«З мамою ми говорили про мою сексуальну орієнтацію лише раз». Розмова з військовою Марією Жмудь

25-річна Марія Жмудь — радіотелефоністка в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Контракт зі Збройними силами підписала у 2021 році. Влітку торік працювала у Дружківці на Донеччині, пережила ракетний удар по ангару. Марія — відкрита лесбійка. У підрозділі про її сексуальну орієнтацію знають.

Бійчиня розповіла hromadske про прийняття себе, службу, контузію, страх на війні та стосунки з матір’ю. Далі — її пряма мова.

Могла втекти до батька й покурити з ним

Я народилася в містечку Млинів на Рівненщині. У дитинстві була тихою зразковою дівчинкою, співала в церковному хорі. Батьки розлучилися, коли мені було вісім. Через образу на батька мама не хотіла, щоб я з ним спілкувалася. Але я з татом дружила.

Мені було 15. На хорі мене поставили поруч із людиною, через яку ми провалили виступ. Я прийшла до тата зла й недобра. Пам’ятаю, що він курив червоні «Прилуки». І я підходжу, беру в нього з рота цигарку, сідаю поруч і починаю курити. Він тільки подивився. Я кажу: «Виховувати мене треба було раніше».

Я тікала з дому, коли сварилася з матір’ю, і йшла до батька. Коли він бачив, що мені сумно, ставив попільничку і казав: «Покури, а потім розказуй».

Мама завжди була строга. Якось сказала мені: «Я тобі не подруга, я — мама». А мені хотілося, щоб вона була подругою. Тому зараз мама про мене майже нічого не знає.

У 19 років закохалась у дівчину

Я пішла навчатись у місцевий коледж на бухгалтера. Не підозрювала про свою орієнтацію, зустрічалася з хлопцями. Потім вступила в університет у Луцьку на економіста. Починала розуміти, хто я і чого хочу від життя.

У 19 років вперше закохалась у дівчину зі своєї групи. Вона була дуже розумна. Ми спілкувалися. Але вона була гетеросексуальною, тому в нас нічого не вийшло. Та завдяки їй я усвідомила, що мені подобаються дівчата. Через кілька років я подякувала їй за це.

Це усвідомлення давалося мені важко. Було страшно, я не розуміла, що зі мною відбувається. Усе життя подобалися хлопці, і тут — на тобі! — відчуваю потяг до дівчини. У якийсь момент доходило до депресії. Я не знала, як поводитись, і з ким спілкуватися.

Я не була знайома з ЛГБТ-спільнотою. Знала тільки, що такі люди є. Бачила прайди по телевізору. Читала в інтернеті, хто такі лесбійки, геї. Познайомилася з Яною Лис, ЛГБТ-активісткою та координаторкою громадської організації «Інсайт» у Луцьку. Яна — трансгендерна жінка, лесбійка. Коли ми зустрілися, я не знала, про що її можна запитувати, боялась образити.

Тоді, у 2019-му ЛГБТ-спільнота в Луцьку лише створювалась. Але в нас було багато таких людей. Я знайомилася з ними, говорила. Знайшла тих, хто мене розуміє. І з часом стало легше.

Після камінг-ауту мама не говорила три дні

Не люблю, коли мені розповідають, що я — зло, бо мені подобаються дівчата. Так, подобаються — мені з ними добре, комфортно і я не бачу себе поруч із чоловіком. Ніяк.

Я вірю в Бога, але не в релігію. Бо це просто «викачування» грошей. Про те, що в Біблії пишуть про ЛГБТ, — моя улюблена тема. Люблю заїдатися про це з якоюсь набожною особою. Прошу показати, де в Біблії написано, що одностатева любов — це погано. І вони замовкають.

Моя мама завжди мала таку позицію: «Я проти цього нічого не маю». Але! Ми говорили про мою орієнтацію лише раз. Це була телефонна розмова. Після неї мама три дні зі мною не розмовляла, і ми зам’яли цю тему. Вона вірить, що колись я знайду хлопця, вийду заміж і матиму 15 дітей.

