Ми сидимо із Сашком у його київській квартирі і п’ємо чай. Це щаслива випадковість. Сашковий , сильно пошматований у боях на Курахівському напрямку, вивели на коротке відновлення в Київську область. Тож Олександр Жуган, він же “Єнот”, у справах заскочив до столиці — тут він із побратимами створює . Але вже за два дні Жуган достроково зірветься з відновлення і знову поїде на фронт — теж на Донеччину, але вже на Торецький напрямок. Під час нашої розмови Сашко ще не знає, що це буде найважча “кàтка” для його підрозділу. Без засобів РЕБ та без крупного калібру, сильно недоукомплектовані і ще не злагоджені, ці хлопці й дівчата протистоятимуть натиску росіян, які наступають переважаючими силами. 206-й бат зазнаватиме численних людських втрат, не отримавши належної вогневої підтримки від 41-ї ОМБр, до якої придані тероборонці.
Але поки ми сидимо на Сашковій кухні і розмовляємо для інтерв’ю понад п’ять годин. Я весь час думаю про його хвору спину. Завершуючи нашу розмову, жартома додаю: “Все, мука твоя закінчилася — уже йду! Тепер зможеш відпочити на ліжку”. Єнот посміхається: “Та я все одно більше на ліжку спати не можу — лише на підлозі. Так звик спати на землі в бліндажах! А взув ось кросівки — така крепатура!.. Тому взуваю знову берці. Але людина до всього адаптується швидко, і до цього звикну. Колись потім”.
Наразі Олександр Жуган “Єнот” — старший навідник мінометної батареї 206-го окремого батальйону 241-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Це та людина в моєму оточенні, яку я геть не уявляла на війні: витончена, з тонкою душевною організацією, інтелектуал, лінгвіст, драматург. До повномасштабного вторгнення Сашко працював актором у театрі та викладав акторську майстерність дітям. Зокрема і моїй доньці.
Разом зі своїм партнером він у перші ж дні великої війни вступив до лав Збройних сил, як мінометник пройшов гарячі бої на Херсонщині, Харківщині, Донеччині. Ця пара військових стала медійною: Олександр Жуган — відкритий гей, ЛГБТ-активіст. Партнерка Сашка Антоніна Романова — небінарна особа. “Ми з Тохою — прямо ганьба “війська запорізького”, — сумно іронізує Сашко. — Але нас, представників ЛГБТ, багато у війську. І ми воюємо”.
Сашко зізнається, що служба в ЗСУ та участь у бойових діях зробили його більш впевненим у собі, додали почуття власної гідності. Адже війна — не лише про кров, смерть і каліцтво. А й про можливість стати глибшою особистістю, яка подолала неймовірні перешкоди. І — перемогла.
Від редакції . Це перше за весь час існування “Новинарні” інтерв’ю з відкритим представником ЛГБТ. Ми віддаємо належне цим людям, які також тягнуть фронтову лямку і нищать ворога.
“Щодо української мови, я тепер — Фаріон номер два”
— Я був дуже хорошою дитиною, — пригадує Сашко. — Настільки слухняним і чемним, що коли йшов вулицею (а ріс я в маленькому місті на Кіровоградщині), то зі мною віталися всі місцеві бабусі, дідусі, собаки й коти. Я прям ніс за собою оцей шлейф відмінника,“золотої дитини”. І хоча згодом мав різних друзів, які могли в моїй присутності випити чи покурити трави, мені ніхто не пропонував приєднатися. Тобто ти настільки хороший, що тобі й не наливають.
А потім ти починаєш дорослішати. І проявляється твоя сексуальність. Це відбувається незалежно від тебе — з’являються якісь “не такі” інтонації в голосі, або флюїди і хода трохи не такі. І все — ти в зоні ризику, тобі вслід співають “Голубая луна” і жбурляють багном.
Це був кінець 90-х, і українське провінційне містечко — таке собі місце для життя на той час. А якщо ти чимось відрізняєшся від інших, тоді це геть небезпечні джунглі. Аби вижити, весь час маєш грати роль “не себе”, уникаєш нових знайомств, обходиш певні двори й вулиці, мусиш бути обережним, щоб, не дай Боже, нікого не спровокувати. Моя “хорошість” — це була стратегія виживання. І вона червоною ниткою йшла через усе моє життя.
