Аналітична записка. Становище ЛГБТ+ людей в Україні під час війни

Коли війна російської федерації проти України набула повномасштабного характеру, в Україні практично не лишилося людини, яку б вона не зачепила прямо чи непрямо. Це стосується й ЛГБТ+ людей, представлених у будь-яких прошарках українського суспільства.

При цьому крім тих проблем, з якими ЛГБТ+ люди стикнулися під час війни нарівні з іншими українками й українцями, вони переживають додаткові труднощі через свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність – а точніше, через те, що їхні права людини, пов’язані з ознаками СОГІ, не дотримуються та не захищені належним чином.

Фактори, що спричиняють такі труднощі, можна об’єднати в дві категорії.

  • Інституційні – пов’язані з відсутністю або невідповідністю реальним потребам нормативно-правової бази або механізмів, що забезпечували б належне функціонування таких норм з боку держави.
  • Соціальні – пов’язані з поширеними в суспільстві гомофобією і трансфобією, тобто упередженнями, ненавистю та іншими негативними почуттями та проявами, спрямованими проти ЛГБТ+ людей.

У випадку сексуальної орієнтації інституційні фактори насамперед пов’язані з відсутністю можливості офіційної реєстрації стосунків для пар однієї громадянської статі, що тягне за собою нерівність у правах між такими парами та гетеросексуальними подружжями. У випадку гендерної ідентичності інституційні фактори здебільшого випливають з нормативної бази, яка регулює процедуру трансгендерного переходу – її недоліків, через які здійснення такого переходу та отримання юридичного визнання гендеру стає надмірно складним, а в окремих випадках і недоступним.

Соціальні фактори ж як у випадку сексуальної орієнтації, так і гендерної ідентичності породжують різні форми нерівного ставлення: неприйняття, виключення, дискримінацію в різних сферах життя та, в гірших випадках, насильство. Далі, розглядаючи детальніше різні аспекти, розрізнятимемо наявні проблеми за цими двома категоріями.

Варто окремо зазначити, що ЛГБТ+ люди не є однорідною соціальною групою, тож належність до неї сама по собі не визначає, як конкретна людина поводиться в умовах війни. Будь-які узагальнювальні твердження, що подекуди можна зустріти, на кшталт «усі ЛГБТ виїжджають до Європи», не мають під собою жодного підґрунтя. Насправді ж різні люди опинилися під дією різних чинників, що впливають на їхні можливості та рішення. Ці чинники можна розділити на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні – це ті обставини, що уможливлюють, полегшують або навпаки певні вибори: місцеперебування, матеріальне становище, стан здоров’я, наявність сім’ї та близьких і залежність від них, наявність «запасних аеродромів», ситуація з роботою тощо.

Внутрішні – це особистісні властивості та переконання, крізь призму яких людина сприймає обставини: патріотична позиція або ні, оцінка ситуації як більш-менш безпечної або ні, схильність бачити перспективи ситуації в позитивному або негативному світлі, переважання егоїстичної або альтруїстичної мотивації, суб’єктивна оцінка ризиків та переваг тих чи інших рішень і т.п.

Складна комбінація цих чинників визначає, як людина, в тому числі належна до ЛГБТ+, діятиме в ситуації, в якій вона опинилася під час війни. Серед варіантів може бути:

  • евакуація за кордон;
  • евакуація в межах України;
  • продовження життя й діяльності на тому ж місці;
  • проживання на окупованій території;
  • виїзд з окупованої території;
  • долучення до волонтерського руху;
  • служба в ЗСУ;

та інші.

Далі розглянемо такі варіанти детальніше в контексті того, з якими труднощами в них стикаються саме ЛГБТ+ люди.

Перетин кордону

Можливість евакуації за кордон інституційно обмежена в Україні законодавством щодо воєнного стану та мобілізації, яке фактично забороняє виїзд за межі України людям із чоловічою громадянською статтю в віці від 18 до 60 років, крім низки винятків. Стосовно ЛГБТ+ це означає заборону виїзду для геїв, бісексуалів, а також інтерсекс- і транслюдей, що мають чоловічий гендерний маркер. Між тим, за оцінками громадської організації “Інсайт”, до 70% запитів на допомогу з виїздом за межі України надходило саме від геїв і трансгендерних людей.

