Як трансгендерний перехід вплинув на життя, безпеку та стосунки з людьми — історія Руслана
Руслану девʼятнадцять років, він навчається на факультеті журналістики в Києві. Обрав журналістику за можливість дізнаватись нове та ділитись своїми знаннями, просуваючи українську культуру по всьому світу. Минулого року Руслан почав трансгендерний перехід.
Про те, яким відчувається життя після переходу та чи впливає нова соціальна роль на можливості самореалізації, безпеку й стосунки з людьми, медійниця та експертка департаменту розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Ірина Миколайчук запитала в інтерв’ю.
У Суспільному ми давно шукали спосіб поговорити про гендерну рівність так, щоб це було не лише про “нас” і “них”, а й про досвід, який здатен з’єднати.
Часто в розмовах жінок і чоловіків на цю тему виникає відчуття, ніби ми стоїмо на різних берегах: нам складно пояснити, що саме ми відчуваємо, і так само складно зрозуміти інший бік.
Саме тому ми вирішили поспілкуватися з Русланом — людиною, яка знає ці обидва береги. Його досвід трансгендерного переходу дозволяє побачити, як змінюється сприйняття тебе суспільством, коли змінюється твоя соціальна роль.
Як по-різному працюють очікування, якщо ти дівчина (жінка) — і якщо хлопець (чоловік). У цій розмові — не про факти, а про щоденні спостереження й відчуття. Про ті дрібниці, які в підсумку можуть сформувати велике розуміння.
Руслане, коли ти вперше відчув, що стать записана одразу по народженні не відповідає твоїм внутрішнім відчуттям себе?
До підліткового віку я про стать взагалі не думав і не пам’ятаю, щоб якось відчував її.
У школі, в початкових класах ми перевдягалися в спільній роздягальні, адже школа була маленька і нікого з нас це питання взагалі не хвилювало. Вперше щось незвичне відчув коли хлопці повернулися з канікул високі з поламаними голосами, а я ні — мене це здивувало. Всі почали збиватися в групки: дівчата дружили з дівчатами, хлопці з хлопцями. Тоді й зʼявились перші думки: “А може, я не за ту команду граю?”
Причому це не випадок, коли мені хотілося їм сподобатися, щоб отримувати якусь чоловічу вагу, привілеї. Я хотів бути не просто з ними — я хотів бути, як вони, буквально в такому ж тілі.
Тому на уроках, де треба було сидіти і вчитися, я сидів, вчився зі своїми дівчатами-подружками, а потім на уроках, де можна грати на задніх партах у телефон, я сідаю на задні парти з хлопцями і граю в телефон. Компанії міксувалися, але я, певне, більше за всіх стрибав туди-сюди.
Як зрозуміти, коли підліток просто підіграє протилежній статі, щоб влитись, а коли це дійсно відчуття іншої гендерної ідентичності?
Можливо, варто дивитись, наскільки підліток взагалі соціалізований та чи має труднощі у спілкуванні з людьми своєї статі. Тому що у мене була одна знайома, у якої не складалися стосунки з дівчатами в школі й вона вирішила підлаштуватись під чоловічу компанію. Розповідала всім, що вона пацанка і постійно грала на цьому образі. Але коли ти відверто не приймаєш дівочу компанію, то вона й не прийме тебе.
Я б теж не захотів дружити з людиною, яка постійно демонструє зверхність до інших лише через те, що вони мають інші інтереси чи вигляд.
Якщо ти підкреслюєш, що “не така, як усі” і при цьому знецінюєш тих, хто обирає інше — не дивно, що тебе не приймають. Тому варто замислитися, чи не є така поведінка спробою втекти від взаємодії з тими, з ким просто не вдалося знайти спільну мову.
А ти можеш описати словами, що це за відчуття, коли ти ідентифікуєш себе чоловіком у жіночому тілі?
Бувають моменти, коли в коментарях я натрапляю на, навіть не обов’язково адресовані мені, запитання: “Ну, і поясніть, як це? Як ти можеш відчувати себе жінкою в тілі чоловіка чи навпаки? Як-от чоловік надягнув сукню і вже жінка?”.
У тому-то і справа, що це неможливо пояснити. От ви можете пояснити, як ви відчуваєте себе жінкою? Ні. Ви просто, живете, знаєте, що ви жінка, що ви працюєте, у вас є певний соціальний статус. Так і я.
Коли вперше відбулась розмова про твою трансгендерність із батьками?
Я прийшов із цим питанням до мами. Вона сказала: “Це не проблема — не бійся бути сильною жінкою. У нас було дуже багато сильних жінок і в роду, і в країні, і ти ж знаєш, що у мене дуже багато сильних жінок-подруг”.
