Нещодавно до Швеції на зустріч із прем’єр-міністром Ульфом Крістерссоном приїхали українські ветерани — серед них і новообраний очільник однієї з ГО, Олександр Деменко. Зустріч була організована шведською правозахисною організацією RFSL.
Під час розмови Олександр розповів про участь у обороні Маріуполя, службу в Національній гвардії, 20 місяців перебування в полоні та наголосив на потребі озброєння України. Однак значну частину дискусії присвятили проблемам, які залишаються невирішеними для ЛГБТ-військових і їхніх родин.
Головні питання, які піднімали ветерани:
-
відсутність юридичного визнання сімей ЛГБТ військовослужбовців;
-
відсутність поваги до особистості бійців і їхніх партнерів;
-
брак політичної волі для того, щоб Президент і монобільшість зобов’язалися проголосувати закон про цивільні партнерства.
У виступі пролунала гостра критика щодо підходу до прав військових: «один за всіх і всі за одного» не працює, якщо солдата чи солдатку «викидають за борт» через природну інакшість. На думку автора публікації, українське військо має відійти від практик радянського типу — перестати ставитись до рядового бійця «як до м’яса», переглянути спосіб ставлення й поваги до особистості.
Віктор Пилипенко , що право на визнання і захист для ЛГБТ-військових постійно «відкладають на потім», під різними приводами пропонуючи лише точкові рішення проблем дискримінації. Натомість системних змін не відбувається — хоча в цивілізованій Європі елементарні закони про партнерства функціонують іноді ще з 1980-х років.
Особисте ставлення ветерана передає і відчуття образи: «Я часто відчуваю себе жебраком, який просить з простягнутою рукою — а не отримує належного визнання своєї особистості у країні, за яку воював».
Віктор звернувся з різким закликом до міжнародних партнерів: донести українському президентові, що ветерани також відчували втому та ризики під час бойових дій, що багато вже загинули, а ті, хто залишився, боронять країну й потребують реального визнання і підтримки, а не «зубозаговорювань» і символічних жестів з боку тилових політиків.
Публікація завершується риторичними питаннями: коли ж запрацює принцип «один за всіх і всі за одного» насправді? Коли зупиниться цькування, приниження та ігнорування людини в армії — не «м’яса», а людини?
Ця розмова наголошує: захист прав ЛГБТ-військових — це не лише питання справедливості всередині армії, це частина ширшої дискусії про гідність, рівність і те, яку Україну ми будуємо для тих, хто її захищає.