Олександр опанував чимало професій. Має фах перекладача з англійської мови, вчився на психолога. Але головна його пристрасть — театр.
— Усі ці сфери до Революції Гідності тісно були переплетені з Росією, — каже Жуган. — Усі ці школи психологів, лектори закордонні — їх привозили через Москву. Ну, і театр — уявити його без російської класики тоді було неможливо.
Але все змінив Майдан — зокрема й у житті Сашка, який доти був російськомовним.
Він разом із подругою почав волонтерити.
— Навіть на війні мені не було так страшно, як там, — згадує Єнот. — Бо на фронті біля тебе всі свої, ти серед побратимів. А там, на Майдані, була дуже тоненька межа між “вашими” і “нашими”. І ти не дуже розумів, кому можна довіряти.
Я багато працював у театрі з дітьми. Прикро, але до Революції Гідності мені “не муляло” брати в роботу російські п’єси, російські вірші. Зараз розумію, що це той “злочин”, який я, скільки б зараз не викладав у театрі, вже не компенсую. І це те, що мені болить найбільше.
Після Революції Гідності я перейшов на українську. Наполягаючи на ній, посварився з колегами. Мене не розуміли: ну, бо ж ми “сіємо добре й вічне” — то яка різниця, якою мовою?
Тепер я — як той колишній курець, який перестав палити й найлютіше реагує на те, що смалять інші. Тепер я — “Фаріон номер два” щодо мови.
І ДЛЯ МЕНЕ НЕПРИЙНЯТНО, ЩО НАШІ ВІЙСЬКОВІ ГОВОРЯТЬ РОСІЙСЬКОЮ. ВОНИ ЛЕГАЛІЗУЮТЬ ЇЇ ВЖИВАННЯ В УКРАЇНІ!
Те ж саме стосується людей, які працюють у сфері освіти й говорять російською. Або в культурі. Ти досі пишеш пісні російською мовою? Б***дь, для кого? Щоб вітати тут російських солдатів?
“Армія — типово маскулінне середовище, якого я максимально уникав”
Звичайно, Сашко Жуган не був створений для війни. Чоловікові й досі не віриться, що він на фронті.
— Мені здається, що всім військова форма личить, окрім мене. Що я — дуже випадковий чувак на війні, який чомусь досі не здох. Я все ще думаю, що десь є якісь більш справжні військові, аніж я. “Комплекс ошуканця” мене переслідує досі. Але я відповідально ставлюся до служби. Наприклад, дуже довго взагалі не вживаю алкоголь, щоб мати постійно тверезу голову. Ходжу до психолога. Я ставлюся до свого тіла і “зозульки” як до машини, про яку слід дбати, яку потрібно ремонтувати, щоб могти воювати.
Серед добровольців-захисників Жуган опинився на другий день повномасштабного вторгнення. Разом з Антоніною Романовою вони приєдналися в Києві до сил територіальної оборони.
— Боявся: там же будуть якісь незнайомі люди! А я не люблю незнайомих людей, і знайомитися з кимось — для мене випробування. І ще я думав, що серед добровольців будуть справді “матьорі” вояки. Хоча виявилося, що записуватись до ТрО прийшло багато жінок. Старі, малі — люди сім’ями приходили. Пригадую, одночасно були тато, мама й син.. Якісь дівчата-неформалки із фарбованим волоссям в усі кольори веселки. Просто якийсь Вавилон! І я трохи заспокоївся. Подумав: “ОК, навряд чи цей хлопчик-скейтер знає більше про війну, ніж я”.
Армія — це було одне з тих середовищ, яких я максимально уникав, — типово маскулінне, агресивне. А вийшло так, що прийшов у нього добровільно.
Перші два місяці служби Жуган пригадує як щось малоефективне: ось їм видали автомати, показали, як чистити і розбирати, наказали охороняти склад.