Тато помер чотири роки тому. Мама виїхала до Німеччини після початку війни. Ми за три тисячі кілометрів одна від одної, і зараз у нас кращі стосунки.

Усі командири підписали ЛГБТ-прапор 

Іноді я почувалася некомфортно через стереотипи про лесбійок. Мені казали: «По тобі взагалі не скажеш». Я в армії, то може мені штани військові розрізати, шортики зробити?

Втім, мені пощастило, адже я не відчувала до себе відвертої гомофобії. Чимало друзів віддалилися, але не впевнена, ще через камінг-аут. Бути лесбійкою в Україні мені не важко. Можу жити звичайним життям, моє особисте — нікого не має хвилювати.

Суспільство трохи змінилося. Думаю, цьому посприяла війна. Люди почали лояльніше ставитися до ЛГБТ. Але щоб усе суспільство прийняло ЛГБТ, треба, щоб вимер «совок».

Крім мами, я про себе не розповідала нікому з рідних. А десь із початку війни почала відкриватися двоюрідним братам, сестрам. Думала, може це буде моє останнє слово.

У 2019-му займалась активізмом у соцмережах, волонтерством. Було цікаво, здавалося, що я все зможу. Зараз більше думаю про те, що й кому говорити. Частково через те, що хочу мати кар‘єру в такому місці, де ЛГБТ не особливо сприймають.

Коли мене приймали на службу, молодий лейтенант показував мені все в підрозділі. Я йому розповіла про себе. Зазначила, звісно, щоб тримав у секреті. Але він розповів іншим. Гейту не було, всі поставилися адекватно. Казали: «Кожному своє». Я дала усім своїм командирам підписати ЛГБТ-прапор і передала його «Інсайту» в Луцьк.

Гомофобії в армії немає, але є нерівність. От в армії, скажімо, дуже популярне поняття гендерної рівності. Та ніхто не розуміє, що воно значить. Просиш хлопця: «Принеси, будь ласка, сумку». Він каже: «У всіх рівні права». Але коли справа доходить до прибирання — то робота жінки.

Ходила по сім кілометрів в один бік у броніку з автоматом

Після університету я працювала в кількох банках, потім — на підприємстві. Але давно думала про армію, спілкувалася з військовими. Були сумніви, але я хотіла стабільної роботи та зарплати. У листопаді 2021-го, на мамин день народження, підписала контракт на три роки.

Мене відправили в місто Володимир на Волині. В 14 окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. І моє життя перевернулося.

У навчальному центрі під Львовом я вставала о четвертій ранку, ходила по сім кілометрів в один бік із броніком, каскою й автоматом. Це складно, але з часом звикаєш.

Коли почалася війна, я не пошкодувала ні на йоту, що пішла в армію.

За три дні до вторгнення травмувала ногу

За три дні до повномасштабної війни я стрибнула в окоп на полігоні в Старичах. Приземлилася на рівні ноги, а треба було зігнути. Розтягнула зв’язки, лежала з перебинтованою ногою.

Я ніколи не забуду той день, коли прокинулась о 5 ранку від криків: «Війна почалась!» Того ж дня нас забрали на полігон у Рівненській області. Мене там залишили, наклали гіпс, а решта бригади поїхала на Схід. Я пробула там два місяці, але ногу так і не долікувала.

У квітні мене відправили на Харківщину. Я не закінчила навчання, але були потрібні люди. Нас поселили в медпункті. Будиночок у селі, семеро дівчат. У мене була паніка. Я помилялася, мене за це сварили, так вчилася.

Моя задача — доповідати інформацію вищому керівництву. Були денні й нічні зміни, чергували по п’ять годин. Часом треба було вставати о третій ранку, о п’ятій. Ритм збився. Спала по дві-три години. Так жила майже рік.

Поняття Донбасу викликало страх

Пам‘ятаю момент, після якого я усвідомила, де я. Недалеко від нас були позиції, прибіг росіянин і ввалив по них із РПГ. Наші бійці вижили. Одного контузило, другому прилетіло в око. А ще один потрапив до психлікарні. Коли його привезли, він кричав — не вивозив того всього. Пройшов Київщину, Миколаївщину, Прип‘ять, а тут не витримав.

