Люди різні, та цінності спільні. Шелтер у Черновцях
Через повномасштабне вторгнення Росії мільйони українців змушені були покинути свої домівки. Зібрати речі до валізки чи рюкзака й вийти з дому, не знаючи, коли повернуться і чи повернуться взагалі. Це важко для всіх. Це виклики, втрати, біль. Та деякі вразливі групи постають перед додатковими труднощами. Соціум не завжди відкритий до представниць та представників ЛГБТКІ спільноти, тому в Чернівцях започаткували прихисток для переселенців, зокрема для ЛГБТКІ людей. Як живе цей шелтер, які виклики перед ним постають — читайте в матеріалі від ГО СТАН.
Одеса — Чернівці
Саша — трансгендерний хлопець з Одеси.
Саша дуже оптимістичний. Каже, що 24 лютого сталася одна з найсмішніших історій в його житті. Всі бігали й панікували, бо почалась війна, а Саша не вірив і о шостій ранку вперто йшов на роботу. Йому телефонували: “Нас із моря обстрілюють!” А Саша відповідав: “В мене сьогодні перший робочий день”.
На роботу таки не дійшов. Не було куди.
Перші тижні війни Саша з партнеркою перебули в Одесі, та врешті наважилися й у середині березня приїхали до Чернівців. Чому так? Бо в Чернівцях друзі порадили їм прихисток для людей з ЛГБТКІ спільноти й усіх, хто дружній до них. Тимчасове житло, де ніхто ні на кого не дивиться косо, нікому не дивується й не ставить тупих запитань.
Безпечне місце
Саша розповідає, що нещодавно їздив у справах до Києва, тоді теж зупинявся в подібному прихистку. “Трансперсони завжди викликають обурення. — пояснює він. — Від косих поглядів і образливих слів, аж до фізичних дій. Я не ризикую поїхати туди, де мене, скоріше за все, не будуть сприймати. Молодняк — це ще таке. А от стара закалка, “совєтський ум”… Я розумію, що коли я кудись не туди попаду, то не факт, що звідти вийду. А якщо й вийду, то на носилках. Не треба мені зайвих травм. У шелтері в мене свій закуток, безпечне місце. А коли ти ходиш містом, людям усе одно, хто ти, як одягнений і як виглядаєш”.
З іншого боку, не аж так все погано. Олена Григоряк — координаторка прихистку, а також регіонального представництва ГО Інсайт — розповідає, що до оселі та її мешканців у Чернівцях немає агресії чи погроз.
Абрикоси, господарство і затишок
Приміщення орендували на початку березня. На перший погляд, воно радше для офісу чи торгового простору. Велика зала, великі вікна. Тут могло б бути холодно й бездушно, як у магазині фарб у підвалі того ж будинку. Але тут дуже затишно. Звісно — це суб’єктивно. Але меблі, вазони, різні дрібниці в інтер’єрі справляють приємне враження.
Олена розповідає, що на початках цей простір був геть порожній. Ні меблів, ні посуду. Все, що зараз: від постільної білизни до питної води — плоди спільних зусиль організацій Інсайт і СТАН, партнерів з Румунії, волонтерів, мешканців прихистку.
СТАН із чернівецьким шелтером з часу його заснування. “Допомагають закуповувати продукти, пальне, частково перекривають медикаменти — Розповідає Олена. — Часом дитяче харчування, підгузки, коли була потреба. Давали нам каремати, спальні мішки, ліхтарики, павербанки, рюкзаки для ВПО. Коли щось треба, ми питаємо, чи може допомогти СТАН або Інсайт. Здебільшого, в тандемі вони забезпечували все”.
Олена показує “господарство” прихистку. Тут є все, що треба для життя. Гаряча вода, пральна машинка, кухонна плита, мікрохвильовка, чайник. На кухні готується абрикосове повидло. Його варить Анна. Каже, діти люблять із молоком, то чому б ні. А ще в неї в прихистку квіти, вазони. Видно, що Анна дуже доклалась до згаданого вже затишку. “Тут мене все влаштовує. — говорить вона. — Тут добре. І я не стомлююся сказати дякую. Але додому хочу. Вдома краще. Завжди вдома краще.” Анна з Краматорська.
Робота
Анна працює в закладі харчування неподалік. Там таки працюють Саша та його партнерка.