— Потім нас запитали, хто вміє готувати. Ми з Тохою підняли руки. І цей місяць був справжнім пеклом. Я “наготувався” на життя наперед. Ми прокидалися о 5-й ранку, готували їжу на 150 людей, а зачиняли кухню о 10-й вечора і йшли без сил спати. На ранок знову те ж саме.
Там, на сході, півдні — важкі бої, а ти сидиш на Київщині й розумієш, що особливої користі не приносиш. Ми не зробили жодного пострілу! Мене мучив комплекс провини.
Тому, коли 206-й батальйон відрядили воювати на південь, у Миколаївську область, Жуган і Романов погодилися без вагань.
— Я заздрю тим людям, які зараз мають час і можливість пройти вишколи. Вони повзають у багні, навколо вибухають тренувальні снаряди. І я думаю: оце вони підготовлені прийдуть! Бо в нас такого не було й близько. У нас все це відбувалося в режимі реального часу й боїв, — розповідає Сашко.
Це був квітень 2022 року. Херсонщина — під російською окупацією. Хлопців привезли під Миколаїв, усі — солдати-стрільці. І вони цілодобово копають.
Херсонська земля — щільна, як бетон: за день сантиметрів 50 углиб заледве здужаєш.
— Рівень втоми був просто неймовірний. І це ми ще не воювали! — згадує Жуган.
“Що таке міномет, я поняття не мав — гуглив, щоб побачити, як він виглядає”
— Інформація про те, що у підрозділі двоє геїв, передається повітряно-крапельним шляхом, — іронізує Сашко. — Тож нас із Тохою як “ганьбу” армії, відправили в мінометну батарею — подалі з очей. Бо мінометка не знала, кого вони беруть. Як згодом ми довідалися, наше “заслання” — це була ініціатива, яка йшла від командування.
Ми були не проти — воювати хотіли. Але я поняття не мав, що таке міномет. Слово таке чув, але він виглядає, як працює? Одразу поліз дивитися в інтернеті. Як виявилось, дуже примітивна і давня, “лампова” зброя. Не має ніяких хитрощів, електроніки якоїсь.
Перша “катка” на Херсонщині була дуже важкою. ППД наше — поблизу села Таврійське, його обстрілювали 24 на 7. Ми постійно закопані: робили маскування і під ним копали, копали, копали. А рити можна було тільки перфоратором, бо інакше херсонська земля не піддається. Ти знімаєш в день якихось пів метра. І в тій норі спиш, бо дрони постійно літають.
Підвіз продуктів, б/к був дуже складний. Москальня зруйнувала Таврійське повністю — жодної стіни цілої. Покидали трупи корів (а може, і людей?) у колодязі — вода стала непридатною до вживання. Її теж підвозили. Звісно, про такі розкоші, як помитися чи випрати речі, не йшлося взагалі. Цей запах — мабуть, він назавжди зі мною тепер.
УСЕ ДОВКОЛА ТАМ СМЕРДІЛО ТРУПАМИ!
Земля просочувалася через воду цим запахом: в колодязях гниють корови. На позиціях чомусь смерділо ще сильніше. А ще собаки, коти: наїдяться трупів — і до нас приходять.
Фактично це ще початок повномасштабного вторгнення, і в москалів дуже багато боєприпасів — вони сиплють його щедрою рукою без пріоритету цілей. А в нас… немає [відповідного] міномета. Отак-от: ми — мінометка без міномета.
Маємо два міномети лише 60-го калібру, які стріляють на таку відстань, що й “калаш”. І зовсім невлучно. Ти ставиш міномет, і тебе будь-який піхотинець уже бачить. І може застрелити. Але ми ходимо на позиції, риємо.
Тим часом наші хлопці десь “нарішали” міномет [більшого калібру] — старий, покоцаний. Місцеві умільці його підлампічили, підварили, щось там приробили. І у нас є 82-мм міномет! На три взводи — один. Мін, щоправда, майже немає.
