Петро Злотя – санітарний інструктор, бойовий медик та військовий кухар на псевдо «Матадор». Усі три ролі для нього відкрились лише після початку повномасштабної війни, коли він у 20-річному віці пішов до ТЦК, щоб стати на захист країни. Вже під час служби Петрик, як він сам себе називає, вирішив бути чесним із собою і зробив камінґ-аут. Він розповів Радіо Свобода свою історію.
«Я такий – люблю «червоною ганчіркою махати», людей дражнити, того й Матадор. На руці набив собі тату – портрет Лесі. Ні, не тому, що люблю читати, просто мені подобається її характер – вона була бунтаркою, робила те, що хотіла. Вона приклад для мене», – розповідає Петрик, сидячи в кав’ярні в одеському Пасажі.
Хлопець тільки-но повернувся з чергового відрядження, зараз він – санітарний інструктор полку зв’язку. Випадково ми сіли поруч із салоном, в якому й створювали тату з Лесиним портретом. Петро розмірковує, що треба якось викроїти час на його корекцію.
Як потрапив на фронт?
До війська Петро долучився ще на початку повномасштабного вторгнення. Тоді, оскільки в цивільному житті працював на кухні, в армію теж пішов готувати.
«Я довго думав, йти чи ні. Совість гризла, але якщо чесно, я не хотів. Втім коли побачив, що коїться в Бучі, зрозумів, що виходу нема. Спочатку пробував в ТРО, там записали мій номер, але попередили, що я занадто молодий, тому навряд мене візьмуть. Вирішив йти в ТЦК – там шансів більше. Мама не хотіла відпускати мене, тож закрила вдома і сховала мої речі. Звісно, це мене не зупинило, я взяв її батнік і так і прийшов – в жіночій кофті, з пірсингом, з тунелями та рудим волоссям. «Знімай металолом і пішли фотографуватися». Я зняв. Так я долучився до армії. Правда, я наївний, думав, що мене відпустять додому зібратися. А ні, в бусик – і в бойову бригаду»
Чотири місяці поспіль Петро служив кухарем, аж поки не вирішив перевестися працювати бойовим медиком.
«Було страшно. Сильно бомбили. Я тоді усвідомив, що не хочу помирати. Я просто банально розумів, що я не вмію навіть нормально тримати автомат. Тобто, не дай Бог, прийде ворог, то що я тарілками буду в нього кидати?»
Зараз, маючи півторарічний досвід в медицині, Петро вирішив отримати вищу медичну освіту – мовляв, сам довіряє людям із «корочкою», тож хотів би теж розраховувати на таку довіру до себе. Знання планує використовувати для порятунку побратимів в стабпункті або ж в госпіталі.
«Бували періоди, коли морально було майже нестерпно. Я не військовий, я добровільно мобілізований. Так, я розумію, що я десь «лажаю», і вважаю, що можу бути за це покараний. Але коли робиш все, що треба, а тебе знецінюють, це м’яко кажучи, не надихає. Ну і «дєдовщина». Здавалось би, у нас війна, яка ще «дєдовщина»? Звісно, так далеко не всюди, але, на жаль, і таке траплялось. У мене була депресія, навіть виникали думки про самогубство. Добре, що поруч були друзі, я працював з психологом, так якось і викарабкався. До того ж, мене перевели»
«Привіт, я Саша. Я гетеро»
«Ну, ви ж не знайомитеся так, правда? А представники ЛГБТ-спільноти чого мають щось пояснювати і відкриватися? Але поки що доводиться це робити. Я наважився за день до переводу в інший підрозділ – була-не була, яка різниця, завтра мене тут вже не буде», – згадує Петрик той саме день.
Він написав повідомлення на сторінку ЛГБТ-мілітарі і дозволив опублікувати свої фото та історію в їхній стрічці. І приготувався до хвилі хейту в свій бік.
«Неочікувано, але мене дуже підтримали – відсотків, мабуть так 90-95 позитивних коментарів. Мені стало набагато легше, я зрозумів, що мене приймають таким, яким я є. Плюс, зараз час трансформацій, може, для когось я стану прикладом, і люди стануть відкритішими. Я тоді розказав, що я гей. Минув рік, я багато думав про це. І зрозумів, що я обманюю – я не гей, мені подобаються і хлопці, і дівчата»
Камінґ-аут стався ввечері, на ранок Петро вже був на новому місці служби. Переживав, як сприймуть нові побратими. Але не шкодував про сказане.
«Тааак, дівчатка, добрий вечір, заходьте на процедурки»
«В новому підрозділі, коли я прийшов, побачив, що хлопці шушукались між собою, але потім зрозумів, що то мене взагалі не стосувалося, то я накрутив себе. Новий командир мені сказав: «Петре, мені плювати, яка в тебе орієнтація, у нас роботи дофіга, ти свою роботу робиш, от і роби». Я відразу зрозумів, що мені буде легко з ним працювати. Насправді, я ж не афішую це, не ходжу ж щодня на шикування і кажу: «Тааак, дівчатка, добрий вечір, заходьте на процедурки» До речі, я проти парадів під час війни, і мене багато хто зі спільноти за цю позицію засуджує, але це ж правда не на часі, закінчиться війна – будь ласка. Інша справа – ухвалення закону, це зараз важливо, бо елементарно в лікарню до партнера/партнерки можуть не пропустити, наприклад. І ще багато чого важливого, на що всі однаково мають право».
Йдеться про законопроєкти №9103 та №5488. Перший передбачає запровадження реєстрації партнерств як сімейного союзу, а другий удосконалює механізм розслідування правопорушень, скоєних через ненависть та дискримінацію. Обидва проєкти ще на стадії розгляду.
«У людей часто неправильні уявлення про геїв. Ні, вони не носять спідниць, не «манєрнічають». Це якісь шаблони, їх треба позбуватися. Так само і дівчата, вони можуть бути сильними і дуже ефективно працювати в армії. Я працював з однією жінкою – Петрівною – вона мала кремезний внутрішній стержень, якого мені іноді бракує. Так що жінки – не слабка стать, а геї – іноді брутальніші за гетеро».
«Ніхто в мій бік не жартував з приводу цього, нічого такого я не чув. Був конфлікт, який завершився бійкою, але він ніяк не пов’язаний з гомофобією. То було на навчанні, інструктор неправильно вимовив мо прізвище, я його поправив і пішло-поїхало – він запропонував вийти поговорити. Ми вийшли, далі він штовхнув».
Внаслідок бійки Злотя отримав струс мозку та перелом лівої орбіти ока. Зараз ним він бачить гірше – там мінус 1.
«Як виявилося, той інструктор повернувся з полону, я того не знав. В мене до нього немає претензій, але я вважаю, що таких людей треба відправляти на реабілітацію і не просто «для галочки» – на моєму місці могла б бути його дівчина, яка просто фізично слабша. Взагалі це системна проблема, і на неї обов’язково треба звертати увагу. Тоді, до речі, мене кілька днів не відпускали в лікарню, мабуть, не хотіли скандалів. Відпустили лише після дзвінку на гарячу лінію».
Зараз Петро поєднує військову службу з волонтерством – збирає гроші для побратимів зі свого та інших підрозділів.
