Український співак Богдан Андрух, більш відомий під сценічним іменем ANDRUX, зараз живе у Сан-Франциско. Він вважає, що люди повинні навчитися приймати себе, але медіа не сприяють цьому.
В бліц-інтерв’ю Styler артист поділився своєю позицією щодо дискримінації ЛГБТ+ спільноти в шоу-бізнесі. А також розповів, як вихід нового кліпу на пісню “Кімнати” виявився надто відвертим, щоб відкрито говорити про геїв та лесбійок в медіапросторі.
Про прийняття себе та камінг-аут
Прийняти себе було важко. Найглибша депресія в моєму житті була через церкву, яка прикривала свою ненависть і осуд “любовʼю”, від такої “любові” й повернулась до мене спиною. Бо мета церкви не любити ближнього, а зберігати контроль.
Проте з роками зустрічав добрих і відкритих людей, які бачать в тобі людину, а не лише відмінність ваших орієнтацій, я зрозумів, що існує й здорове суспільство, в якому всі можуть бути щасливими та рівними.
Безмежно вдячний за досвід життя в США, де я вперше побачив модель здорового співіснування ЛГБТ в гетеросексуальній спільноті. Де я вперше побачив відсутність поділу на гетеро і ЛГБТ. Тут є просто поняття спільноти людей.
Щодо творчості, то мій перший публічний камінг-аут стався через фільм Юрія Двіжона “Не ховай очей. Наші в США”, де я в деталях розповів про себе і свій шлях прийняття.
Про ставлення представників шоу-бізнесу до ЛГБТ
До виходу пісні “Кімнати” я не вважав за важливе розповідати про свою орієнтацію, бо не думав, що вона стане вирішальним фактором. Проте наші медіа довели протилежне. Безліч музичних пабліків і медіа видань відмовили мені в публікації бодай навіть пісні, яка сама по собі має нейтральний характер, тільки через відкриту заяву, що в мене є партнер і я вирішив зняти з ним відео роботу.
Українські медіа, які здавалося б мали бути двигуном на шляху наближення України до сучасного світу, до європейських стандартів, виявились найбільшою палицею в колесах нашого розвитку. Чи не більшість з них, на жаль, досі тримаються за якір радянських установок і бояться будь-якої згадки ЛГБТ в позитивному світлі.
Медіа з радістю висвітлюють атаки гомофобів на публічних ЛГБТ-людей, проте реліз пісні та відео, в якому все тепло й добре, це “занадто відверто, ми не можемо таке показувати” – саме таку відповідь я отримав від більшості українських медіа, які навіть не намагаються приховати свою гомофобію.
Найбільше зачепили самі ж ЛГБТ-керівники тих чи інших пабліків, які бояться публікацій про ЛГБТ, бо не дай боже світ нарешті дізнається про їхню орієнтацію…
Безмежно вдячний тим артистам і медіаресурсам, які не бояться говорити про ЛГБТ і надають підтримку не лише спільноті, а й інституту рівності прав, який так потрібен нашому суспільству.
Про дискримінацію
Коли існує дискримінація і відкрита ненависть до ЛГБТ в суспільстві, усі галузі підтягуються, бо всюди люди. Поки ставлення людей не зміниться – дискримінація буде всюди. Корегувати треба не галузі, а суспільство, яке роками годували гомофобною пропагандою.
Ми сміємося з того, як несвідомо наші горе-сусіди “ковтають” російську пропаганду, проте самі досі несвідомо дожовуємо радянську проти ЛГБТ, яка за десятиліття стала “правдою” багатьох людей. Які, мов заїжджена платівка, вторять нонсенс, який їм запровадив радянський союз.
Про боротьбу за права представників ЛГБТ-спільнот
На жаль, нам потрібно пройти не кроки, а милі.
На державному рівні – дозвіл цивільних партнерств і заборона будь-якої дискримінації на основі сексуальної орієнтації. Це must have.
Проте важливо не лише прийняти закон, але й переконатись, що він діє, так само як і те, що його порушники несуть відповідальність в залежності від ступеня тяжкості порушення такого закону.
Другий аспект – це суспільство. Тут я б дуже просив ЛГБТ-спільноту проявити активність в роботі з нашим суспільством. Тут не працює тактика “клин клином”, тут треба терпіння, відкритість і бажання не “доказати”, а “показати”. Показати правду і назавжди “поховати” застарілі стереотипи, які, як не витягнута заноза, гниють у свідомості українського суспільства.
Суспільство має побачити нас не через призму радянських установок, а власними очима. Поговорити з нами. Поставити найбанальніші з питань, які роздирають людську цікавість.
Зрозуміти, що ми всі з “одного тіста”: гомо, гетеро, бі. Яка в біса різниця?
Просто вдумайтесь: яка в біса різниця, хто кого любить? Любов – це ніколи не страшно. Любов лікує і гріє. Ненависть вбиває і знищує. Обирайте свою сторону. От тільки не маскуйте ненависть під доблесть, вона нею ніколи не буде.
Про представників ЛГБТ в ЗСУ
Не знаю про відсоток, але скажу одне – багато. Є сторінка ЛГБТ військових, де ви можете познайомитись з нашими героями. Які ж вони чудові, відкриті, мужні.
Попри те, що наші герої стоять за нас там, на фронті, все ж знаходяться хейтери, яким все одно поперек стоїть факт сексуальної орієнтації.
Кажу це і – правда – не розумію, це ж ким треба бути, щоб критикувати орієнтацію людини, яка своїм життям ризикує заради того, аби ти міцно виспався і зранку написав свій ненависний коментар про ЛГБТ.
Про те, чому в українському шоу-бізнесі геї не розкривають справжніх себе
Бояться. Думаю, перш за все, за власну репутацію. Зокрема чоловіки, які роками переконували дівчат в тому, що вони гетеро мачо. Ну як же тепер цим дівчатам представити свого партнера?
На жаль, такі артисти самі загнали себе в пастку. Звичайно, вихід з неї є, він не без наслідків, але правда, як на мене, завжди актуальніша за найпривабливішу брехню.
Відверто кажучи, мені шкода артистів, які живуть за маскою, а слово партнер викликає не теплі асоціації, а страх осуду, стрес і бажання змінити тему.
При цьому, деякі артисти можуть користуватися камінг-аутом тільки для хайпу, а не для рівності в суспільстві. Але бути відкритим ЛГБТ-артистом страшно. В Україні часто трапляються акти фізичного насилля, жертвами яких стають ЛГБТ-люди.
Бути відкритим вже означає, що ти наражаєш себе на небезпеку. Для чого? Парадоксально, але щоб зменшити кількість насилля і збільшити кількість свідомих людей з вільною точкою зору, яку не ґвалтували церква і радянський союз.