У якийсь момент нас із Тохою висмикують, кажуть: будете чистити міни на складі. Я думаю: що їх там чистити? Певно, обгорточку зняв — та й готово. Але ці міни були з шаром іржі, заглушки в них не викручувалися. Десь ці міни валялися, іржавіли, потім їх пофарбували по цій іржі у синьо-жовтий колір. І ми знімаємо з них спершу фарбу, потім — іржу, працюємо болгаркою. Ми собі встановили такий норматив: одну міну чистити 10 хвилин. Тобто за 100 хвилин у нас було 10 мін — ящик. А коли приїжджає начальство, то нас ховають від сторонніх очей, бо ж йому не можна показувати, як ми болгаркою чистимо міни.
Потім цими мінами ми ж і стріляли. І скільки їх змогли відчистити, от стільки в нас і було мін для використання.
Пригадую, як у нас сталася стичка з Бізоном — кремезним хлопцем! — через ті міни. Він стресує — збираємося на виїзд, треба швидко встановити міномет, відстрілятися. І поки контрбатарея почне працювати по нам, ми вже маємо звалити. Бізон нервує, міни крутить (а це ж радянські міни, на них порохи в марлечці накручуються). І як розкричиться: “Що це за міна? Хто її чистив?!” — “Я! — кричу у відповідь. — Я її чистив, б***дь! Хочеш показати мені, як міни чистити треба? На тобі болгарку — почисть сам. Ми 500 таких мін відчистили за один раз”.
Бізон, певно, не звик, що на нього так люди кричать, тому одразу знітився: “Та я ж не знав…” І я теж не здогадувався, що вмію кидатися на людей, які фізично значно більші від мене. З Бізоном, до слова, ми відтоді потоваришували.
Воювати ми рвалися, випрошували завдання. І весь час були на виїздах. У русні дронів та іншої зброї багато — небезпечно. Тож потрібно було встигнути швидко відстрілятися і втекти. Ми мали хвилин п’ять на все. Перечекали — і знову їдемо на нове місце.
Коли вже міни з’явилися — так мені сподобалося стріляти! Міномет розігрівається, стає приємно гарячим. І запах цього пороху згорілого! Їдеш у кузові пікапа, а дорога така, що тебе викидає з нього. Ти тримаєш міномет, вдихаєш запах пороху — краса! Ми з Бізоном навіть сварилися, хто буде їздити.
Продав онлайн фото брудних ніг по 300 доларів, щоб купити екіпірування для підрозділу
У перші місяці фронтового життя бійці потребували бронежилетів, шоломів, форми взуття. Жуган розповідає, як зібрав донати на свій підрозділ, продавши фото… своїх брудних босих ніг.
— З військторгу тоді повигрібали все, не було навіть шкарпеток. І ми ходили в цивільному. В мене була зимова куртка чорна, на ній бронік, — пригадує Єнот. — А я активно пописую в різні соцмережі — Facebook, Instagram. І в різні гейські мережі. Пишу й англійською, нагадую людям про війну в Україні. Там я виставив пару фоток у формі. І мені почали писати іноземці. Серед них один — мовляв, “вишли фото своїх ніг, а я задоначу на ваш взвод”. Думаю собі: а чому б ні? Нам багато що не було б зайвим.
Треба було бачити, як я ті фото робив! Ми ж живемо всі в бліндажі дуже тісно, разом. А ноги, прямо скажемо, після тижнів на Херсонщині трохи життя бачили. Як виявилося, і на ноги військових — брудні, смердючі — є свої “покупці”.
Я заробляв по 300 доларів на фотці. Купив броню собі, Тосі, шоломи всім, обвіси. Потім ще заробив на пульт для FPV-дрона. Це були найлегші гроші в моєму житті.
Але, чесно кажучи, мої дописи в Facebook приносять найбільше донатів. І радує те, що люди реагують на тексти. Не на фоточки, а саме на тексти. І допомагають. Інакше ми б не впоралися”.
“Сцикливість — найгірша риса на війні”
За два з половиною роки після Миколаївщини й Херсонщини Єнот із побратимами побували на багатьох гарячих напрямках — у районах Вовчанська, Бахмута й Соледара, Лимана. Найважче, зізнається Олександр, йому довелося під час крайньої на той час “катки” під Мар’їнкою. Там він стикнувся з великою кількістю поранених, загиблих та зробив несподіване відкриття: виявилося, що Сашко має специфічну реакцію на запах крові.