Для транслюдей ситуація дещо неоднозначна, оскільки діагноз F64.0 «Транссексуалізм», отримання якого є необхідною складовою офіційного транспереходу, є критерієм непридатності до військової служби в мирний час, а в воєнний – часткової придатності. Менше з тим, транслюди, що прагнуть евакуюватися за кордон, найчастіше роблять це саме шляхом зняття з військового обліку через отримання непридатності на підставі цього діагнозу. Рішення про непридатність може приймати медична комісія при військкоматі, індивідуально оцінюючи стан здоров’я конкретної людини. Тобто наявність трансдіагнозу сама по собі не є підставою для цього і використовується в такому підході радше непрямо. Тим самим, у ситуації відіграють роль соціальні фактори – суб’єктивні погляди членів комісії, від яких залежить її рішення.

Відомі також випадки, коли люди з чоловічим гендерним маркером, зокрема транслюди, перетинали кордон, користуючись недобросовісним виконанням службових обов’язків прикордонниками в окремих пунктах перетину, або взагалі робили це поза їх межами. Це, однак, фактично означає нелегальний перетин кордону і може мати правові наслідки при їхньому поверненні в Україну. З іншого боку, були окремі випадки, коли прикордонники не пропускали трансжінку, яка вже мала юридично визнаний жіночий гендер, просто дізнавшись, що вона транслюдина. Це вже є порушенням законодавства на ґрунті трансфобії з їх боку.

У випадку трансжінок відмова їм у перетині кордону є дискримінаційною, оскільки означає також відмову в ставленні до них як до решти жінок. Спрощення процедури юридичного визнання гендеру, так щоб воно було швидшим і доступнішим, могло б до певної міри вирішити цю проблему.

Загалом же доцільність гендерованої законодавчої заборони на виїзд є щонайменше дискусійним питанням. В умовах, коли Україні не бракує добровольців для формування армійського резерву, а також взято курс на гендерну рівність в армії (тут можна згадати розширення списку доступних жінкам військових посад кілька років тому, а також нещодавнє рішення про постанову на військовий облік для жінок певних професій), вона виглядає пережитком минулого. Наявність суспільного запиту на зняття такої заборони показує низка відповідних петицій президенту, які швидко збирають голоси. Водночас, у відповіді на першу ж таку петицію президент Зеленський дав зрозуміти, що на сьогодні зняття заборони на перетин кордону чоловіками в період воєнного стану не розглядається.

Перебування за кордоном

Коли люди вже опиняються за кордоном, ситуації можуть дуже різнитися залежно від конкретної країни. Якщо, наприклад, Німеччина чи Швеція є більш дружніми до ЛГБТ+, то в Польщі чи Угорщині рівень гомофобії вищий. Відповідно, ті, хто виїхали в останні, частіше можуть стикатися з її проявами або бути змушені не розкривати свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність.

На інституційному рівні проблем додає те, що коли люди однієї громадянської статі, які перебувають у стосунках, виїжджають парою, їхні стосунки не є офіційно зареєстрованими, адже в Україні цього зробити неможливо.

Відповідно, вони позбавлені прав, які мають сім’ї, іноді починаючи вже від вибору варіантів розміщення чи оренди житла. Якщо це сім’я з дитиною – зазвичай це значить, що лише одна людина з пари має легальний статус родительки, тоді як інша є цій дитині формально ніким. Це може створювати складнощі, наприклад, коли дитина йде в місцеву школу, коли необхідно відвести її до лікаря тощо. У деяких випадках проблему можна вирішити реєстрацією шлюбу в країні перебування, однак не всюди це можливо: в країнах Східної Європи, де зосереджена найбільша кількість біженців, одностатеві шлюби не дозволені, а також не всі країни дозволяють укладання шлюбів між іноземцями.

