Із чоловіка в жінку – і навпаки. Маловідома історія дрег-культури
Протягом останнього десятиліття дедалі більшої популярності набуває дрег-культура – цей термін (англ. drag) використовують для позначення перебільшеної жіночності чи маскулінності, або інших форм гендерного вираження, як правило, з розважальною метою. Дрег-квін, або дрег-королева – людина (зазвичай чоловік), що створює жіночий образ, а дрег-кінг, або дрег-король – чоловічий.
Дрег змінює нашу мову, уявлення про стать – і навіть те, як ми сприймаємо себе.
Я великий шанувальник дрегу, і саме це культурне явище надихнуло мій останній роман “Стати Тедом”. Це сучасна історія про 43-річного чоловіка, якого кинув чоловік, але він сприйняв це як можливість здійснити свою пригнічувану мрію – стати дрег-квін. Для мене дрег – це самопізнання та самореалізація. Також я планую зробити театральний проєкт, присвячений цій темі.
Але я був вражений, коли побачив, що інших нових романів, п’єс чи фільмів на тему дрег-культури мало. Водночас ця форма мистецтва має багату історію, яка теж практично не відома широкому загалу – і про неї варто розповісти.
Протягом багатьох років, попри всюдисущість дрегу в масовій культурі, він був слабо представлений у мистецтві – зокрема, в кіно та літературі. І навіть коли представники дрег-спільноти опинялися у центрі мистецьких творів – цю культуру переважно використовували як веселе тло для історій про життя геїв та їхнє зіткнення з гетерокультурою, або просто як комічний елемент.
Але дрег – це дещо набагато більшим. Його трансформаційна сила дає письменникам унікальні можливості – як на рівні сюжету, так і на рівні персонажів.
Чому письменники ігнорували дрег
Тож чому письменники не поспішали писати на цю тему? Дівіна де Кампо, учасниця британського телевізійного шоу RuPaul’s Drag Race UK, стверджує, що дрег став жертвою культурного снобізму.
“Оскільки дрег має коріння в комедії, до нього ставляться як до інших комедій і не сприймають як щось серйозне чи гідне, – каже вона. – Дрег об’єднує всі форми мистецтва – спів, танці, акторську майстерність, костюми, творчість, написання текстів, режисуру – але оскільки він часто смішний, його значення применшують”.
Дрег-культура також має провокативний елемент – і, зокрема, може кинути виклик гендерним стереотипам.
“Дрег може працювати на більш глибокому рівні, кидаючи виклик очікуванням, соціальним конструкціям, гендерним нормам та ідентичностям, – продовжує де Кампо. – Ось у чому для мене полягає дрег: робити і бути таким, яким хочеш, а не таким, як нас звикли бачити”
“Це робить світ занадто складним для деяких, тому вони відкидають його та висміюють”, – додає вона.
Підривний та руйнівний потенціал дрегу втілений у британському анархічному шоу Sound of the Underground, яке зараз демонструють у лондонському Royal Court Theatre і яке поєднує в собі елементи кабаре та політичного маніфесту. Автор Тревіс Алабанза об’єднав у ньому кількох найвідоміших лондонських дрег-виконавців, які ставлять у центрі своєї творчості квір. І це нагадує про те, що дрег завжди був тісно пов’язаний з гей- або квір-культурою.
Джейкоб Блумфілд – історик, що народився в Брукліні, який зараз є докторантом в Університеті Констанца в Німеччині. Він виступає під дрег-псевдонімом Капкейк і написав книгу “Дрег: британська історія” (Drag: A British History).
“Подібно до того, як зневажають і навіть відкрито висміюють жанр диско, який, як і дрег, часто асоціюється з гей-артистами та фанатами, так само часто зневажають і дрег. Так проявляється ханжество”, – розповів він BBC Culture.
Саме це ханжество допомогло витіснити з мейнстримної історії цілу квір-субкультуру. І є кілька драматичних історій із реального життя, про які всі майже забули – які б могли стати джерелом блискучих романів, фільмів та п’єс.
Наприклад, історія Джона Купера, англійця 18-го століття, який одягався як принцеса Серафіна – його альтер-его – та відвідував лондонські таверни й ходив вулицями із надзвичайною відвертістю для того часу, коли за одностатевий секс карали стратою. Купера вважають першою дрег-королевою в історії Англії – або, принаймні, першим чоловіком, для якого перевдягання у своє жіноче альтер-его було ключовою частиною особистості.
