Музикант MELOVIN розказав Суспільне Мовлення про те, чому підтримує законопроєкт про цивільні партнерства, патріотизм, перехід на українську та участь TVORCHI у “Євробаченні”.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Про військових ЛГБТІК+ та цивільні партнерства
Я від початку планував розмову побудувати довкола “Євробачення”, до прикладу, як війна вплинула на особисте життя, на творчість. Утім, вчора я побачив у тебе в стрічці: “Загинув ще один друг. Його оплакують як героя. Він так і не здійснив камін-ауту за життя, хоч і відстоював свої права анонімно, давав інтерв’ю про свою участь ще в АТО/ООС. Його партнер залишився інкогніто для суспільства також”. Тому нашу розмову я хочу почати саме з цього моменту. Ти звертався в одному зі своїх останніх дописів в інстаграмі до президента Зеленського, що вже на часі, треба ухвалювати таке рішення. На твою думку, чи дослухається президент до твого заклику, до заклику інших військових ЛГБТ, які зараз захищають Україну?
Я думаю, це не те що на часі, це над на часі. Дуже багато гине військових, різної орієнтації. Це потрібно, тому що по-іншому вже неможливо. Вони зараз захищають і у всіх повинні бути рівні права. Вони також мають бути. А от чи дослухається, чи ні, — це вже інше питання. Це ми вже побачимо. Я маю надію…
Зважаючи на те, що коли була перша петиція до президента України з приводу того, аби легалізувати одностатеві шлюби, то відповідь була доволі така схвальна, він дав доручення Кабінету міністрів опрацювати це питання. Зараз з’явилася друга петиція на підтримку цього законопроекту №9103, який подала народна депутатка Інна Совсун. І ця петиція трохи більше ніж за тиждень набрала вже 16 тисяч голосів з 25 тисяч необхідних. А що залежить від президента Зеленського в цьому рішенні? Як він може повпливати на Верховну Раду?
По-перше, його ухвалення. Ну ми всі розуміємо, що таке президент і які він важелі має, важелі тиску і таке інше. Це просто повинно відбутися. Як? Коли? Через скільки? Побачимо. Але я розумію, що кожен, хто захищає ці права, навіть я дуже багато людей знаю, які “звичайної” орієнтації (показує руками, – ред.), але які підтримують тому, що люди повинні бути щасливі і мати рівні права. А тим паче зараз, під час війни, коли… Там же дуже багато питань виникає, коли друга половинка, людина кохана не може ані навідатися в лікарню, ані поховати. Це все зараз на часі. От це ідеальний час. Тому що ці права руйнують зараз людей і тих самих військових, які належать до ЛГБТ-спільноти.
Про камін-аут та гейт
Усе ж ми не можемо обійти тему твого камін-ауту, який відбувся на Atlas Weekend тоді. Багато чого змінилося за цей час. Пройшло доволі багато часу. У мене питання таке: що тебе спонукало саме в той день, саме на тому заході, саме таким чином вийти із шафи і заявити про себе?
Ви розумієте, я про це думав кожного дня. От з 13 років, як я зрозумів свою належність. Ти з цим живеш, це дуже всередині тебе болить, ти завжди думаєш і боїшся з кимось знайомитися, ти боїшся за злив якоїсь переписки, тобто ти постійно знаходишся в контролі, самоконтролі, а самоконтроль дуже часто приводить до психічних розладів. Тому я розумію, що це треба зробити перше для самого себе. Я хочу відчути себе по-справжньому вільною людиною. Я нічого поганого не зробив. Я просто вибираю бути собою. Я не хочу боятися. Я хочу, щоб люди розуміли, що це така ж сама норма, як і інша будь-яка норма. Це не суперечить якимось законам, людським факторам.
Натомість Православна церква України заявила про те, що цей законопроєкт про цивільні партнерства – це руйнація інституту шлюбу. Церква має свій голос.