Пошук роботи — це завжди складний виклик для переселенців. Про це говорить і координаторка, й мешканці шелтеру. Запитую в Саші про головні потреби, труднощі, й відповідь повертає нас до все цієї ж наболілої теми. “Тут скоріше про те, щоб допомагали з пошуком роботи. — Каже він. — Три місяці ми сиділи без нічого, та й зараз місце нестабільне. Те, що тут отримуєш за день — це дуже мало. Тому, якби допомагали з пошуками… Чи, можливо, якби якісь курси були, щоб люди чогось навчалися і з новими знаннями йшли працювати”.
Олена теж ставить проблему працевлаштування на перше місце: “Найактуальніше — знайти людям роботу, щоб вони не відвикали працювати. Люди повинні розуміти, що мають опиратися на себе, аби в разі чого (якщо прихисток закриють, наприклад), не залишилися ні з чим. З роботою складно. Хтось має інвалідність і треба специфічну роботу шукати. Хтось не може довго стояти. Хтось не компетентний у тій чи тій сфері. А ще, на початках роботодавці не хотіли брати ВПО, бо ті, можливо, невдовзі повернуться додому. Ми мали таку дискримінацію”.
Трапляється й дискримінація через приналежність ЛГБТКІ спільноти. Саша розповідає, що стикався з таким. Але варто також згадати: на теперішньому місці роботи він пояснив менеджменту, що є трансгендерним хлопцем. Сприйняли нормально. Сказали, щоб не переймався.
За межами прихистку
Важливо пам’ятати, що працевлаштування — це не просто джерело доходів. Це й впевненість у власних силах, відчуття незалежності, спілкування. “Людям треба мати самореалізацію. — Пояснює Олена. — Вони ж не можуть з дня на день просто бути в одному місці, нічого не змінюючи. Ми вважаємо, що це соціальна інвалідність. Людина стає дезорієнтованою, залежною від когось, не може сама себе забезпечувати. Їй потрібен “костиль”, щоби спертися. Аби хтось щось оплатив, розв’язав проблему. Ми ж намагаємося робити так, щоб люди не втрачали своєї ідентичності, розвивалися, чимось цікавилися”. Для цього в регіональному представництві ГО Інсайт відбуваються лекції чи інші освітні заходи, перегляди фільмів. Усе, на що є запит і що дозволяє людям спілкуватися. “Ми намагаємося робити цю інклюзію, включення різних соціальних груп людей у спільне життя. — Говорить координаторка шелтеру та регіонального представництва Інсайту. — Не розділяти гомо і гетеро. Ми об’єднуємо людей заради спільних цінностей: поваги одне до одного, різноманіття, обізнаності у сфері прав людини, обізнаності, що гомосексуальність не передається повітряно-крапельним шляхом. Ці упередження псують життя”.
Якщо закритися в чотирьох стінах, зазвичай важче. А тут люди мають можливість виходити за межі “бульбашки” прихистку, спілкуватися з іншими переселенцями, з чернівчанами. Інтегруватися в життя міста, яке стало тепер їхнім домом, нехай і тимчасовим. Звісно, що хтось залишиться, хтось поїде. Саша, наприклад, припускає, що вже скоро повернеться. “Знаючи імпульсивність мою і моєї партнерки, ми заберемо всі свої пожитки й просто повернемося в Одесу. Є така фішка, що коли людина лишається в місті більш як на рік, вона вже звідти не поїде. Вона присмоктується до нього, як кальмар. А ми б не хотіли жити тут, або в іншому місті. Справа не в Чернівцях, а в Одесі. Вона нам, як мама”.
Два нагадування. Замість епілогу
У шелтері живе дуже милий і дуже дрібний кіт. Мешканці прихистили бездомного. Питаю, як звати. Марік. Спершу я подумав, що це зменшене від Марко. Аж потім згадав — так називають Маріуполь.
Друге. Під кінець розмови з Оленою помітив у неї на плечі татуювання. Контур українського кордону й напис: “Слава Героям та Героїням!” Каже Олена, що це від друзів: “Подарували. Запитали, чи я не проти мати собі пам’ятку про територіальну цілісність та суверенітет нашої країни. І про те, завдяки кому ми щасливі можемо отак спілкуватися”.
