“Мій поліцейський” вибачається перед геями, яких 70 років тому переслідували як злочинців

Дивно, як всього в одному поколінні ставлення до певного явища змінюється до рівно протилежного. Гомосексуальні зв’язки були декриміналізовані у Британії у 1967 році. Єлизавета II, яка померла цієї осені, 1967-го була королевою цілих 15 років, а отже, пам’ятала часи, коли двох чоловіків, які добровільно займалися сексом у себе вдома, могли заарештувати за доносом і посадити у в’язницю, що часто й відбувалося.

Дія “Мого поліцейського” (у британському прокаті з 4 листопада) відбувається у 1957-му. Молодий служитель закону Том Берджес (поп-зірка Гаррі Стайлс) випадково знайомиться на вулиці зі співробітником Брайтонського музею Патріком Хейзелвудом (Девід Доусон), мова заходить про мистецтво, і куратор запрошує нового знайомого зайти до нього на роботу і навіть пропонує влаштувати йому персональну екскурсію. Тим часом Том починає доглядати вчительку Меріон (Емма Коррін), потім одружується з нею, і ось уже трійця проводить разом вечори, ходить на концерти та обговорює “Воскресіння Лазаря” Яна Лівенса. “Простий” Том тягнеться до мистецтва, Меріон це заохочує і поважає на відміну від зв’язку чоловіка з Патріком, в гомосексуальності якого вона переконалася, випадково підглядавши за чоловіком (Тома вона гомосексуалом не вважає, мабуть, слово “бісексуал” вчителькам 1950-х дізнатися не було де, так що вона починає носитися з ідеєю “вилікувати” чоловіка від “цього збочення” як від застуди).

Ми бачимо тих самих героїв через 40 років. Постаріла Меріон (її вже грає інша актриса, Джина Маккі), дізнавшись, що Патрік (Руперт Еверетт) пережив інсульт, перевозить його додому, де вона живе з Томом (Лайнас Роуч). Притуплений десятиліттями конфлікт сам собою зійшов нанівець, навпаки, Меріон відчуває провину за те, що свого часу погано вчинила з добрим другом. У подробиці її давньої зради і образи Тома на Патріка краще тут не вдаватися через небезпеку спойлерів, достатньо лише сказати, що мало який фільм так виразно показує разючу зміну в суспільному ставленні до геїв. Там, де раніше були невмотивована ненависть і страх, тепер почуття провини та спроба полегшити життя групі людей, які постраждали за свої сексуальні уподобання та були прирівняні до вбивць та злодіїв. Ще більше це вражає тому, що ці зміни ми бачимо не в розвитку протягом десятиліть: лінії 1950-х та 1990-х змонтовані паралельно, між ними немає переходів. І якщо в першому випадку перед нами забита незаймана училка з дрімучими уявленнями про сексуальність, то через 40 років це мудра жінка, яка хоче відновити справедливість і спокутувати свою провину.

Хоча більша частина кінематографістів, які зняли “Мого поліцейського”, геї (включаючи акторів Доусона та Еверетта та режисера Майкла Грандаджа), фільм швидше знятий для широкої аудиторії, шанувальників британських костюмованих драм, де гомосексуальність упакована цілком прийнятно для гетеросексуальних глядачів ( перед нами не квір-радикали, а респектабельні “музейні” геї). Сценарій написаний Роном Нісуонером (автором іншого знаменитого гей-хіта початку 1990-х “Філадельфія”) за книгою Бетан Робертс, яка у свою чергу заснована на реальній історії життя письменника Е. М. Форстера, так що “Мого поліцейського” можна сприймати і як главу з англійської літератури. І якщо абстрагуватися від теми гей-сексу, то можна навіть сказати, що це фільм про те, як ханжі, які намірилися терміново “переробити”, перевиховати “неправильних” з їхнього погляду людей, насправді в процесі перевиховуються самі.

Джерело

Сподобалось? Знайди хвилинку, щоб підтримати нас на Patreon!
Поділись публікацією
Залишити коментарій