Нові препарати дають більше способів запобігти інфікуванню ВІЛ, але самі по собі не допоможуть людям, які не можуть потрапити до клініки або оплатити медичні послуги. Про це в авторській колонці для The Advocate пише американський правозахисник у сфері ВІЛ Джеремая Джонсон. Його головна думка: науковий прогрес має супроводжуватися доступною системою допомоги.
У центрі колонки – PrEP, або доконтактна профілактика ВІЛ. Це препарати, які люди без ВІЛ приймають, щоб зменшити ризик інфікування. Доступні щоденні таблетки та ін’єкційні варіанти; у США також схвалено препарат, який після початкового етапу вводять раз на шість місяців. Розробляють і нові варіанти таблеток, але перспективна розробка ще не означає, що препарат уже доступний пацієнтам.
За даними Центрів контролю та профілактики захворювань США, PrEP за належного застосування знижує ризик інфікування ВІЛ під час сексу приблизно на 99%. Водночас PrEP не є лікуванням ВІЛ: перед початком його застосування та під час подальшого медичного супроводу потрібне тестування.
Джонсон звертає увагу на розвиток дистанційних послуг, які допомагають отримати консультацію та PrEP без частих особистих візитів. У колонці він згадує такі сервіси, як MISTR і QCare+, а також придбання сервісу Freddie платформою Grindr. Для частини людей це зручний шлях до профілактики. Але, наголошує автор, дистанційний прийом не замінює особистої допомоги всім, хто її потребує, особливо коли перешкодами залишаються відсутність страхування або закриття місцевої клініки.
«Шестимісячна ін’єкція не може замінити закриту клініку. Телемедична консультація сама по собі не полагодить зламану систему страхового покриття», – пише Джонсон. На його думку, громадські клініки та організації залишаються основою профілактики ВІЛ у США: вони не лише надають послуги, а й допомагають людям дізнатися про них та не втратити зв’язок із медичною допомогою.
Автор застерігає щодо скорочення фінансування. Він посилається на оцінку amfAR: втрата програми профілактики на базі громадських організацій може призвести майже до двох тисяч випадків інфікування, яких можна було б уникнути, а витрати на лікування протягом десяти років перевищили б мільярд доларів. Це прогноз наслідків скорочення програми, а не кількість уже зафіксованих випадків.
У колонці також ідеться про запропоновані скорочення федеральних видатків на профілактику, проблеми зі страховим покриттям через Medicaid і перебої з тестами та запасами PrEP у клініках за межами США. Джонсон побоюється, що нестача ресурсів зашкодить не лише нинішнім послугам, а й дослідженням, від яких залежать майбутні методи профілактики.
Водночас автор описує роботу організацій, які протидіють скороченням. За його словами, кампанія Save HIV Funding протягом трьох років допомогла зупинити пропозиції скоротити фінансування програм, пов’язаних із ВІЛ, на понад 3,5 мільярда доларів. Та захисту наявних коштів, вважає він, недостатньо.
Джонсон виступає за національну програму PrEP у США, яка зробила б профілактику доступнішою незалежно від страхового статусу чи місця проживання. Вона могла б поєднати роботу клінік, аптек, громадських організацій і телемедичних сервісів. Автор зазначає, що до Конгресу вже внесено чотири законопроєкти, положення яких можуть стати частиною такого підходу. Їх внесення, однак, не означає, що програму вже ухвалено.
«Що означає науковий прорив для людини, яка досі не може отримати до нього доступ?» – запитує Джонсон. На його думку, успіх профілактики слід вимірювати не лише появою нових препаратів, а й тим, чи можуть люди реально їх отримати та залишатися під медичним наглядом.