Вова Зайшлий: “Останнім часом я прокидаюсь по кілька раз на ніч і перевіряю, чи на місці мої ноги”
Вова Зайшлий (Зібельман) — 20-річний хлопець, який мав демобілізуватись у квітні 2022 року. Але через повномасштабне вторгнення Росії у лютому, Вова, як і тисячі інших захисників та захисниць, продовжує перебувати на передовій. Він — гей і відкрито говорить про свою сексуальну орієнтацію у себе в Інстаграмі, де в нього більше 40 тисяч підписників. Про ставлення до ЛГБТ в армії, прийняття родиною, свій найбільший страх, провину за Крим і херсонські кавуни — Вова розповів нам у проєкті “Союзники на війні”.
У 2020 році мені прийшла повістка. Для мене це стало викликом, але скажу чесно, у мене не було думки “відмазатись”. Ще з 16 років, коли почались усі ці медкомісії, я розумів, що все одно потраплю до армії. Звісно, було страшно, бо знайомі лякали “радянщиною” та “дідовщиною”, казали, що буду ходити побитим. Але я розумів, що все одно армія мене чекатиме. Спочатку мене відправили у навчальний центр, я склав присягу, а далі розподілили у частину.
Зараз я — солдат у надійному тилу, але в разі чого цей тил може перетворитись на передову. Коли почалось повномасштабне вторгнення 24 лютого, я не відразу зрозумів, що сталось. Подумав, що це у нас у частині щось пішло не так. Адже 7 квітня ми з хлопцями повинні були мати дембель, тож планували відслужити останні кілька місяців і повернутись до цивільного життя. Напередодні я якраз був в наряді, тож зранку спав, а тут мене будять і кажуть, що на вулиці відбувається якийсь треш.
Я вийшов на вулицю і побачив, як наді мною пролетіли ракети, одна з них влучила у приміщення. Я встиг лише присісти. Нам почали видавати бронежилети, автомати, всі були дуже налякані. Ми з хлопцями якраз за два тижні до нападу Росії говорили про цю ймовірність, боялись цього, адже подумки ми вже однією ногою були в цивільному житті. А тепер ти не знаєш, що буде з тобою далі і чи ти взагалі житимеш.
Минулого року у соцмережах розлетілось відео поцілунка військового з хлопцем. Цим військовим був я. Після того я, звісно, добряче “отримав” по голові: відчувався і моральний тиск з боку суспільства, і погрози писали у соцмережах. Власне, мої приватні дані злили у мережу: контакти, Інстаграм, Телеграм, номер банківської картки… З іншого боку, за моєю персоною почали стежити люди, які стали на мій бік або яким було цікаво спостерігати за цією історією. Я отримав як і купу лайна, так і купу підтримки.
У моїй військовій частині всі знають, що я — гей. Мій неочікуваний камінг-аут стався через мій телефон, який я залишив на тумбі. Мою переписку з хлопцем прочитали і почалось: “Ах ти п***рас!”. Мені було все одно, якщо чесно, я знав, що в разі чого дам відсіч. Але інформація про мене поширювалась і дійшла до нашого командира. Він покликав мене до себе і сказав: “Мені насрати, хто ти. Ти — солдат, ти — людина, у мене немає ніякого права тебе засуджувати. Це твоє життя, живи його. А я даю тобі можливість усе це вирішити”. І також він попередив усіх, хто виявляв до мене гомофобне ставлення, що ще раз подібне повториться і їм буде дуже “весело” служити.
Коли я потрапив у свою теперішню частину, якийсь час не знали, куди мене розподілити. Я був, немов бездомне кошеня. Моя сексуальна орієнтація викликала у людей питання, думали, що я якийсь ненормальний. Мене якось відокремили від людей. Мені було з цього навіть смішно, адже я вже служив з цими хлопцями пліч-о-пліч. Але зараз вже все стало на свої місця. Я не роблю нічого поганого і просто несу службу.
Сім’я дуже переживає за мене зараз. Кожен ранок я дзвоню мамі і доповідаю: “Добрий день, шановна мати, я поїв і в порядку!” Через ці дурні якісь фразочки мені вдається її заспокоїти. Нещодавно подзвонив мені друг зі Львова і каже: “Б*дь, як ти за*бав в цій армії. Як я хочу, щоб ти був поруч. Хоч якісь промінчики сонця були у Львові з тобою, а тепер і того нема”. І це мене дуже мотивує, коли людина щиро каже такі слова. Це мотивує просто жити! Жити хоча б оцей один день!
