Після погроз побиття один з учасників дослідження змінив зачіску й колір волосся та ще довго боявся вільно самовиражатися. Ці зміни не з’являться в офіційній статистиці. У статті для ZMINA Володимир Косенко, директор ГО «Бюро “Ми – є!”», пояснює, чому анти-ЛГБТІК+ ворожість може впливати на життя людини задовго до того, як вона звернеться до установи по захист.
Стаття спирається на дослідження «Коли шкода залишається невидимою», оприлюднене організацією у вересні 2026 року. Дослідники провели онлайн-опитування 535 людей і 11 глибинних інтерв’ю. Участь була добровільною, тому результати описують досвід опитаних, а не всіх ЛГБТІК+ людей України. Кількість відповідей також різниться залежно від запитання.
Дані показують, що значення мають і ворожі висловлювання, не адресовані людині особисто. Із 440 респондентів, які відповіли на запитання про попередні 12 місяців, 50,9% повідомили лише про ворожість щодо спільноти загалом, а 43% – про певну форму ворожості, спрямованої особисто проти них. Про те, що вони часто або іноді змінювали свою поведінку, сказали відповідно 58,3% і 70% людей у цих двох групах. Автор наголошує: таке порівняння не доводить, що саме ворожі висловлювання спричинили зміни поведінки.
Наслідком очікування негативного ставлення може бути рішення приховувати себе або уникати певних місць. Серед 486 опитаних 68,3% назвали родину одним із середовищ, де їм доводиться це робити. Заклади освіти згадали 53,1%, медичні або соціальні послуги – 50,4%, державні чи місцеві установи – 48,6%. Лише 6,4% відповіли, що майже ніде не мають такої потреби.
Косенко розрізняє право людини зберігати особисте життя приватним і вимушене приховування через страх. Якщо хтось не приходить до установи, від якої очікує дискримінації, скарги на її роботу може й не бути. Але сама відсутність скарг нічого не говорить про те, чи почуваються люди в цій установі безпечно.
Особливо помітна ця проблема серед молодших учасників дослідження. Люди віком 16-24 роки становили 75% вибірки. Про необхідність приховувати себе в закладі освіти повідомили 76,6% опитаних віком 16-17 років, 56% у групі 18-24 років і 20,8% серед людей від 25 років. Автор звертає увагу, що неповнолітні можуть залежати водночас від родини, школи та їхньої підтримки. Тому для повідомлень про цькування чи дискримінацію потрібні конфіденційні способи звернення, які не обмежуються лише внутрішніми процедурами закладу.
Відмова звертатися по допомогу також має різні причини. Серед 167 респондентів, які цього не зробили, 43,7% вважали пережите недостатньо серйозним. Ще 35,3% не очікували результату, 32,3% не мали на звернення сил, 31,1% не довіряли інституціям, 26,3% не знали, куди йти, а 25,7% боялися небажаного розкриття своєї ідентичності. Ці причини могли поєднуватися.
«Мене ж не побили… нічого серйозного. Були погрози, але погрози нічим не закінчились», – сказав один з учасників інтерв’ю. На думку авторів дослідження, людині не потрібно самостійно визначати, чи є пережите правопорушенням, перш ніж попросити про консультацію або підтримку. Водночас Косенко застерігає: не кожне образливе висловлювання є порушенням закону, тоді як погрози, заклики до насильства, дискримінаційні дії та напади потребують окремої правової оцінки.
Дослідники запитали й про те, за яких умов люди повідомляли б про пережите. Серед 318 респондентів 76,7% висловили готовність або радше готовність скористатися онлайн-формою. Для 69,8% із 324 опитаних важливою була анонімність, для 68,2% – розуміння того, що відбудеться після повідомлення. Невизначеність щодо того, хто отримає інформацію, назвали бар’єром 55,6%.
Тому автори пропонують розділяти три можливості: зафіксувати випадок, отримати підтримку й ініціювати формальне реагування. Людина може потребувати одного з цих кроків, але бути не готовою до інших. Ефективність такого підходу ще потрібно перевіряти на практиці. Головний висновок Косенка стосується того, з чого має починатися оцінка безпеки: «Відсутність скарги не доводить відсутності проблеми».