— Під Мар’їнкою у нас була позиція — крайня точка, куди машини на відстані 30 метрів могли під’їхати — висадити людей і забрати зміну, підвезти б/к. Ми приїхали туди в кінці лютого. Гризли зубами мерзлу землю, коріння дерев — закопалися. Під звичними вже обстрілами.
Повз нашу позицію постійно йшли люди: машина поблизу десь зупиняється, вони біжать до нас у бліндаж, щоб пересидіти, поки дрони відлітають своє. Або коли назад ідуть, чекаючи на заміну. З нашого бліндажа вийшов перевалочний пункт. Ми викопали його на трьох (для мене, Тохи й Кажана), а в ньому зазвичай сиділо і лежало по 10-13 людей. Чимало з них були поранені, і потрібно було надавати допомогу.
Я не гидлива людина абсолютно — працював з дітьми, всяке бачив. Поранення, які доводилося раніше обробляти — якісь уламки в нозі, в руці, в спині — це нормально. Але тут, наприклад, був хлопець (вони самі дійшли до нашої позиції), якому відірвало пів обличчя. От просто немає нижньої його половини — носа, щелепи. Язик теліпається, шматки зубів. Як його перемотати? Як його знеболити?
(На щастя, хлопця врятували, евакуювали. Навіть реконструювали йому обличчя згодом).
Тоді я вперше відчув сильний запах крові, і мені стало зле. Зловив себе на думці: вигляд самого поранення мене не лякає, мій мозок працює, руки — теж. Але запах… Уже й того хлопця забрали, я вилив купу антисептика, а мене не попускає. Сиджу перед бліндажем у траншеї і не можу зайти.
Потім ще — поранені, поранені… Була ситуація, коли група БПЛАшників йшла мінятися. Вони до нас не добігли зовсім трохи. Одного вбило — каска є, а голови в ній немає. Другого сильно поранило в ногу. Він якось доповз до нас, і ми його затягнули всередину. Він — молодець, сам зміг накласти турнікет. Я розрізаю холошу, дивлюсь, а там… “красота”: кістки нема, суглобів — теж. Жирова тканина, шкіра звисає. А хлопець такий молодий… Але він тримається, молодчина. Кров ми зупинили. Змайстрували шину з ящика з-під мін, знеболили. А в нас, крім порятунку поранених, ще ж і своя робота є! Арта працює по нас. Чотири години його не могли евакуювати. Поки хлопця забрали, ногу врятувати не вдалося. Сам він вижив, на щастя.
Так я зрозумів, що ніколи не зміг би бути медиком. Бо добре пригадую: були моменти, коли просто таки сповзав по стінці — майже втрачав свідомість. Мотаю, мотаю, бувало, пораненого і розумію — все! Кажу побратиму: “Кажанчику, підміни, я піду подихаю з бліндажа”. Кажан і сам не раз виходив — не витримував. Добре, Тоха не відчуває запахів практично — за всіх віддувається, усе відмиває потім від крові.
Траплялися “феєричні” поранені, пригадує Єнот:
— Був випадок, коли хлопцю влучило багато дрібних уламків у дупу. Залітає він у наш бліндаж зі словами: вмираю, рятуйте! Штани з себе здирає, верещить: “Подивіться, чи яйця не відірвало!”. А рани не дуже й кровоточать. Ми його перемотали — лежить, стогне. Третя година ночі, а він дзвонить дівчині, потім мамі — прощається, бо його поранили. От нащо їм ця інформація, та ще й серед ночі?!
Дуже різні люди є на війні. Але саме “сцикливість” найбільше мене вбиває. Бо страх є у всіх. Але ти робиш те, що мусиш, адже від тебе залежать інші люди.
Мене неприємно здивувало, що люди, які були в АТО, а потім добровільно пішли воювати під час повномасштабки, можуть виявитись абсолютним гівном. Траплялися такі офіцери, що жодного разу не приїхали до нас на позиції.
