вишукував дівчинку по школі і навмисно її лякав. А ще були ті, які до нього приєднувались. Вони всі разом лякали, і від цього дівчинка стискалась в куту до мікроскопічного розміру і довго не могла прийти до тями. Це було природно, це було право сильних і право більшості. А співчуття – це не природно, це енергозатратно і це часто боляче.
Яна Сасина, организатор Фестиваля равенства в Запорожье:
“Мені важко назвати Запоріжжя толерантним, тому я не буду цього робити. Толерантність завершується там, де просинаються стереотипи, релігійні переконання або банальна агресивна вузьколобість. І зустріти на запорізьких вулицях можна будь-які прояви нетерпимості: від побутового антисемітизму та расизму до шаленого бажання загнати всіх гомосексуалів під ковдру.
Згадала ще, як під час підготовки до Фестивалю рівності ті, хто виступали проти, апелювали до словника біологічних термінів. Мовляв, толерантність – порушення захисної системи організму від усього чужерідного і небезпечного, яка веде до смерті. Якщо вже послуговуватися медичними аналогіями, то, як на мене, Запоріжжя страждає на аутоімунне захворювання: помилково приймає частину власного тіла, соціуму як чужерідну, намагаючись її знищити, знищуючи таким чином себе”.
Известный житель Запорожья, который пожелал остаться анонимным:
“Как и все рабочие, заводские города, Запорожье славится своей серостью, шаблонностью мышления большинства людей, и явно выраженной нетерпимостью ко всему, что не подходит под типичные советские стереотипы. Чем более развито общество, чем более цивилизованным является город – тем больше свободы для индивидуальности, развития и самовыражения можно почувствовать, находясь в этом обществе. В Запорожье, к сожалению, уровень такого развития застрял где-то недалеко от уже давно распавшегося СССР. Это очень хорошо чувствуется после посещения более крупных, развитых и открытых городов – Киева, Львова, и даже соседнего Днепра. Когда возвращаешься домой, очень хорошо заметна разница даже во внешнем виде “толпы”, в настроенности незнакомых людей по отношению друг к другу. Всё, что может казаться новым, незнакомым и необычным, как правило, воспринимается здесь достаточно враждебно”.