У випадку транслюдей ситуація може ускладнюватися в разі, якщо на момент виїзду людина не отримала юридичне визнання гендеру. Знов-таки, залежно від країни в неї може бути можливість отримати часткове визнання (тобто документ, де фігуруватиме її соціальне ім’я) безпосередньо на місці або ні. Коли ж в офіційних взаємодіях їй доводиться демонструвати документ, де дані не збігаються з гендерною ідентичністю – це вибір між приховуванням своєї ідентичності й розкриттям трансгендерності, а також завжди ризик стикнутися з проявами трансфобії.

Ще одна інституційна проблема трансгендерних людей за кордоном – це потреба в доступі до лікарів та гормональних препаратів. Транслюди можуть узагалі не мати діагнозу, пов’язаного з трансгендерністю, або ж, якщо він є, його потрібно певним чином легалізувати чи підтвердити відповідно до нормативів країни перебування. Це не завжди швидкий процес, тоді як потреба у гормонах є постійно, а, на відміну від звичної практики в Україні, у багатьох інших країнах їх не можна вільно купити в аптеці без рецепту від лікаря.

Евакуація в межах України

Частина ЛГБТ+ людей евакуювалася в межах України. В деяких випадках це був вимушений вибір через неможливість виїхати за кордон, але загалом, як уже зазначалося, він міг бути продиктований різними мотивами.

Специфічність проблем ЛГБТ+ людей у цьому контексті полягає в соціальних факторах, пов’язаних із високим рівнем гомофобії та трансфобії. Зокрема, в разі оприявнення своєї сексуальної орієнтації чи трансгендерного статусу люди можуть отримувати відмову в поселенні, стикатися з негативним ставленням з боку співмешканців у хостелах та притулках. Причому якщо окрема негетеросексуальна людина ще може просто не розкривати свою орієнтацію, то для пари, яка перебуває в стосунках, це об’єктивно куди складніше. Не кажучи про трансгендерних людей у процесі переходу, в яких паспортні дані не відповідають їхній фактичній зовнішності.

Це обумовлює потребу в шелтерах, орієнтованих саме на ЛГБТ+ людей, де вони не піддавалися б небезпеці через свої ознаки СОГІ. Такі шелтери були створені громадською організацією «Інсайт» у Львові та Чернівцях. Інший шелтер було відкрито в Ужгороді організацією Gender Stream. Пізніше «КиївПрайд» також відкрив шелтер у Києві, а ГО «Прожектор» – в Одесі для трансгендерних та небінарних людей. При цьому, зважаючи на обмежену місткість, такі шелтери – це все ж місце тимчасового розміщення, від кількох днів до кількох тижнів, за які людина в безпечному середовищі може виробити план подальших дій, зокрема знайти роботу й постійне житло.

Шелтер ГО Інсайт в Чернівцях

Найчастіше до таких шелтерів зверталися люди з прифронтових східних і південних регіонів, а також ті, що виїхали з окупованих територій. За інформацією з шелтера в Чернівцях, 60–70% користувалися ним як проміжним пунктом перед виїздом за кордон, тоді як у Львові це було близько 90% жінок. Решта залишалися в Україні, знаходячи згодом місце для постійного чи тимчасового проживання, або повертаючись додому. Останнє, однак, може бути неможливо, якщо дім залишається в зоні бойових дій, захоплений російськими окупантами або взагалі зруйнований під час обстрілів.

Загалом, запити на евакуацію надходили від людей будь-якої частини ЛГБТ+ спектру. Їдуть як поодинці, так і нерідко парами: лесбійські, гейські, іноді транс-пари. Лесбійські пари частіше виїжджають із дітьми, також розширеними сім’ями разом із батьками, з домашніми тваринами.

З червня, за даними «Інсайта», потік таких запитів помітно знизився. Однак він усе ще є і напевно буде, доки триває війна.

Перебування під окупацією

Щодо ЛГБТ+, які опинилися під російською окупацією, інституційні фактори зводяться до того, що жодні закони на цих територіях не діють. Міжнародні організації, такі як ООН і Червоний Хрест, можуть закликати до дотримання Женевської конвенції та інших гуманних підходів, однак не мають інструментів, щоб забезпечити їх дотримання на практиці. Навіть там, де окупанти намагаються підтримувати певну видимість законності, фактично їхня влада лишається нічим не обмеженою і в будь-який момент може бути застосована за принципом «права сильного».

