Арслан провів дев’ять місяців у туркменській колонії після вироку за одностатеві стосунки. Згодом, за його словами, його двічі примусово поміщали до психіатричного закладу, намагаючись «вилікувати» від гомосексуальності. Тепер чоловік живе у Франції та допомагає іншим ЛГБТ-людям, які зазнали переслідувань. Свою історію він розповів туркменській редакції Радіо Свобода «Азатлик» у матеріалі, опублікованому «Азаттик Азія».
Арслан виріс у Туркменабаті. У 2014 році, коли йому виповнилося 18, переїхав до Ашгабата й познайомився з невеликою ЛГБТ-спільнотою, яка мусила залишатися майже невидимою. У Туркменістані одностатеві сексуальні стосунки між чоловіками криміналізовані. Люди, яких підозрюють у таких стосунках, ризикують зіткнутися із затриманням, шантажем, насильством та ув’язненням.
За спогадами Арслана, у 2017 році його й приблизно десятьох інших чоловіків затримали за підозрою в одностатевих стосунках. У січні 2018-го закритий суд засудив його до двох років позбавлення волі за статтею 135 Кримінального кодексу Туркменістану.
Про умови в колонії чоловік розповідає через власний досвід. За його словами, в одному бараці з ним перебували 42 людини, засуджені за тією самою статтею. Серед ув’язнених були люди, які жили з ВІЛ або хворіли на туберкульоз. Арслан також згадує насильство з боку працівників установи та ситуації, коли сексуальні контакти з охоронцями ставали для в’язнів способом отримати їжу, сигарети чи полегшення умов утримання.
«Тортур було багато, дуже багато», – каже він. Найважчим спогадом для Арслана стала смерть іншого ув’язненого, якого, за його словами, він протягом кількох днів бачив під час щоденних шикувань. «Я досі працюю з психіатром і психологом, щоб позбутися цієї картини й цього запаху», – розповідає чоловік. Незалежно перевірити описані ним події журналісти не могли: доступ міжнародних структур до туркменських місць ув’язнення обмежений.
Після дев’яти місяців у колонії Арслана помилували. Він знайшов роботу й намагався не привертати до себе уваги, але, за його словами, переслідування не припинилося. Деякі люди впізнавали його на вулиці після ув’язнення та ображали, хоча він згадує й тих, хто ставився до нього спокійно.
Чоловік розповів, що один із поліцейських наполегливо домагався контакту з ним. «Мені довелося змінити сімкартку, адресу й роботу, щоб ця людина мене не знайшла», – каже Арслан. Він також стверджує, що поліція використовує знайомства в інтернеті, аби виявляти інших чоловіків, а затриманих примушує називати їхні імена. Окремо Арслан описує випадки, коли, за його словами, до такого пошуку залучали неповнолітніх.
«Коли людину ловлять, її починають катувати й змушують видати інших: із ким вона була, де була, що знає. Якщо назвеш якомога більше людей, з’являється маленький шанс, що тебе не посадять», – пояснює він. Це свідчення Арслана про практики силовиків, а не встановлений судом висновок щодо кожного з описаних випадків.
Після звільнення Арслана хотіли призвати до армії. Коли у військкоматі дізналися про вирок за статтею 135, події, за його розповіддю, набули іншого повороту. «Вони вирішили вилікувати мене від гомосексуальності. Кілька працівників забрали мене просто з дому й возили лікарнями. Я не знав, куди мене везуть», – згадує чоловік.
Зрештою Арслан опинився в психіатричному диспансері. За його словами, першу добу він провів зв’язаним, а медична працівниця вимагала слухняності й погрожувала покаранням препаратами. «Вони хотіли вилікувати мене від гомосексуальності. Але я не вважаю себе хворим. Я вважаю себе звичайною людиною», – говорить він.
У 2022 році, після чергової відмови від військової служби, Арслана, за його словами, знову помістили до психіатричної лікарні. Цього разу він провів там 50 днів. Після звільнення чоловік вирішив залишити Туркменістан: спершу виїхав до Грузії, а звідти – до Франції, де живе нині.
«Азатлик» повідомляє, що після публікації першої частини історії Арслана туркменською мовою джерела редакції розповіли про термінову нараду в поліції Лебапського велаяту. За їхніми словами, керівництво обговорювало «неприпустимість одностатевих стосунків» серед співробітників, а один із посадовців вживав образливі вислови й погрожував. Редакція звернулася по коментар до місцевої поліції та Міністерства внутрішніх справ Туркменістану, але відповіді не отримала.
За кордоном Арслан почав підтримувати інших людей, які намагаються врятуватися від переслідувань. Серед них – трансгендерна жінка Даяна з Ашгабата. Її свідчення раніше опублікував італійський проєкт Progetto Gionata; «Азатлик» зазначає, що не зміг поговорити з нею безпосередньо через стан її здоров’я.
Даяна розповідала, що вперше її засудили за статтею 135, коли вона була неповнолітньою. За її словами, поліція дізналася про неї після того, як чоловік, який вчинив щодо неї сексуальне насильство, почав співпрацювати зі слідством. Суд призначив два роки ув’язнення; у колонії для неповнолітніх вона провела півтора року.
«Там з мене знущалися й ґвалтували, бо я виглядала як дівчина. Я була неповнолітньою. Мене жорстоко били, і я досі відчуваю наслідки того періоду», – свідчила Даяна. Після звільнення вона влаштувалася офіціанткою та почала жити самостійно, але через кілька років її знову заарештували й відправили до колонії. Загалом, за матеріалом «Азатлика», її тричі судили за статтею, яку застосовують для переслідування за одностатеві стосунки.
Даяна згодом зв’язалася з Арсланом, який уже перебував за кордоном. Вона розповідала, що жила з ВІЛ і туберкульозом та боялася нового арешту. «Я думала, що помру в Туркменістані. Мене хотіли заарештувати вчетверте. Завдяки Арслану мені вдалося врятуватися й виїхати з країни», – говорила вона. Арслан підтримував із нею зв’язок і за допомогою міжнародної організації сприяв її виїзду.
Історії Арслана й Даяни не єдині. Human Rights Watch раніше повідомляла про кримінальне переслідування людей за одностатеві стосунки в Туркменістані та засуджувала примусові інвазивні обстеження, які можуть становити жорстоке й таке, що принижує гідність, поводження. «Азатлик» також розповідав про Давида Омарова, який поділився досвідом переслідування в документальному фільмі «Невидима веселка Туркменістану».
Ще одна справа, за якою стежать правозахисники, стосується лікаря Касимберди Гараєва. Після того як у 2019 році він розповів журналістам про своє життя, його викликали до поліції, а зв’язок із ним зник. Туркменська влада згодом заявила, що Гараєв живе в країні з батьками й не притягувався до відповідальності. Попри це правозахисники продовжують висловлювати занепокоєння його долею.
Арслан говорить, що допомога іншим дає йому сили після пережитого. «Моя головна мрія – допомагати людям. Відкрити організацію, куди вони могли б звертатися. Я міг би підтримувати їх психологічно, порадою, а комусь, можливо, знадобилася б юридична допомога», – каже він.