Розумієте? Мама подумала, що я злякався своєї сили, перебуваючи в жіночому тілі (сміється — Ред.) Я сказав, що це все неправда і я не боюся бути сильною жінкою — я просто не жінка, в тому то і справа.
Чесно, якби мені дали можливість, наприклад, вимкнути трансгендерність, щоби просто народитися чоловіком або жінкою і жити все життя без таких заморочок — я б обрав це. Але, ну, вже є як є, це не перезавантажиш, і я ціную своє життя й на цей час мене все влаштовує.
А у тебе не було внутрішнього спротиву, коли усвідомив свою гендерну ідентичність, і що у тебе все трохи інакше й на тебе чекає інший шлях? Ти відчув легкість чи стало, навпаки, важче від цього розуміння?
Скоріше, перше, тому що, наприклад, до 18 років я не думав патернами дорослого життя. Я не думав, наприклад, про те, як я буду реєструвати собі водійське посвідчення чи інші документи. Мене нічого не лякало, бо я взагалі не уявляв всі нюанси трансгендерного переходу. Не можу сказати, що це все зараз мене обтяжує, але є певні моменти, де потрібно проявляти внутрішню стійкість та відповідально приймати рішення щодо свого майбутнього.
Примітка: трансгендерний перехід — це процес, під час якого людина змінює гендерні та статеві ознаки відповідно до своєї гендерної ідентичності через: дії, одяг, юридичне визнання гендеру, гормонотерапію або зміну статевих ознак хірургічним шляхом —більше читайте на організації Insight.
Коли ти почав гормональну терапію і хто її призначали?
Приймати гормони я почав у 18 років за призначенням лікаря. Ти не можеш просто піти купити собі гормони та почати колоти.
Може і можеш, я не перевіряв, але цього не варто робити, тому що є протипоказання й про всі захворювання лікар має знати, щоб призначити і препарат, і коректне дозування. Моя мета — покращити своє життя, а не погіршити, тому я пройшов обстеження, відвідував стаціонар, після чого моя лікарка видала мені офіційну довідку F64 — транссексуалізм.
Примітка: гормональна терапія — це не те що можна почати самостійно. Самолікування може серйозно нашкодити здоров’ю. Тільки лікар чи лікарка може підібрати безпечне дозування з урахуванням індивідуальних особливостей організму. Якщо ви замислюєтесь про перехід — обов’язково зверніться до фахівців.
Як тобі комунікація з лікарями, чи були якісь труднощі або незручні запитання?
Були певні нюанси і дивні запитання від лікарів, але я поставився до них спокійно. Запитували, наприклад: “Ти любиш дівчат чи хлопців?”.
Взагалі там так: приходиш із направленням від сімейного лікаря до психіатра і кажеш “я трансгендер, можете мене, будь ласка, обстежити?” Вони мають перевірити той факт, що я не придумав собі це все і що це умовно не якісь голоси в голові говорять мені, що я тепер трансгендер. Тобто що я психічно і фізично здоровий.
Декілька разів була бесіда з психіатринею, у мене була дуже хороша лікарка. Просила мене розказати, як я до цього прийшов, що мене спонукало, запитувала про дитинство, з чим грався, в якій сімʼї зростав — такий собі короткий опис життя. Не знаю, правда, як іграшки з дитинства можуть щось прояснити, але розповів, що грався з лего (усміхається — Ред.)
Як ти почуваєшся після початку гормонотерапії? Я хочу краще зрозуміти одну річ. Жінкам, які постраждали від насильства чоловіка, інколи кажуть, що вони самі спровокували це своєю поведінкою чи одягом. Головний аргумент — це нібито гормони та тваринні інстинкти, які важко контролювати. Можливо, ти допоможеш розібратися: чи відчуваєш, що підвищений рівень тестостерону настільки змінює свідомість, що соціальні бар’єри зникають і ти втрачаєш контроль над своєю поведінкою?
У мене зараз рівень тестостерону, як у цисгендерних чоловіків мого віку.
Тобто я відчуваю його дію і моя зовнішність вже змінилась під його впливом. Але ні — тестостерон, як і будь-який інший гормон чи всі вони в сукупності, не відповідає за зґвалтування.
Я не кидаюсь на людей і не шукаю пригод. Втрату самоконтролю, яка створює небезпеку для інших, не можна списувати на гормони.
Коли тебе почали ідентифікувати як чоловіка, як із цим відчуттям живеться? Стало легше чи навпаки — були думки, що чоловіком бути важче? З’явились якісь додаткові очікування від суспільства, які на тебе тиснуть?
Поки бачу тільки плюси (усміхається — Ред.) Зі мною перестали фліртувати водії таксі й взагалі стало менше небажаних розмов.
Наприклад, коли я виглядав як жінка, то пізно увечері в тролейбусі чоловік напідпитку підсідав розмовляти до мене, а не до рандомного чоловіка. Бо чоловік не буде такий терплячий, як жінка, яка не впевнена у своїй безпеці.