На жаль, церква, релігія, знаючи історію, ніколи не підтримувала розвиток, ніколи. І це ще один з таких пунктів. Я нічого не маю проти релігії, віри, вибору, у мене своя віра. Я не належу до якоїсь церкви. Мені не треба носити хрестик для того, щоб вірити у всесвіт, у Всевишнього, в Творця. Але якщо ти не йдеш в ногу з сучасністю, з новим часом, тебе зметуть. Тебе зметуть тому, що все змінюється. Або ти погоджуєшся з правилами, як це все відбувається, бо ця фраза “куда катітся мир?” — ну камон. Він котиться в дуже хороший напрямок. Він хоча б котиться, а не стоїть.
Ти рахував, скільки гейту ти почув на свою адресу?
Боже, звісно. Звісно. Дуже багато. Дірект був завалений. Почали з’являтися ті люди, про існування яких я навіть не знав, праворадикальні угруповання, дофігіща погроз, що мене знайдуть, знищать, батьків моїх вб’ють. Це жахливо. Це взагалі жахливо, що людина бажає смерті іншій людині ні за що.
Ти звертався кудись, у якість правоохоронні органи через погрози?
Зараз взагалі буде дуже цікава ситуація згодом, якраз з одним із таких угруповань. Зараз займаємося цим питанням з адвокатом. І будемо іти в суд тому, що на мене вже подали в суд.
А через що?
Я потім усе розкажу. Це буде дуже унікальна історія, яка реально може вплинути на кожного українця, на ментальність, на все, що завгодно.
Про “какая разніца” та перехід на українську мову
Як змінився Меловін за понад рік, що триває велика війна?
Мені стало не соромно, що я ненавиджу росіян. Це перше. Зникла якась оця, знаєш, всередині “какая разніца?”
А вона була?
Звісно. Мозок був замилений. Мені взагалі тоді не було ще 18 років. Я мало про що думав. Я мало був освіченим у цій темі, в політиці. І, звісно, ти ростеш і ти вивчаєш. Ти не можеш просто так викреслити із життя цей момент, що саме Росія забрала твоїх друзів просто навіки і ти їх більше не побачиш. Неможливо заплющувати на це очі. Болить за тих, за ким я сумую із близьких, які загинули. Це такі втрати, які назавжди перекреслюють будь-яке толерування тієї ж самої російської мови. Я сам російськомовний. Я з Одеси.
Зараз у тебе чудова українська мова, правда.
Дякую. По-перше, мені стало гидко. Мені гидко за українців у Європі, які розмовляють російською, бо я іду з колегами і я боюся, я не розумію, хто це. Я не розумію, кого ви підтримуєте. Я не бачу, де українець, коли таке відбувається. Я не розумію цього. І потім, ви питаєте, чому, я просто це чув від європейців: як це так? У них такий парадокс в голові. Як це так, ви воюєте з Росією, Росія на вас напала, а ви тут ходите і спілкуєтеся російською? Вони не розуміють цього моменту. Ми перейшли на українську мову з батьками. Найцікавіше, я думав, що їм буде важко. А вони перші сказали: “Ні, ми спілкуємося українською. Всьо. Не хочем”. І щелепа — все окей. Мій косметолог, моя сусідка, Боже, як це чудово, жіночці уже за 60 років, завжди говорила російською мовою. Та, вона смішно зараз переходить, намагається. Але я завжди кажу: “Та краще уже суржиком, тільки, будь ласка, менше російської, менше цього”. Не подобається, не хочу я це розуміти, слухати, набридло. Мене вже просто відвернуло від цього. Якщо б можна було натиснути “забути російську мову”, Боже, я б натиснув би, не знаю, випив би ті ліки, але щоб забути назавжди, не хочу, мені дуже боляче.
Про патріотизм
А на твою думку, ось ця хвиля патріотизму, розквіту патріотизму серед громадян України, українок і українців, підтримка ЗСУ українцями, чи не згасне вона, коли ми переможемо?