У травні ми переїхали у Дружківку на Донеччині. Саме поняття «Донбас» у мене викликало страх, бо я дев’ять років читала, що там відбувається. Але було непогано. З дівчатами я спілкувалася тільки по роботі. Було важкувато — не мала з ким поговорити. Та зі мною ніхто й не намагався.

Після ракетного удару дуже захотілося жити

20 червня в одного з наших хлопців був день народження: йому мало виповнитись 22 роки. Був сонячний день, і ми готувалися до святкування. Я збиралася вийти покурити. Але щось зупинило. У цей момент відбувся вибух.

По нашому ангару в Дружківці прилетіла ракета. Був глухий удар, розбились вікна. У моєї колежанки випав із рук телефон, вона нахилилася підняти. Якби не це, їй знесло б голову. Ми вийшли, а надворі все розбите, все горить. У мене лице в крові. Приїхали одразу іноземні журналісти, не знаю, коли й устигли. Ми потрапили в публікацію в «Нью-Йорк Таймс».

Після прильоту так жити захотілося! У госпіталі в мене діагностували легку контузію. Голова боліла жахливо. Проблеми з лівим вухом залишилися й досі.

Наступного ранку нас відвезли в іншу хату в Дружківці. Два місяці ми там нібито відпочивали. Це було місце, де лупасило ще сильніше.

Миші були такі нахабні, що гризли рукавички медика

Пізніше ми повернулись у Харківську область, а у вересні — під Харків. Одного ранку я вийшла на ґанок і бачу, як летять у бік міста сім ракет. Влучило в житловий будинок, там загинула родина. І в госпіталь. Я тоді, мабуть, уперше заплакала.

Потім — ще один переїзд, у село за Куп’янськом. Жили на залізничній станції, на розкладачках, із мишами. Вони були настільки нахабні, що гризли рукавички нашого медика.

Із нами були баба з дідом. Їхню хату знищила ракета. Ми їх трохи годували, купували їм ліки. Їхні дочка й онучка під час окупації поїхали до Куп’янська, щоб зняти бабці пенсію. Їх вивезли росіяни. Що з ними зараз — ніхто не знає.

На тій станції ми провели пів року. Там святкували Новий рік, Різдво: поставили ялинку, дарували одне одному подарунки. Місця було мало. Коли з’являлася можливість вибиратись у Харків, я дуже про це просила. Винаймала квартиру і там просто спала.

Минулого місяця я перевелася в інший підрозділ. Про свою роботу в ньому не можу нічого розповідати.

Військові втомлюються, потрібні ротації

Це божевілля, коли фронт розглядають як форму покарання. Це несправедливо щодо військових, особливо тих, які там не перший рік. Скільки сил вкладено в службу, а туди відправляють людину, яка ґвалтувала. Якщо вона скоїла злочин — має відповісти перед законом, адже він повернеться з війни з чистою совістю, пільгами та статусом УБД. Із такими ж правами, як і я.

Але я підтримую мобілізацію ухилянтів. У нас війна, військові втомлюються, мають бути ротації. Якщо для нас не буде відпочинку, то не знаю, хто підійматиме країну після війни.

Мені страшно. Ми вірили, коли Арестович говорив, що все закінчиться через два-три тижні. Потім я вірила, що — до кінця року. А тепер рожеві окуляри спали. Що буде далі — не знаю.

Не люблю, коли мені в ноги кланяються через те, що я військова. Я просто виконую свою роботу. Я єдина в сім’ї служу. Раніше двоюрідні брати й сестри не спілкувалися зі мною, а тепер пишуть, розповідають іншим про мене. Цього не сприймаю, бо їм було байдуже до мене раніше. Я стала жорсткішою. Не хвилюють чужі емоції, проблеми. Війна навчила думати про себе.

Авторка: Лілія Зарецька

Джерело