Перебуваючи на посаді командира міномета і головним на позиції, як можна послати людей, у яких взагалі немає військового досвіду, і не піти з ними самому?!
Був у нас свого часу такий командир, але зараз усе гаразд.
На щастя, літо-осінь на Херсонщині показали, хто чим дихає, і всі “небойові” перевелися на інші посади. Наша мінометка вже майже два роки — один із найбоєздатніших підрозділів.
Загалом, є багато рис, які роблять людину мало придатною для війни. Той же алкоголізм. Але коли людина “сциклива”, — мені просто огидно.
“Більшість людей ставиться до гея в підрозділі нейтрально, і це ок”
Сашко відверто зізнається: йдучи в маскулінне армійське середовище, він побоювався гомофобії.
— Я думав, що буде гірше, ніж насправді виявилося. Казав собі: “Ну, Саш, ти готуйся, що тебе будуть п***здити. Можливо, навіть свої ж і вб’ють”. Але більшість людей ставиться нейтрально, що для мене ідеально.
Я хотів би, щоб моя сексуальна орієнтація взагалі не була предметом для розмови. Є люди, з якими я близько працюю, мій взвод. Ми з ними спимо в одному приміщенні, їмо разом, воюємо разом, вони знають, чого від мене очікувати — в сенсі, як я воюю.
Є окремі люди, які не вітаються, не подають руку, поруч не стають. Серед таких дуже багато українських націоналістів — от із ними складно.
КОЛИ ЗАХОДЯТЬ ЧОЛОВІКИ, ВІТАЮТЬСЯ З УСІМА ЗА РУКУ, А З ТОБОЮ НЕ ВІТАЮТЬСЯ. ЦЕ ДУЖЕ СИЛЬНО ВПЛИВАЄ НА НАСТРІЙ, ЧЕСНО СКАЖУ. ВОНИ Ж БАЧАТЬ, ЩО МИ СПРАВДІ СУМЛІННО ВОЮЄМО, ЩО НАШІ ПОЗИЦІЇ ЗАВЖДИ НАЙБЛИЖЧІ ДО “НУЛЯ”.
Тоха — взагалі безстрашна людина, єдина, що погодилася під обстрілами піти відкопувати бліндаж із хлопцями, який завалило. Ніхто не погоджувався, а це чужий підрозділ взагалі був! Людина, яка йшла через мінне поле на позицію!
Ми добре працюємо, стріляємо, влучаємо. Але, попри це, дехто нас не вважає рівними.
От була ситуація на Харківщині. Ми приїхали, поселилися. І заходить до нас (а так вийшло, що в приміщенні ми були удвох із Тохою) військовий капелан. І починає щось розповідати, на щось натякати. Я кажу: “А що відбувається взагалі? Усі в батареї знають, що ми атеїсти, нам капелан не потрібен. Навіщо цей діалог?” — “Розумієте, хлопці, в інших бійців є напруга в стосунках з вами”. — “Ок. Але в мене немає ніякої напруги, — відповідаю я. — Чого ви зараз тут зі мною говорите, а не з тими, хто відчуває напругу? Якщо в них є проблема, то поговоріть із людьми, хай вам душу виллють”. Капелан починає розповідати про те, що нас не засуджує (о, дякую дуже!), але чимало хлопців у підрозділі вірять у Бога. А Господь, мовляв, спалив Содом і Гоморру за гомосексуальність. І тому хлопці бояться, що їм прилетить, бо в них “содоміти” в підрозділі. Тобто ми з Тохою “навлєкаємо” на них ворожий вогонь. Я не знайшов, що на це сказати, чесно.
Для мене гомофобія дорівнює низькому рівню інтелекту. Якщо людина не розуміє природи якихось речей, то їй легше оголосити це відьомством, гріхом. І почати полювання. У країнах, де є високий рівень життя і усвідомленості суспільства, там менший рівень гомофобії. У суспільствах із тоталітарним укладом – там смертна кара.
Протягом багатьох років щодня я чув на свою адресу гомофобні образи. Ти просто йдеш вулицею, а тобі чувак назустріч. Я просто в джинсах і футболці, я не в стразах і пір’ї. Він повертається до мене і каже: ”От пед***ила”. І це в Києві, навіть не в маленькому місті. На нас неодноразово нападали з криками “бий під***са!”.