У 1880 році у Temperance Hall у Манчестері відбувся дрег-бал. У ньому взяли участь 47 чоловіків, половина з яких були одягнені в жіночий одяг, а для того, щоб на нього потрапити, потрібно було прошепотіти кодове слово “Сестра”. Але до місця проведення заходу увірвалася поліція, всіх чоловіків заарештували, притягнули до кримінальної відповідальності, назвали їхні імена і ганьбили у пресі. Життя багатьох із них були зруйновані. Якщо розповісти цю історію сучасній аудиторії – уявіть, яке співчуття вона може викликати, який емоційний вплив вона може справити.
Попри жорстоке переслідування, дрег-культура розцвіла по всьому світу. У Берліні з кінця 19-го століття до 1930-х років на різних майданчиках відбувалися незліченні бали з перевдяганнями, відомі як Urningsballs або Tuntenballs. Зірковою королевою сцени був Гансі Штурм, чий виступ у ролі Міс Ельдорадо завершувався тим, що він кидав зі сцени свої штучні груди глядачам.
У США першою людиною, яка назвала себе “королевою дрегу”, був Вільям Дорсі Сванн, колишній раб, який народився в Мериленді. У 1880-х роках Сванн організував кілька дрег-балів у Вашингтоні, на яких його супроводжував його партнер Пірс Лафаєт. Але після поліцейського рейду в 1896 році Сванна визнали винним і засудили до 10 місяців ув’язнення.
Саме після появи цих балів почали використовувати термін “дрег”, хоча його походження невідоме. Можливо, його обрали через сукні, які носили виконавці-чоловіки, які хотіли підкреслити свою жіночність – вони були такі важкі, що їх буквально потрібно було “тягнути” (з англ. “drag” перекладається як “тягнути”) по підлозі.
Ще одна відома історія – про англійських дрег-квін 19-го століття Фанні та Стеллу, за мотивами якої Ніл Маккенна написав бестселер у жанрі документальної прози у 2013 році, а згодом створили сценічний мюзикл. Ернест Боултон і Фредерік Парк роками організовували дрег-виступи та надавали сексуальні послуги за гроші на вулицях Лондона. Але в 1870 році – після шаленої ночі в театрі Стренд – їх заарештували та звинуватили в змові з метою содомії. Судовий процес викликав громадське обурення, хоча врешті Боултона і Парка визнали невинуватими через брак доказів, що акт содомії таки відбувся.
Маккенна вважає, що судовий процес привернув увагу громадськості, бо “були занепокоєння щодо маскулінності, занепаду, зменшення імперії, жіночності та того, що жінки більше не були покірними або невидимими. Дрег розглядався як прояв содомітської поведінки, жіночності, виродження”.
Але навіть ця історія ледве не залишилася похованою в історичних архівах.
“Мені було важко знайти видавця, – розповідає Маккенна. – І коли я нарешті переконав Фейбера опублікувати її, певні фрази довелося вирізати з книги, оскільки вони вважалися надто грубими та неприйнятними для публікації”.
Дрег-королі та королеви
Якщо дрег-королев минулого відомо небагато, то ще менше ми знаємо про дрег-королів – жінок, які видають себе за чоловіків. І вони майже повністю були відсутні в оповідному мистецтві – хіба що окрім романів Сари Вотерс, за мотивами одного з яких BBC зняла серіал “Оксамитові ніжки” у 2002 році.
Я поговорив із Мо Бі Діком, драг-королем і співавтором вебсайту dragkinghistory.com. Він простежує коріння культури дрег-королів до 1660-х років, коли жінкам вперше дозволили виступати на англійській сцені.
Одна з перших жінок-драматургинь, Афра Бен, створила кілька чоловічих ролей, які були призначені для жінок. “Вона спеціально написала “ролі в брюках” з політичних міркувань, – пояснює Мо Бі Дік, – щоб таким чином її голос почули, коли вона розповідала про політику та соціальні звичаї. Це було нечувано для жінок!”
Одна з жінок, які чудово грали ролі в брюках – мадемуазель де Мопен, яка народилася в Парижі в 1673 році. Вона була талановитою фехтувальницею, мала запальний темперамент і пристрасні романи – як з чоловіками, так і з жінками. Її драматичне життя, в якому були судимості за викрадення та підпал, обірвалося у віці лише 33 років.
Ще одна – Шарлотта Кушман, яка народилася в Бостоні в 1816 році. Кушман стала однією з найпопулярніших актрис Америки, а згодом переїхала до Рима, де вона організувала дім, де жили виключно жінки-мисткині.
