«Від вибуху я просто влетів у бетонну стіну»: історія гей-військового Миколи Милованова, який пройшов війну, поранення і не втратив віри у зміни
Майже два роки гей-військовий Микола Милованов захищав Україну на фронті. У перші дні повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем, воював на передовій, пережив важке поранення й отримав висновок «непридатний до служби». Його побратими так і не дізналися, що поруч воює представник ЛГБТК+ спільноти — не тому, що Микола це приховував, просто в умовах війни це було неважливо.
Сьогодні 23-річний киянин — координатор ветеранського руху в ГО «Горді в Україні». Після демобілізації він залишив попередню роботу, купив фрезерний станок і створює декоративні прикраси, у які, за його словами, «вкладає душу й пам’ять про пройдене».
В інтерв’ю «Фактам» Микола відверто розповів про бойовий досвід, партнерство, дискримінацію в армії й про те, чому правове визнання одностатевих пар важливе для всієї країни.
«У перші дні вторгнення біля військкоматів стояли кілометрові черги»
«Я записався до війська 26 лютого 2022 року. Черги біля військкоматів були такі, що командири просто не встигали обробляти охочих. Після кількох відмов я знайшов у мережі оголошення одного з добровольчих підрозділів і одразу приєднався. Мені тоді було 21», — згадує Микола.
Попри те, що мав «білий квиток» через ВІЛ-статус, він не сумнівався у своєму рішенні:
«Я жив із ВІЛ із 16 років. Це означало, що у мирний час я непридатний, а у воєнний — обмежено придатний. Але коли почалася війна, я не міг стояти осторонь».
Згодом під час переведення в інший батальйон командир вимагав, щоб він залишив підрозділ через свій ВІЛ-статус. «Такі випадки, на жаль, не поодинокі. Але тоді я просто пішов далі — бо головне було воювати», — каже він.
«Побратими не знали, що я гей — і це не мало значення»
Микола не афішував свою орієнтацію, але й не приховував її навмисне:
«Я служив у доволі націоналістичній структурі. Та попри радикальні погляди деяких людей, головна ненависть усіх там була спрямована на ворога, а не на ближніх».
За словами Миколи, на фронті було не до упереджень — і водночас не до відвертостей. «Я не міг, наприклад, сказати, що мене приїжджає відвідати хлопець. Доводилось вигадувати: „брат“, „кум“, „сват“. Це морально тисне».
Такі ситуації, каже він, не лише про емоційний дискомфорт, а й про юридичну нерівність:
«Якщо з партнером щось трапиться, я навіть не маю права дізнатися інформацію. Бо офіційно — хто я йому такий? Це треба змінювати».
«Від вибуху мене просто кинуло у бетонну стіну»
Поранення Микола отримав на Харківщині.
«Був приліт поруч, і вибуховою хвилею мене просто викинуло у стіну. Біль був нестерпний. Потім шпиталь, лікування, реабілітація — і довге „списання“ з армії. Зараз я можу ходити, хоча лікарі не вірили».
Попри пережите, він зізнається: хотів би повернутися на службу — поруч із партнером, який нині воює. «Але поки що навчаюсь на психолога. Хочу допомагати іншим ветеранам адаптуватися. Бо знаю, як це — повертатися до цивільного життя після фронту».
«Нас у війську набагато більше, ніж здається»
«ЛГБТ-військових значно більше, ніж люди думають. Просто не всі відкриваються. Якщо людина поводиться гідно — то й ставлення буде нормальне. Але без толерантного законодавства камінг-аут у війську завжди буде ризиком», — каже Микола.
Він вважає, що ухвалення закону «Про інститут реєстрованих партнерств» могло б вирішити чимало проблем:
«Це не лише про романтику. Це про формальності, права, безпеку, медичні рішення. Без такого закону ми залишаємося „невидимими“ навіть там, де віддаємо життя».
«Я мрію, щоб Прайд став святом, а не протестом»
Після поранення і відновлення Микола вчиться жити спокійніше. «Раніше навіть не ризикував яскраво вдягатися — боявся засудження. Зараз усе змінюється. Повільно, але йде вперед», — каже він.
Його головна мрія — мирна, справедлива Україна, де рівність не треба доводити.
«Хочу, щоб наші Прайди були святами, як у більшості світу. Щоб ми могли говорити відкрито, бачити й чути одне одного. І щоб нас чули всі».