Розумієте, є ж така тенденція, що все ж погане потім швидко дуже забувається. І це найгірше. Я дуже не хочу, щоб в майбутньому, якщо так станеться, моя дитина їхала десь і слухала російськомовного артиста, російського артиста. Це навіть жахливо так подумати про це, що пройде два, три роки, або п’ять, десять, дванадцять і це знов буде на круги своя, знову Росія, знову толерування того всього. Про це страшно подумати і цього дуже не хочеться. Бо тоді для чого це все? І якщо вам “какая разніца?”, то їдьте до Росії.
ЛГБТ-військовослужбовці, військовослужбовиці гинуть на фронті, за що вони стояли? А що із творчістю? Як війна вплинула на неї?
На кожного дуже по-різному. У мене є колеги, які тупо не можуть писати нічого нового.
А конкретно про тебе?
А от у моєму випадку, мені дуже пощастило. Я працюю. У мене є творчість. Я продовжую писати. Мені це допомагає.
Наративи змінилися?
Наративи? Я не помічаю просто їх. Я просто пишу, як творець щось створюю, але я ж не задумуюся частіше над сенсом, коли це роблю. Сенс приходить після написання пісні зачасту. От ти сидиш, уже слухаєш, і розумієш: “О! Так це ж про це!” А під час написання такого немає. Мені пощастило, бо на мене дуже впливають усі фактори емоційні, потрясіння. Усе, що відбувається, на мене впливає, я починаю писати. Якщо у мене тупо застій в плані емоцій — все, я нічого не пишу. Іноді, як казала, здається, Ірина Білик, що коли я страждаю і в мене немає кохання, я розбита, тоді я пишу красиві пісні. Щось воно є подібне, на жаль.
Про підтримку в Європі
Нещодавно ти повернувся з Польщі, був у Варшаві. У тебе була зустріч з українцями, українками, які рятувалися від війни і переселилися туди, до Польщі, зокрема і у Варшаві живе багато. Чи багато фанів?
У Польщі? Звичайно. Як і в кожному місті. Це дуже приємно. Ти якось охоплюєш і клонуєш фанів по всьому світу. Зустрічали дуже тепло. Як вдома. Ми ще пішли в Український дім і зустрілися там, зробили таку зустріч. І ти просто відчуваєш себе: я і тут вдома, я і тут вдома. Мені якось так у кайф. І люди, які сприймають мене, сприймають музику, сприймають орієнтацію, все сприймають, і ти їх сприймаєш. Тобто якась така, знаєш, ідилія.
А от тобі не здається дивним, що, можливо, одні й ті самі люди, які перебували в Україні ще до повномасштабного вторгнення, засуджували б тебе за твою орієнтацію, може, позаочі, переїхали в Європу, і вже підтримують?
Ну колись я теж борщ не любив, а зараз люблю. Люблю, тому що змінюються смаки. У людей також змінюються смаки. Вони мене не сприймали, не любили…
Люди змінюються. Вони люблять нову якусь музику, знаходять для себе щось нове. Ми ж постійно в розвитку, як всесвіт, ми постійно розширюємося, ростемо і все таке інше. Тому все може бути. До мене підійшла жіночка, яка взагалі мене ніколи не знала і не слухала, навіть не знала мого імені, я ще так здивувався в плані, що після камін-ауту кожна собака знала, що відбулося. А тут вона каже: “Нє, я про це не дивилася, не слідкувала, потім ти випустив пісню “Не зволікай”, якраз під час війни перша пісня”, і каже: “Я всьо, я підсіла. Ти просто якось надавив на болюче, болюче місце, і я закохалася в творчість, почала далі слухати”. Тому такі історії постійно відбуваються.
Як думаєш, що має держава зробити, що кожен з нас має зробити, щоб ці українці, українки, що виїхали, рятуючись від війни, повернулися в Україну?