Її особисті документи зберігаються в Бібліотеці Конгресу США і свідчать, що всі її романтичні та сексуальні стосунки були з жінками.
Але лише наприкінці 1800-х років культура дрег-королів набула тієї форми, яку ми знаємо зараз. Гледіс Бентлі була ключовою фігурою Гарлемського ренесансу 1920-х років, відкритою темношкірою лесбійською артисткою, відомою тим, що носила білий смокінг і циліндр і виконувала пісні з непристойними текстами у підпільних джаз-клубах.
Мо Бі Дік визначає культуру дрег-королів як “узурпацію чоловічої влади та привілеїв” і додає, що саме через це багато кого вона тривожила тоді – і тривожить досі. Він наголошує, що сьогодні дрег-королі далеко не такі популярні, як дрег-королеви:
“Чоловіки одягають сукні – це комедія, жінки вдягають костюми – і це досі вважають загрозою. Я вважаю, що це більш трансгресивно та створює незручності для жінок у дрег-культурі. Це люди, які хочуть підтримувати ПМС – патріархат, мізогінію та сексизм”.
Можливо, ще одна причина, чому історія дрег-артистів залишається у тіні – полягає в тому, що дрег міцно укорінений в культурі робітничого класу. Постать дрег-королеви у сучасному розумінні сформувалася в мюзик-холі у Британії та водевілі в США. Як зазначає Джейкоб Блумфілд, “розваги робітничого класу часто відкидали як такі, що не заслуговують вважатися мистецтвом”.
Наприклад, у своїй майбутній книзі Блумфілд розповідає про те, що сталося в 1975 році, коли зробили спроба встановити меморіальну табличку на честь Артура Лукана, відомого завдяки театральній виставі “Стара мама Райлі”.
У Раді Великого Лондона спалахнули запеклі дебати, під час яких представник консерваторів стверджував, що Лукан не заслуговує на таку табличку, і спроба її встановити – це популізм. Але прихильники Лукана виграли дебати і розмістили табличку на його колишньому будинку у Вемблі.
Проте Маккенна вказує дещо іншу думку щодо класової приналежності дрегу й зазначає, що на зорі дрег-культури вона фактично об’єднувала людей з різних класів.
“Дрег був по суті для робітничого класу, але я вважаю, що він також був позакласовим. Але міжкласові взаємодії були табуйовані. Якщо почитати про Оскара Вайльда, то можна побачити цілковите обурення, жах і недовіру, що Оскар Вайльд міг спати з безробітним конюхом, безробітним камердинером”.
Але попри це, Блумфілд наголошує, що в різні моменти історії дрег переходив до культурного мейнстриму.
Всупереч поширеній думці, популярність дрегу почалася не з RuPaul’s Drag Race. Він згадує музичну комедію 1929 року “Осколки”, яка розповідала реальну історію гастролей дрег-колективу “Les Rouges et Noirs” і була настільки успішною, що породила два сіквела.
Також він цитує два різні джерела з різницею в сторіччя, щоб показати значення дрегу в різні часи. Одне з них – стаття, опублікована в The Times 31 травня 1870 року, яка припускає, що “через рік чи два “драг” міг би стати справжньою інституцією, і відкриті вагони могли б без підозр возити своїх переодягнених пасажирів”. Друге – Гілберт Оклі, який написав у своїй книзі “Зміна статі та відхилення в одязі” в 1970 році: “Сьогодні у Великій Британії жінки-імітаторки насолоджуються незрівнянною популярністю – від моменту появи комічної дами у мюзик-холі та пантомімі”.
Безумовно, сьогодні ми живемо в іншу епоху – повсюдного поширення дрег-королів, які стають міжнародними знаменитостями. Але історій, які розповідають про цей феномен та досліджують його історію, досі бракує. Чому так?
“Я б здебільшого пов’язав це з культурною амнезією, – каже Блумфілд, – і тим, що ми зараз хочемо думати, що ми набагато відкритіші та обізнаніші, ніж люди в минулому; що наш спосіб життя, інтереси тощо не мають аналогів у минулому”.
Незалежно від того, чи отримають мій роман чи мюзикл схвалення критиків, я сподіваюся, що вони принаймні спонукають публіку задуматися над тим, чому дрег є таким значущим для людей і нашої культури. Я сподіваюся, що сучасні історії про вплив цього мистецтва на життя людей спонукають читачів і глядачів ставити запитання про його історію. Тому що дрег змінював життя людей протягом століть – хоч і небагато хто про це знає і замислюється.
Метт Кейн – автор роману”Стати Тедом”, опублікованого Headline Review.