У випадках, про які відомо, ЛГБТ+ люди під окупацією намагалися ніяк не розкривати свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність – адже в таких обставинах їх розкриття може нести не просто ризик негативного ставлення, а смертельну небезпеку. Причому не лише через гомофобію і трансфобію, рівень яких серед росіян є надвисоким, а навіть через той факт, що такою своєю особливістю людина вирізняється серед інших.

ГО «Інсайт» отримував кілька запитів на допомогу з виїздом з окупованих територій. Такий виїзд ускладнений через те, що російські військові відмовляються відкривати евакуаційні коридори, вибірково пропускають людей на блокпостах, а іноді й обстрілюють транспортні засоби, які прямують на виїзд.

З деяких територій виїхати в бік України в принципі неможливо – лише спочатку в росію, а потім до інших країн, звідки вже можна повернутися до України. Це додає ситуації ще більшої складності, хоча є волонтери, які з цим допомагають.

Загалом, організована допомога ЛГБТ+ людям на окупованих територіях практично неможлива. Громадські об’єднання не можуть діяти там відкрито, бо це означало б лише піддавати ризику всіх залучених до них. Зв’язок є нестабільним, інтернет до певної міри блокується та може працювати з перебоями. Також окупанти можуть перевіряти вміст телефонів, що потребує додаткових заходів безпеки при виході на зв’язок і ще більше обмежує можливості для його підтримки. Через ці причини й уявлення про становище ЛГБТ+ людей під окупацією залишається дуже фрагментарним.

ЛГБТ+ люди в армії

Частина ЛГБТ+ людей служить у Збройних Силах України. При цьому деякі були в армії й раніше, тоді як інші пішли до територіальної оборони або безпосередньо ЗСУ після повномасштабного вторгнення російських військ 24 лютого. Загалом армійське середовище в Україні з точки зору соціальних факторів лишається досить гомофобним, тому люди часто уникають розкривати свою сексуальну орієнтацію за місцем служби, або ж роблять це лише перед добрими знайомими. Окремі винятки є в основному серед публічних геїв та лесбійок.

При цьому, за деякими свідченнями, ставлення до гомосексуальних жінок частіше буває спокійним, ніж до чоловіків. Водночас, жінки частіше стикаються з сексизмом і сексуальними домаганнями.

Висилаємо медикаменти та інші необхідні речі для ЛГБТ-військових та підрозділів, в яких служать жінки

Закритість, у свою чергу, сприяє поширенню міфів про начебто відсутність ЛГБТ+ людей в армії. Між тим, уже кілька років у мережі існує спільнота «Військові ЛГБТ та наші союзники», яка виходила окремою колоною на Марш Рівності в Києві й на момент написання налічує більше 2000 учасників. На її базі було створено організацію з метою згуртування ЛГБТ+ військових і, загалом, здобуття рівних прав для ЛГБТ+. Одна з її цілей – зробити армійські норми, правила й статути інклюзивними до ЛГБТ+.

Для ЛГБТ+ військових може навіть більше, ніж для інших груп, постає важливою інституційна проблема відсутності шлюбної рівності.

На фронті люди піддаються постійному ризику бути пораненими або вбитими. Отже, для них особливо актуальними є права, які надає шлюб, такі як відвідування в лікарні, вирішення питання щодо підтримки штучного життєзабезпечення, успадкування тощо. Адже без зареєстрованих стосунків партнер або партнерка військової ЛГБТ+ людини юридично ніяк з нею не пов’язана, і пріоритет в означених питаннях отримують близькі родичі – які, що надає додаткової гостроти ситуації, можуть мати негативне ставлення до неї через її сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність.