Моя родина приймає мене таким, який я є. Свій камінг-аут перед мамою я здійснив у 16 років, вона була здивована, адже у мене був досвід зустрічань з дівчатами. Але я сказав, що насправді мені подобаються хлопці. Спочатку вона плакала, поїхала до моїх сестер, ті сказали, що немає ніякої різниці, хто мені подобається, і що це не зміниться і варто мене прийняти таким, який я є. Тож потім ми знову поговорили з мамою і вона сказала: “Ти — мій син і я тебе люблю”. Зараз мама — це та людина, якій я можу довірити абсолютно все.
Коли кажуть, що мій рідний Львів весь такий традиційний, це стереотип. Тут прекрасно співіснують різні люди. Ба більше, у нас є вулиця, на якій люблять тусити різні гопники і скінхеди, а на паралельній збираються представники ЛГБТ-спільноти. І ніхто ні до кого ніколи не мав претензій. Якщо ти ведеш себе як жертва, то до тебе і ставлення буде відповідним. Я з тими хлопцями з паралельної вулиці спілкувався на рівних і не дозволяв себе ображати. І як виявилось, і з ними було про що поговорити, не такі вони вже й тупі, і зі мною їм не було гидко розмовляти, бо вони бачили, що я — адекватний чувак.
Узагалі, якби у мене була можливість звернутись до світу з посланням, я би сказав: будьте добрішими до людей. До тих, хто відрізняється і не проявляє ніякої агресії. Просто любіть людей такими, якими вони є. Це, напевно, запорука щасливого світу.
Я вірю, що цивільні партнерства потрібні всім. Всім країнам! І особливо Україні зараз. ЛГБТ-спільнота в Україні не захищена, вона немає ніяких нормативно-правових можливостей урегулювати стосунки. Вам не подобається, що в ЛГБТ непостійні зв’язки? Так дайте їм партнерства чи шлюби, щоб люди знали: у них є можливість бути офіційно в парі. І вони будуть, бо у них буде таке право. Хочете зберегти інститут сім’ї? Дайте ЛГБТ цивільні партнерства!
Мене приємно вражає згуртованість українців у цій війні. Ще я бачу, що люди стали більш толерантно ставитись до різних меншин. А от не тішить мене те, що люди досі вагаються з тим, щоб переходити на українську мову.
Бісить, що наші люди досі шукають “хороших рускіх”. Буває, гортаєш чиюсь стрічку, думаєш, о, адекватна людина, а потім натикаєшся на пост про “хороших рускіх”. Або ось згадався пост, де порівнюється теракт у торгівельному центрі у Кременчузі і пожежа в Кемерово. Та як це взагалі можна порівнювати? Мене вкурвлює, коли я бачу, як українці звертаються до росіян. Господи, та забийте вже на них, не варто чекати від росіян співчуття. І взагалі, покайтеся за те, що ви на них розраховували.
Знаєте, що мене найбільше вкурвлює? От я інколи сиджу і думаю: де мої херсонські кавуни? Де моя мелітопольська черешня? Де? Мало того, що ви, рускіє, забрали наші землі, так ви ще й кавуни забираєте! Ах*єть!
Останнім часом у мене тривожні сни. Я можу прокидатись кілька раз на ніч і перевіряти, чи на місці мої ноги. Я вірю, що мене оберігає янгол-охоронець, і знаю, що я стільки всього ще не встиг зробити, що планував. Я знаю, що своє сакральне я не виконав, я знаю, що я потрібен тут. І це мене тримає і допомагає боротись. Я думаю, що буду жити довго і щасливо і до кінця своїх днів чмиритиму русню.
Після нашої перемоги я хочу поїхати в Крим. Мій тато був моряком і коли мені було три рочки, я був у Криму. Я нічого не пам’ятаю з того часу, окрім того, що було дуже тепло, а на пляжі лежала купа камінчиків. Я ними грався. Це для мене, насправді, болюча тема. Оце питання: “Де ви були 8 років тому?” Я розумію, що 8 років тому мені було 13 чи 14 років. Я був дитиною, але у мене всередині все одно така провина, що в той час я зовсім не розумів, що відбувається.
Інтерв’ю записала Таня Касьян. Авторка ілюстрації Анастасія Левицька. Серію матеріалів “Союзники на війні” реалізовано ГО “Точка опори ЮА” у межах проєкту Allies in Action за підтримки Freedom House в Україні.
