Буття вразливих спільнот у часи війни (частина 2): Як трансжінка їхала з рідного міста під обстрілами, щоб знайти свободу обирати
На райдужний стіл у центральній залі виносять освіжаючий лимонад, який завчасно приготували, печиво та трохи цукерок для ласунів. Хтось з присутніх перепрошує та запитує склянку простої води, а хтось – гарячої кави. Тут знають, що краще підготуватися перед початком бесіди, ніж перериватися у процесі. Всім роздають по аркушу з нескладним опитуванням, яке відразу пропонується пройти. Так починається чергова група психологічної підтримки в одеському шелтеру для трансґендерних та небінарних людей.
Сьогодні тут мешкає вісім осіб. Це переселенці, що вимушено покинули власну домівку через відкрите російське вторгнення. Більшість – з півдня країни, проте є мешканці з Сєвєродонецька, Луганська, Києва. У прихистку, як належить, є відповідальна людина – це комендатка Олександра, на яку покладено обов’язки від моменту його відкриття. І так співпало, що у перший місяць проживання тут вона відсвяткувала своє 40-річчя. Хоча у суспільстві й існують забобони щодо цього ювілею, проте для Саші він набував іншого сенсу, бо свято відбулося у колі нових знайомих на новому місці. Тому питання про війну в неї визивають двоякі почуття.
«З одного боку – це жахливо, а з іншого – це надало мені можливість якось перезавантажили своє життя, – розмірковує трансжінка щодо ситуації, яка склалася з нею, та пояснює, – в плані переїзду до Одеси. І взагалі життя кардинально змінилось. Я всі роки до війни жила у Миколаєві», – навесні Олександра під обстрілами покинула власне житло та тікала з рідного міста у невідомість.
Тоді у березні російські війська активно просувалися з окупованого Кримського півостріва на північ південного регіону. Бої точилися не лише на околицях Миколаєва, а навіть на вулицях Вознесенська. У пам’яті Олександри цей період залишив яскраві та сумбурні спогадами. Через півроку після тих подій ми прокладаємо маршрут тропами її розповіді.
Постійні обстріли та розбиті вікна
«Живу я біля обласної дитячої лікарні та станції швидкої допомоги. 24 лютого як раз чула вибухи, коли росіяни бомбили аеродром Кульбакине: пролітали винищувачі над головами, у всіх був шок, сусіди бігали, кричали, що треба вивозити дітей та жінок. Тоді всі зрозуміли, що почалося…» – згадує вона.
З хвилюванням, неначе знов проживає ті події, Олександра розповідає, як ворожі ракети атакували Інгульській район з боку Херсонського шосе та місцевий хлібозавод, як обстрілювали склади, Корабельний район та виробничий комплекс «Зоря-Машпроект», розташований по інший бік вулиці, майже навпроти її п’ятиповерхівки.
«Вибухи гриміли постійно: повітряна тривога не встигала вмикатися, коли била артилерія… Їжу готували швидко, ставили годинник, щоб не заснути та не проґавити тривогу чи вибухи. Постійно у скованому стані, бігали в укриття – у підвальне приміщенні нашого будинку, де жіночий спортивний клуб. Вночі під час обстрілу там можна було на карематі розміститися, поговорити, втішити один одного, відволіктись», – розповідає переселенка.
На питання щодо ставлення сусідів до її ґендерної невідповідності, відповідає, що звикла до труднощів, адже на гормональних препаратах з 2009 року.
«У своєму місті багато чого прийшлось пережити – тяжкувато було, – розповідає вона. – В цьому домі живу все життя. Для сусідів нічого не змінилося – ну, хвора людина, неагресивна… Для них як був хлопець, тепер трішки з прибабахами. Навіщо їх переконувати? Так вони ж теж можуть мене розпочати переконувати», – розмірковує трансжінка.
Вона відзначає ставлення старшої під’їзду, яка, за її словами, не ділила нікого – людина є людиною. Як згадує Олександра, у перший раз в це укриття її не впустили, бо орендатори приміщення її не знали, а чужинців не впускали. Проте старша по під’їзду ситуацію виправила, хоча й «осадок лишився».
Водночас вона порівнює з відношенням у бомбосховищі «сталінки», що на розі вулиць Молодогвардійської та Богоявленської, де нерідко доводилось переховуватись під час обстрілів. Адже здебільшого ніхто не хотів пускати в укриття бозна-кого. Людям приходилось пояснювати звідки ти, описувати ситуацію – і тоді пускали. А в деякі сховища навіть паролі були: перші хвилини тривоги двері тримали відкритими, а потім – називай кодові слова. Така недовіра панувала у місті!