Тут варто згадати, що незабаром після початку повномасштабного етапу війни уряд дозволив укладати шлюби дистанційно військовим та ще кільком категоріям громадян, саме щоб забезпечити їхні права в умовах війни. Однак, доки шлюб в Україні за визначенням залишається гетеросексуальним інститутом, людей іншої сексуальної орієнтації це ніяк не стосується, і вони є в цьому дискримінованими.

Для трансгендерних людей в армії зберігає актуальність питання доступу до гормональних препаратів. На лінії фронту немає можливості піти й купити їх в аптеці, тоді як жодних механізмів забезпечення такими препаратами на державному рівні не передбачено, і лишається покладатися хіба що на волонтерів. Так само не передбачено врегулювання користування спільними, зокрема гендерованими просторами, що враховувало б особливості транслюдей, які не отримали юридичне визнання гендеру.

Водночас, рівень обізнаності щодо трансгендерності в армії навіть менший порівняно з питаннями сексуальної орієнтації – зокрема, поширене хибне сприйняття її як психічного відхилення. Це спонукає транслюдей, що служать у ЗСУ, до ще більшої закритості. Якщо вони не змінили документи, це означає відігравання образу відповідно до статі, приписаної їм при народженні. В окремому випадку, коли розкриття трансгендерної жінки за місцем служби відбулося без її бажання, вона стала об’єктом регулярних вербальних проявів трансфобії, а також сексуалізації, домагань і насилля.

Ситуація в підконтрольних регіонах

На території України, яка не знаходиться в безпосередній близькості від місць бойових дій, теж можна відзначити певні тенденції з початку великої війни.

Зокрема, значно меншим став рівень організованої гомофобії, оскільки ті діячі, що будували на ній свій суспільно-політичний капітал, здебільшого переорієнтувалися на навколовоєнну тематику або взагалі зникли з публічної площини. Практично зникли з інформаційного простору й організації праворадикального спрямування, діяльність яких ґрунтувалася на протидії ЛГБТ+ рухам. Це може бути наслідком того, що така діяльність стала «не на часі», під неї не надається фінансування, як і того, що ЛГБТ+ організації, в свою чергу, не мають зараз можливості проводити публічні заходи.

Водночас, на соціальному рівні прояви гомофобії та трансфобії зберігаються. Так, ГО «Інсайт» отримував звернення по допомогу від ЛГБТ+ людей у випадках нападів, зґвалтування, переслідування колишніми партнерами, а також неправомірних дій з боку представників поліції, військкоматів і невстановлених осіб у військовій формі, в окремих випадках – із застосуванням насильства й навіть тортур просто через гомосексуальну орієнтацію постраждалих.

Зберігається також і дискримінація в сфері працевлаштування – зокрема, коли транслюдину, яка ще не отримала юридичне визнання гендеру, відмовляються брати на роботу.

Як уже зазначалося, протягом весни йшов великий потік запитів на евакуацію, який почав спадати ближче до літа. Разом із тим, побільшало запитів на допомогу звичайного характеру, які майже припинилися в перші місяці повномасштабної війни – наприклад, від трансгендерних людей стосовно процедури транспереходу. Це можна інтерпретувати як адаптацію значної частини ЛГБТ+ людей до умов тривалої війни і планування в цих умовах свого подальшого життя.

Транслюди майже по всій Україні в перші місяці стикнулися також із проблемою недоступності гормональних препаратів. Вона мала комплексні причини: насамперед те, що багато аптек припинили працювати, а також обмежену роботу громадського транспорту, ускладнене сполучення між регіонами, неактуальну інформацію в онлайнових аптечних мережах. Згодом із відновленням життєдіяльності в багатьох регіонах ця проблема зникла, однак у зонах, де йдуть бойові дії або через них була зруйнована інфраструктура, вона залишається.

Так само проблемним є доступ до лікарів. Кваліфікованих та дружніх до транслюдей лікарів в Україні досі бракує, з початком же повномасштабного вторгнення частина їх евакуювалися або втратили можливість продовжувати прийом у звичному режимі. Це створило труднощі починаючи від необхідності звертання до сімейного лікаря до проходження діагностики або коригування курсу гормональної терапії в процесі транспереходу. Знов-таки, з часом на більшості території України ситуація покращилася, а деякі (однак не всі) питання можливо вирішувати шляхом онлайн-консультацій.