Боже, ми все це робимо, все, що можемо робити, так само, як і Варшава.
Ти розумієш, мені дуже комфортно в Україні. Це не означає, що хтось гірший тому, що вони там, це їхнє право, вони тікали від війни, і це нормально. Але щоб люди поверталися, треба максимально дати їм зрозуміти, що перше – після повернення ніхто не буде їх цькувати, а таких придурків дуже багато, у коментарях я спостерігаю це кожен день. Ми постійно шукаємо зраду поруч, там, де взагалі її немає і не може бути. Ми просто цькуємо людей за те, що вони зробили вибір виїхати з дітьми. Нащо це? (сміється, – ред.) Тому по-перше – знищити війну всередині країни, яка зараз відбувається. У нас є один ворог, а ми починаємо розмінюватися і шукати всередині, там, де нічого немає.
А як повернути всіх людей? Якою має бути їхня мотивація?
А нащо це тобі? Ну що це означає? Яка тут мотивація? У чому тут полягає мотивація? У тому, що людина виїхала і хоче там жити? Я завжди жив мрією про Америку. І я хотів переїхати. І мене ніхто би там не змусив не виїжджати або щось ще. Це мрії. Мрії треба здійснювати. Якщо людині комфортно — будь ласка. Головне тільки не сиди в Європі і не розказуй, як тут жити треба. От це найголовніше.
Про “Євробачення”
Не будучи членом журі ані Нацвідбору, ані професійного журі “Євробачення” від України, ти наважився дати оцінки і сказав, що, окрім TVORCHI, усі інші погані.
Я вважаю, що не було достойного – раз. І не було того, хто реально вміє співати. Уміти співати і співати – це дуже різні речі. Ти ж спостерігаєш за тим несмаком, який зараз з’являється в медіа, в українській музиці?
Ні, я слухаю барокову музику. І “Вестсайдську історію”.
Але мені от просто приходиться розуміти, що діється в моєму такому українському ринку сучасної музики, і мені дуже прикро, що молоді артисти, артисти-початківці думають, що співати про “Байрактар”, “косу заплела”, гопака — це круто і це якось підвищує рівень культури в Україні. Це просто несмак і це культивування несмаку в Україні. Те, від чого ми завжди так відмовлялися, так сильно хотіли, щоб була класна культура, щоб ми були на рівні, щоб ми були конкурентоспроможними, ці “артисти” (руками показує, – ред.) роблять все навпаки. Для чого я ці роки писав українську музику, англомовну музику? Я хотів повпливати на рівень культури. Для чого я тоді це теж робив?
Як думаєш, які шанси є у гурту TVORCHI здобути перемогу на “Євробаченні” і взагалі чи потрібна нам ця перемога?
Розумієш, я просто знаю конкурс саме зсередини. І мені здається, що навіть якщо б ще зараз Джамала поїхала, що ми не переможемо зараз.
Чому?
Мені взагалі здається, що переможе Лорін вдруге. Бо це найсильніша пісня зараз на конкурсі. Але, блін, сплагіачена у Міки Ньютон (сміється, – ред.). Просто як дві краплі.
В усьому читається все українське, і Чорне море козаки викопали ложкою.
Але все одно дуже класна в неї пісня. І вона, мені здається, повертається з класним бекграундом, і може вийти з цієї історії в тріумфі. А TVORCHI дуже талановиті. І я, знаєш, здається, починаю цитувати, я в цьому моменті, коли мене питають про Євробачення, Андрія Михайловича (Данилка, – ред.), тому що це його була завжди фраза: “Забудь про місце, просто кайфуй, бо це може статися один раз в житті, просто покайфуй, запам’ятай момент”.
Побажаймо гурту TVORCHI успіхів.
Звісно, я бажаю їм перемоги. Вони дуже достойні.
Я взагалі був дуже задоволений, коли почув, що вони перемогли на Нацвідборі. Ну це просто фірмА. Я люблю, коли фірмА.