І зараз, коли росіян називають “під***рами”, мене щоразу це тригерить, я всередині стискаюся.
Звісно, я не сприймаю це особисто на свій рахунок. Але думаю: ви точно знаєте, проти кого ви воюєте? Ви точно знаєте, звідки пішло це слово? А воно з російської тюремної фені, із в’язничної субкультури радянської.
Чому росіян називають “піда***ами”? Мені здається, багатьом важко ще прийняти, що вже закінчилася наша “братня любов”. Досі важко назвати наших ворогів, убивць — росіянами. Тими, ким вони є.
“Під***си” — це сильне слово. Так, воно сильно “опускає”. Але мені не хочеться, щоб ми жили у в’язничній парадигмі. Не хочеться, щоб ми як суспільство тягнули сюди якісь російські й радянські наративи. Не хочеться, щоб бути геєм було соромно. Щоб це було образливо.
Я вивчав в університеті психолінгвістику, психосемантику. І я знаю, як багато важать слова. І я знаю, як сильно вони впливають на наше сприйняття світу. І якщо ти позбуваєшся одного слова, це тягне за собою систему. Ти перестаєш говорити “під***рас”. Потім — перестаєш говорити “жиди”, “чорномазі”. Ти стаєш більш свідомою людиною.
“Обов’язок служити у геїв є, але рівних прав при цьому немає”
Мене дуже ображає, коли деякі військові кажуть: прийшли тут, бачте, геї і повісточку свою просовують, показують, що геї воюють, що вони в армії є. Ну, так, звісно, це ж найлегший спосіб заявити про себе — гризти бетон під Херсонщиною під обстрілами. А нас і справді багато у війську. Я думаю, що люди були б вражені, якби дізналися, скільки нас в армії. Просто не всі говорять про це.
Але що цікаво: обов’язок служити у геїв є, але рівних прав при цьому немає. Коли я, проживши вісім років із коханою людиною, в очах держави — ніхто для цієї людини. І якщо зі мною щось станеться на війні, мій партнер не зможе бути зі мною в лікарні, не матиме права на мою власність чи компенсації.
ЛГБТ-спільнота бореться не лише за свої права, а й за видимість. І мені здається, це те саме, що робить зараз Україна як держава. Ми дуже довго були в тіні Росії і російської пропаганди. І Росія розповідала нашу історію за нас. Так само й Україна зараз бореться за свою видимість.
Мені хочеться вірити, що ця війна стане трансформаційною для нашого суспільства. Адже окрім посттравматичного стресового розладу, є така річ, як посттравматичне зростання. Про нього дуже мало говорять насправді. Про те, що людина, переживаючи страшні події, як особистість стає глибшою. І мені дуже хотілося б, щоб саме це відбулося з нашим суспільством. Щоб воно усвідомило, що кожен і кожна важливий в цій державі, що не можемо ми виключити геїв, виключити ромів, які так само воюють.
Ми не можемо собі дозволити розкоші бути тупенькими, аполітичними, меншовартісними — тепер це не варіант для нас. Час вичерпано. Нам треба еволюціонувати. Або здохнути, зникнути з історії. Отакі тепер у нас опції.
P.S. Нещодавно Олександр Жуган подав командуванню на розгляд рапорт про звільнення зі служби за сімейними обставинами: помер його вітчим, який доглядав за Сашковою мамою, котра має інвалідність. Тепер доглядати за паралізованою — обов’язок Олександра як єдиного сина.
Про цю необхідність Сашко говорить, ледве стримуючи сльози. Це той рідкісний випадок, коли військовий волів би продовжувати службу, попри можливість звільнення з лав ЗСУ ще до кінця війни.
— Мої побратими ж лишаться на фронті, війна триває. І я найбільше боюся не пробачити собі те, що не був з ними до кінця, — каже Єнот.
Наразі він у складі мінометки продовжує тримати фронт у районі селища Нью-Йорк, під Торецьком.
