У Берліні триває виставка «Love is the Work», на якій нігерійська фотографка Рейчел Сейду показує квірних людей Лагоса – у близькості одне з одним, на вечірках і просто на вулицях міста. Її світлини ставлять запитання, чи можна називати квірність «західним імпортом», коли люди та їхні спільноти давно існують у самій Нігерії.
Про виставку пише queer.de.
На частині портретів чоловіки ніжно притуляються один до одного, а жінки в традиційному західноафриканському вбранні обіймаються. Це схоже на миті приватного життя, хоча багато людей упевнено дивляться в камеру. За спокоєм цих зображень легко не помітити ризику, з яким пов’язана їхня поява.
Сейду розповідає про переслідування й насильство щодо квірних людей у Нігерії. Вона згадує випадки смертельного нападу на підлітка, якого вважали геєм, і жорстокого нападу на іншого чоловіка. Це її свідчення про події; у матеріалі не наведено даних, за якими можна було б незалежно встановити обставини кожного випадку. Небезпеку посилює законодавство: у Нігерії заборонені одностатеві шлюби, діяльність гей-організацій і певні публічні прояви одностатевих стосунків. Це підтверджує огляд британського уряду.
Виставка водночас не зводить життя квірних нігерійців до небезпеки. У тексті, що супроводжує її, автор і дослідник Адебайо Квадрі-Адеканбі описує квірність як частину місцевих соціальних практик, навіть там, де її не називають звичними для Заходу словами.
Один із його прикладів – житлові комплекси Face-Me-I-Face-You, де сусіди мешкають у кімнатах навпроти одне одного та користуються спільними кухнями й ванними. У такій близькості, пише Квадрі-Адеканбі, може існувати своєрідна «відкрита таємниця»: люди помічають відмінність інших, але не вимагають пояснень або самовизначення. Він також бачить паралелі між тим, що на Заході називають дрегом, і місцевими маскарадами, перформансами, культурними та духовними практиками.
Сейду виросла в одному з таких комплексів. За її спогадами, там мешкало понад 50 людей, туалети й ванні кімнати були спільними, а сама вона спала на підлозі, бо не мала ліжка. Її досвід додає до розмови про сусідську близькість питання бідності та браку приватного простору.
Фотографка також згадує двох друзів дитинства, чия жіночна манера самовираження не заважала їм танцювати на вуличних святкуваннях під оплески публіки. Але, наголошує Сейду, це прийняття мало межу. За її словами, проблеми починалися, щойно людина відкрито говорила, що вона гей: від неї чекали, що з часом вона одружиться з жінкою.
Так між поглядами Сейду й Квадрі-Адеканбі виникає важлива напруга. Відсутність потреби називати себе може бути місцевим способом жити поза західними категоріями. Водночас мовчання може означати вимогу приховувати свої стосунки. Виставка не пропонує простої відповіді, показуючи обидва боки цього досвіду.
На інших світлинах Сейду зображує нічне життя Лагоса, зокрема дрег-бали – простори, які квірна спільнота створила для моди, танцю та перформансу. Але у своєму ще не завершеному проєкті «This Land Knows Us» фотографка виходить із цих просторів на мости, човни, автобусні зупинки та людні вулиці. Дехто з учасників зйомок тримає райдужний прапор. Через міркування безпеки група, за словами Сейду, не залишається на одному місці довше ніж пів години.
Для мисткині принципово, щоб ці люди були видимими саме на вулицях Нігерії. Вона згадує фотографа Ротімі Фані-Кайоде, який народився в Лагосі та створив важливі для гей-фотографії роботи, але більшу частину життя й творчого шляху провів за межами країни. Сейду хоче показати квірну спільноту не лише як частину нігерійської культури, а й як людей, що живуть тут і зараз.
Райдужний прапор додає до цієї історії ще одне запитання. Квадрі-Адеканбі нагадує, що символ виник в іншому культурному контексті, й запитує, чи не затінює він менш помітні місцеві способи квірного самовираження. Сейду не заперечує різниці контекстів: на вулиці Лагоса прапор має іншу вагу, ніж у містах, де він давно став частиною офіційних кампаній.
Під час однієї зі зйомок дівчина-підліток упізнала прапор і привітала групу з Прайдом. Сейду згадує, що для учасників це був емоційний момент: знак, який вони несли попри ризик, виявився зрозумілим іншій людині.
«Love is the Work» можна побачити в берлінському просторі Between Bridges до 25 жовтня 2026 року. Виставка не намагається довести, що квірне життя всюди має виглядати однаково. Вона показує людей, чия присутність у Нігерії не потребує дозволу чи запозиченого пояснення, але чия можливість жити відкрито все ще пов’язана з ризиком.