З кожним наступним днем бомбардувань життя ставало все більш нестерпним. Миколаївчанка зізнається, що й без війни відчувала себе недобре, бо поглинала купа буденних проблем, які потрібно вирішувати: відсутність офіційної роботи через відсутність військового квитка, кредитні борги, непорозуміння з рідними. На той момент Олександра працювала перекладачкою-фрилансеркою на сайті для знайомств, однак постійна напруга вибила її з колії: «На початку березня я ще намагалася працювати, а потім – вже ні. Керівництво сказало: толку від такої роботи».
Із жахом згадує миті, що відбувалися перед тим, як їй зателефонував товариш із громадської організації «Асоціація ЛГБТ «ЛІГА» та запропонував поїхати з міста.
«Обстріляли сусідній двір – касетний снаряд прилетів під перший поверх будинку. Ще один приліт – з боку парку, на який в мене вікна виходять. Вибило вікна до четвертого поверху, проте тоді у мене склопакети уцілили. Зараз вже потріскалися від постійних обстрілів, – продовжує розповідь трансжінка, – Потім касети залетіли й у наш двір. Були перебої з водопостачанням, не працював інтернет, періодично зникав мобільний зв’язок…».
В Одесі Олександра опинилась опівдні 12 березня. Декілька діб переселенка мешкала у готельному номеру, а потім на квартирі у друзів одного із соцпрацівників ЛГБТ-організації. Той, в свою чергу, допоміг нужденній з продуктами харчування та гігієнічними засобами.
Так минула весна, а разом з цим трансспільнота об’єдналась у ініціативу групу «Т-Південь». Олександра стала однією з учасниць ініціативи і погодилась на пропозицію бути коменданткою шелтеру, організованого за підтримки правозахисної організації «OutRight Action International» у співпраці з ГО «ПРОЖЕКТОР».
Йдіть звідси, воно не вдома!
Ми завітали до рідного двору Саші. В цьому районі будинки з червоної цегли неспорожнілі – містяни вже звикли до обстрілів та живуть буденним життям. Подвір’я неохайно засипане осіннім листям. На прибудинковій території зробили дерев’яну споруду, на якій обнадійливо висушуються старі килими. Поряд з фітнес-клубом, де укриваються мешканці під час повітряної тривоги, про який розповідала переселенка, квітнуть альпійські айстри. Поліпропіленові мішки з ґрунтом, що призначені захищати вікна підвального приміщення, вже почали розлазитись.
Нас помічають сусіди – і ми пробуємо зав’язати діалог. Вони недовірливо дивляться на нашу фотокамеру, а дізнавшись про те, що ми готуємо публікацію про Сашу, проганяють, мов лютого ворога.
«Так ви про цього, що незрозуміло що: він чи воно?! – недбало відгукується один з чоловіків. – Йдіть звідси! Воно не вдома! І давно не з’являлось!»
Комендантка шелтеру виявилась правою: трансфобія серед сусідів щодо неї і досі присутня. На жаль, її шлях сусіди не поважають та не визнають…
Звільнитися від болючих спогадів про пережиті нестерпні травмуючи події у шелтері допомагає психологиня Тетяна Разінкова. Вона щотижня збирає групу підтримки для трансґендерних та небінарних осіб, які стали вимушеними переселенцями внаслідок російської агресії.
«Війна є великим випробуванням, і виклики особливо великі – пережиття психотравмуючих подій, болісних втрат, вимушеного переселення та випробувань, що виявляються чималим стресом. При зіткненні з ним людина не має бути наодинці, а тим паче коли всередині триває твоя власна особиста війна», – констатує спеціалістка.
Психологиня роз’яснює, що у подібних ситуаціях дуже важлива чутлива та грамотна допомога. Особливо це стосується адаптації до змін з огляду на втрату майна, дому, роботи, фінансових ресурсів, вимушений переїзд.
«Як визначити сенс життя, те, що у ньому є найголовнішим? Де взяти силу і мужність? Як пройти крізь випробування? Саме цінності дають силу вистояти та визначають спосіб сприйняття обставин та відповідь на них. Вони дають свободу – саме ту, свободу обирати власне ставлення до будь-яких обставин, обирати власний шлях», – додає фахівчиня.
На свій рахунок трансжінка Олександра зізнається, що після пережитого її світогляд дійсно змінився. Віднині матеріальні речі перестали мати значення на відміну від людей, яких тепер вона тримається.
«Телефонна книга, нові знайомства та взаємовиручка, телефон, як засіб зв’язку – це найбільш цінне. Й те, що можеш узяти з собою в рюкзак. Решта не важлива – ні житло, ні соціальний статус», – резюмує вона.
Водночас її погляд залишається задумливий і спантеличений. Виявляється, що всі минулі роки у Миколаєві вона приймала гормональні препарати, не перебуваючи на обліку у лікарів. Тепер в умовах воєнного часу це стає проблемою, бо живе вона з «чоловічими» документами, як більшість з трансґендерних жінок.
Автор статті – координатор проєкту «Human Rights Clinic», журналіст Олексій Лосинець.