Активізм і суспільні зміни

Війна вдарила також по громадським ЛГБТ+ організаціям та ініціативам. Частина з них практично припинила діяльність через те, що більшість їхніх членів або працівників були змушені евакуюватися. Особливо це стосується організацій, які базувалися на територіях, що опинилися під окупацією – як, наприклад, «Інша» з Херсона.

Під час воєнного стану заборонені масові заходи, що унеможливило проведення цього року вже регулярних правозахисних маршів, таких як Марш Жінок, Марш Рівності, Транс-Марш у Києві, а також подібних акцій в інших містах. Втім, у звичному форматі в цих умовах такі заходи навряд чи були б доречними. Водночас, організація «КиївПрайд» погодила з організаторами прайду в Варшаві проведення маршу, сфокусованого саме на підтримці України. Також у вересні в Харкові «ХарківПрайд» провів кілька заходів включно з ходою, яка з міркувань безпеки відбулася в метро.

Проведення не лише масових, а й будь-яких заходів майже зійшло нанівець. Це пов’язано з кількома чинниками: зі вже згаданою евакуацією частини працівників, а також активної спільноти, з технічною складністю проведення (зокрема, в умовах непередбачуваних повітряних тривог), а ще – зі зміною пріоритетів та запитів з боку спільноти. Певним винятком є західні регіони, які війна менше зачепила безпосередньо, де регулярне проведення заходів для спільноти триває.

Загалом, ті організації, що продовжують діяльність, більшою мірою зосередилися на наданні адресної допомоги ЛГБТ+ людям. До звичних видів допомоги, таких як психологічна і юридична, додалася допомога з евакуацією та гуманітарна допомога. Остання орієнтована насамперед на регіони, де відбуваються бойові дії, і зазвичай включає продуктові набори та ліки, в тому числі гормональні препарати для транслюдей. На відміну від мирних часів, стало більше варіантів надання допомоги в кризовому режимі, тобто максимально оперативно.

Зазвичай організації не обмежуються допомогою лише для ЛГБТ+, а поєднують її з допомогою іншим нужденним категоріям, військовим тощо, а також співпрацюють у цьому з іншими волонтерськими рухами.

Попри те, що ситуація не є сприятливою для громадського активізму, наявні ознаки того, що суспільна думка щодо ЛГБТ+ в Україні змінюється на краще. Зокрема, проведене в травні соціологічне опитування показало значне покращення ставлення до ЛГБТ в суспільстві порівняно з 2016 роком. При цьому майже дві третини вважають, що ЛГБТ-люди повинні мати такі ж права, що й інші громадяни України.

Ще одна подія, що непрямо свідчить про те саме – петиція на сайті президента за легалізацію одностатевих шлюбів, яка швидко набрала необхідну для розгляду кількість голосів. Сама відповідь президента, хоча й містила формальну відмову, посилаючись на неможливість зміни Конституції під час воєнного стану, водночас не заперечувала самій ідеї шлюбної рівності як такої, а також зазначала, що запровадження цивільних партнерств уже розглядається владою.

Варто згадати також отримання Україною статусу країни-кандидата в ЄС. Це вже посприяло ратифікації нашою державою Стамбульської конвенції, що до того не вдавалося здійснити протягом кількох років. Рух України від кандидатства до повноцінного членства має супроводжуватися реформами в тому числі й у сфері прав людини – що, нехай і непрямо, передбачає й покращення захисту прав ЛГБТ+ людей. Фактично, дорожня карта таких реформ уже напрацьована. Подальша справа полягає в її деталізації та поступовому втіленні. В якому, втім, українське громадянське суспільство не має покладатися суто на допомогу «з Європи», як і не має чекати на настання перемоги, а має працювати над ним уже зараз. Оскільки права людини завжди на часі.