Можу спокійно ввечері йти по району в навушниках, дівчата зрозуміють, про що це. Мої подруги говорять, що зі мною їм тепер безпечніше ходити, адже їх сприймають як жінок, у яких є захист.
З цікавого помітив, що коли я в кафешці з подругою, то офіціант більше звертається до мене і рахунок скоріше покладе мені під руку. А ще я часто відвідую барахолки і помітив, що продавці-чоловіки перестали розмовляти зі мною в поблажливому тоні. Тобто ось цей тон і стиль коли кажуть: “Дерев’яна скрипочка розмокне під дощиком” — вже зник.
Зі мною говорять одразу так, ніби я за замовчуванням в усьому розбираюсь. Тобто перестали програватись сценарії, які лякали мене або створювали дискомфорт, коли я виглядав як жінка. Також перестав відчувати тиск із приводу зовнішнього вигляду та одягу.
Жінкам суспільство постійно щось вигадує та намагається диктувати, як вони мають виглядати, щоб бути ще більш жіночними або щоб здаватись більш професійними.
Зараз немає вимог до мого макіяжу чи докору через його відсутність. Потреба в зачісках та одязі під різні події теж зникла і я відчуваю більше свободи в цьому.
І ще з мене ніби знявся негласний обов’язок на постійне емоційне обслуговування всіх навколо.
Жінки насправді багато витрачають сил на це, адже за порадою, підтримкою або просто пожалітись йдуть частіше до жінок, причому всі: діти, родичі, друзі, чоловіки. Не знаю, чи помічають жінки, що вони окрім своєї основної роботи мають ніби другу зміну фахівчині з психологічної підтримки всіх довкола.
А у тебе в оточенні є люди, не із близького кола, які не знали про твій перехід і вже потім раптово побачили тебе в чоловічому образі?
Так. Днями їхав у ліфті свого будинку і зайшов дідусь, він все про всіх у нас знає. Підходить і каже: “Хлопчик, а ти з якої квартири?”. А що я йому скажу? “Пам’ятаєте дівчину Таню, так це я гормонами обкололась і стала тепер хлопцем” (сміється — Ред). У нього, певно, б там серце й стало. Тож я обійшов акуратно цю тему.
В інституті є викладачі, які давно мене не бачили, але ось зараз після канікул побачимось — і подивлюсь, як воно буде.
Бувають смішні історії з документами. Я за паспортом ще Тетяна, і коли десь показую документи, то на мене дивляться, наче я їх викрав. Доводиться пояснювати, але все одно ставляться з підозрою. Планую змінити ім’я в паспорті, наразі це єдина опція, яка мені доступна.
А буква “Ж”, що відповідає за стать у документах, так просто не змінюється на “Ч” — там ще потрібно пройти якість процедури, щоб довести, що мені це необхідно.
Примітка: Станом на сьогодні, трансгендерна людина може змінити ім’я та по батькові без жодних медичних довідок. Але щоб змінити позначку статі у паспорті, необхідно звернутися до лікарської комісії з питань гендерної ідентичності. Вона підтверджує, що людина пройшла (або проходить) медичний процес трансгендерного переходу, і на підставі цього рішення можна подати заяву до РАЦСу про зміну інформації в документах.
Як батьки сприйняли твої зміни після гормонотерапії?
Вони до останнього думали, що я жартую і що це неможливо. А потім коли мама з татом побачили, що по дому ходить хлопець і розмовляє низьким голосом, то від несподіванки навіть влаштували мені невеличкий скандал.
Пам’ятаю, як тато зайшовся і сказав щось на кшталт: “Такого в моєму домі не буде!”.
Ну, я зібрав рюкзак і пішов ночувати в готель. Потім вони видихнули, щось, певно, обговорили, мама подзвонила і сказала: “Таке в нашому домі буде — повертайся!” (сміється — Ред.). У нас гарні стосунки, чудово і тепло спілкуємось, вечеряємо разом.
Батьки тебе називають донькою чи сином і як звертаються взагалі?
Тато взагалі уникає займенників, коли зі мною розмовляє. Мама незнайомим людям представляє мене як доньку, але у людей, особливо старшого віку, на обличчі читається явний дисонанс.
Моя бабуся живе в іншому місті й вона нічого не знає. Коли телефонує і просить покликати мене, то мама попереджає, що я захворів, щоб бабуся не зомліла від мого баса.
Думаю, що у батьків ще є трохи внутрішнього опору, але мама вже потроху вмикається з порадами. Якось побачила мою зачіску і каже: “Візьми гроші й сходи, будь ласка, до нормального барбера”. Тобто вона все одно турботу про мене ставить вище якихось упереджень. Я люблю своїх батьків і розумію, що просто на все потрібен час.
Ірина Миколайчук
