Аліна Шевченко, лесбійка, капітан, офіцерка штабу
Аліна у війську з 2015 року. Мобілізувалась одразу по закінченню університету. Рік послужила у військкоматі та перевелась у бойову бригаду, де пізніше залишилася служити за контрактом і з якою зустріла ворога в лютому 2022-го.
«Тоді, у 2015-му, в мене не було глибокого усвідомлення, що відбувається. Армія — то був більше авантюризм. Розуміння прийшло вже під час служби, особливо коли я перейшла в бойову бригаду. Саме там я позбулася комплексу меншовартості та віднайшла свою українську ідентичність».
Аліна каже, що в її частині до неї ставляться добре, хоча вона ніколи не приховувала своєї орієнтації. Попри це гомофобія в армії все ще існує, як і мізогінія — недоречні жарти штибу «А можна я буду третім?» нікуди не поділися.
«Мене засмучує, що проти нас справжній ворог, а деякі представники праворадикальних організацій продовжують цькувати жінок, ЛГБТК+ — зокрема, військових. Це їхні побратими та посестри, попри це вони чомусь відчувають моральне право так вчиняти».
Улітку 2023 року Аліна разом зі своєю нареченою взяла участь у перформансі за шлюбну рівність — про нього написали багато ЗМІ. Після цього її командира викликав до себе начальник штабу. На демонстровані фото той відповів, що це життя і люди одружуються. Аліна каже, що для неї було дуже цінно, як відреагував її командир.
Вона відкрито йшла на цей перформанс як військовослужбовиця. Та її дуже шокували й вибили з колії коментарі під дописами про акцію в соціальних мережах. Зокрема, ті, що знецінювали її військову діяльність. Однак було багато й тих, хто підтримував і запитував в агресивних коментаторів, чи вони самі у війську.
Загалом Аліна бачить, як інформаційні кампанії допомагають суспільству позбуватися стереотипів. Коли під час війни почали говорити про важливість цивільних партнерств, люди стали спокійніше ставитись і до питання шлюбної рівності. Це те, що, зокрема, допоможе врегулювати проблему спільної опіки над дітьми в ЛГБТК+ парах.
«Я просто хочу мати такі самі права, як інші. Щоб я могла одружитися й не влаштовувати із цього перформанс, а мати тихе сімейне свято. У мене не було мрії одружуватися назагал — я була змушена влаштовувати виставу, бо не маю можливості зробити це по-справжньому. Коли закон України буде захищати мене повноцінно, як і всіх громадян, я буду знати, що моя сім’я під захистом держави, і це дасть мені змогу якісніше виконувати мої завдання».