Пропозиції щодо покращення захисту та забезпечення прав ЛГБТ+ людей в умовах війни та після її завершення

  1. Запровадити законодавчі зміни, які надали б парам однієї громадянської статі право реєструвати союзи через укладання шлюбу або партнерства, еквівалентного шлюбу за тими правами, яке воно надає. Також визнавати одностатеві шлюби, укладені за кордоном.
  2. Розглянути можливості щодо спрощення процедури трансгендерного переходу. Прибрати з неї вимоги, через які отримання юридичного визнання гендеру може розтягуватися на занадто довгий строк.
  3. Прийняти зміни в законодавство, необхідні для встановлення адміністративної та кримінальної відповідальності за злочини на ґрунті ненависті за ознаками СОГІ.
  4. Додати ознаки СОГІ до загального законодавства з протидії дискримінації.
  5. Переглянути обмеження щодо виїзду за кордон у бік більш диференційованого підходу. Для трансжінок, які не мають юридичного визнання, але мають медичний діагноз, пов’язаний із трансгендерністю, дозволити виїзд на таких же умовах, як і для решти жінок.
  6. Розробити стандарти для Збройних Сил України з інклюзивності для ЛГБТ+ людей, зокрема трансгендерних людей. Забезпечити проведення заходів з підвищення такої інклюзивності на місцях.
  7. Забезпечити фізичну та фінансову доступність гормональних препаратів для трансгендерних людей в усіх регіонах України, зокрема шляхом включення їх до програми «Доступні ліки» або аналогічної.
  8. Сприяти діяльності громадських об’єднань, які працюють з ЛГБТ+ людьми, зокрема розширити можливості отримання ними державного фінансування.
  9. Проводити просвітницькі заходи для різних аудиторій і фахівців, зокрема лікарів, поліції, військових, з метою підвищення їх обізнаності щодо ЛГБТ+ людей і їхніх прав людини.

Аналітична записка підготовлена: Інна Ірискіна, координаторка трансгендерного напряму ГО “Інсайт”

Документ враховує досвід підтримки та забезпечення прав ЛГБТ+ людей від початку війни Російської Федерації проти України.

Зокрема, завдяки діяльності ГО «Інсайт» за цей час 312 людей/сімей скористалися шелтерами, 717 людей отримали юридичні консультації, 225 трансгендерних осіб отримали гормональні препарати, 758 людей отримали кризові та загальні психологічні консультації.

Аналітична записка «Становище ЛГБТ+ людей в Україні під час війни» підготовлена Громадською організацією «Інсайт» у межах проєкту «Невідкладна підтримка для подолання дискримінації ЛГБТ+ спільноти в Україні», що реалізується за підтримки Офісу Ради Європи в Україні.

Думки, висловлені в цьому документі, є відповідальністю виключно авторів і не обов’язково відображають офіційну позицію Ради Європи або її держав-членів.

Авторка аналітичної записки: Інна Ірискіна, координаторка трансгендерного напряму ГО «Інсайт».

Довідково:

Громадська організація «Інсайт» – українська організація, заснована у 2008 році.  Діяльність організації включає адвокацію та інформування громадськості; освітні програми для журналістів, медичних та соціальних працівників; юридичну, психологічну та медичну допомогу; повномасштабну підтримку транс-людей; створення спільнот та регіональний розвиток.

Від початку війни Російської Федерації проти України організація надає невідкладну допомогу ЛГБТ+ людям. Зокрема, 312 людей/сімей скористалися шелтерами, 717 людей отримали юридичні консультації, 225 трансгендерних осіб отримали гормональні препарати, 758 людей отримали кризові та загальні психологічні консультації.

Аналітична записка «Становище ЛГБТ+ людей в Україні під час війни» підготовлена Громадською організацією «Інсайт» у межах проєкту «Невідкладна підтримка для подолання дискримінації ЛГБТ+ спільноти в Україні», що реалізується за підтримки Офісу Ради Європи в Україні.

Думки, висловлені в цьому документі, є відповідальністю виключно авторів і не обов’язково відображають офіційну позицію Ради Європи або її держав-членів.

Джерело

Сподобалось? Знайди секунду, щоб підтримати нас на Patreon!
Поділись публікацією
Залишити коментарій