«Війна не зможе забрати в нас те, ким ми є». Три історії учасників та учасниць виставки про життя ЛГБТ+ під час війни
ВГО Гей-альянс Україна проводить адвокаційну кампанію Гартовані Вдосвіта, присвячену життю ЛГБТ+ південних регіонів України під час війни. Розповідаємо три історії людей, які є частиною цієї кампанії.
В Одеському національному художньому музеї завершилася виставка Гартовані Вдосвіта — частина адвокаційної кампанії, організована ВГО Гей-альянс Україна, яка має на меті привернути увагу громадськості до того досвіду, який пережили і продовжують переживати люди, що належать до ЛГБТ+, з Півдня України в умовах повномасштабної війни.
Відкриття виставки, яке відбулося 23 грудня 2023 року, так звані захисники «традиційних сімейних цінностей».
«Перший банер зірвали та вкрали прямо перед очима представників поліції. Другий — під камерами відеоспостереження музею. Справді шкода, що в часи спротиву спільному ворогу, в часи смертельної небезпеки для держави від нападу рф, доводиться залучати поліцію до розслідування та притягнення до відповідальності за такі злочини, за вандалізм та крадіжки. Але у нас немає іншого вибору, коли йдеться про відшкодування збитків нашій організації та Одеському художньому музею. Як і немає іншої країни, яка могла б захистити наші права», — розповіли в коментарі NV організатори виставки.
Репортерка NV Саша Горчинська поспілкувалася з трьома учасниками та учасницями цієї виставки, чиї історії стали частинкою адвокаційної кампанії. Їхні історії далі — у вигляді монологів.
Анатолій, гей, 41 рік, місто Херсон
З 2018 року я мешкав у Херсоні та працював на ФПК Корабел — підприємство досить велике було, виробляло дверні полотна. Прийшов на завод контролером ОТК, потім призначили комірником складського господарства. З партнером знімали квартиру, а у 2019 році купили будинок у с. Кізомис Білозерського району Херсонської області. Населений пункт на березі річки, досить мальовнича місцевість. От там і зустрів я війну. Як російські війська заходять через міст у Херсон, дивилися у YouTube.
У березні 2022-го території навкруги були окуповані, російські війська досить швидко наближалися до Миколаєва. Ми залишилися між Херсоном та Миколаєвом як у вакуумі. Української армії вже не було, поліція і всі силові структури зникли швидко. Росіяни прийшли серйозно шерстити населення десь у квітні-травні. Село досить довге, по телефону чутки рознесли швидко. І десь з півгодини я сидів на дивані й просто чекав, коли вони прийдуть. Партнер Славко був у дворі. Прапор я запихнув під мішки з цементом у літній кухні — збиралися ремонт робити. Повитягав усі картки пам’яті, почистили телефони.
Обшук у нас пройшов десь за годину. Росіяни зібрали пару кіло полуниці на городі та, зрозумівши, що до військових ми відношення не маємо, пішли. Ми сказали, що двоюрідні брати. Начебто я приїхав з Херсона, бо там небезпечніше, ніж в селі. Показав ID-картку та трудову книжку. Потім було життя з росіянами поруч до листопада 2022 року.
Зі Славком ми разом уже 6 років. Виїхав з Кізомиса після сильних обстрілів у травні 2023-го до міста Жовті Води, тут квартира. Славко не став їхати, бо в нього батьки похилого віку, категорично відмовилися їхати з селища Приозерне, територіально це Херсон. Він половину часу проводить у них, а інший час приїздить у Кізомис та забиває вікна, двері. Намагається замінювати розбитий шифер. Годує собак котів, що залишилися. Одну з собак поховав, бо постраждала сильно від обстрілу. Обстрілюють село постійно, тож прилітає і на подвір’я.
В червні минулого року помер батько, тож на Дніпропетровщині мені було чим зайнятися протягом травня і червня 2023-го. Потім пішов до терапевта і — понеслося. Після життя в окупації виявилося багато проблем зі здоров’ям: ерозії стравоходу, гастрит, езофагіт, остеохондроз. З медициною біда повна. Але зважаючи, що в окупації її [медицини] не було, можна сказати, що тепер все чудово.
Катерина, лесбійка, 42 роки, місто Одеса
Останній день напередодні початку повномасштабної війни ми провели на дівич-вечорі: наші подруги розписалися у Данії, тож я і моя дружина, теж Катя, відзначали цю подію і веселилися. О п’ятій ранку мені подзвонила моя подруга і сказала, що почалася війна. Ми були в шоці.
У перші дні великої війни я вмовляла свою партнерку поїхати, як тільки буде можливість, але вона вагалася — не хотіла залишати літніх батьків. Та через деякий час все ж вирішили виїжджати на авто, вирушили в бік Білгород-Дністровського. Згодом, коли виїжджали з України до Молдови, я на все життя запам’ятала: брали каву на заправці, одна місцева гиркнула у наш бік, мовляв, ці українці, понаїхали, пруть як щури. У той момент я зрозуміла, що нам ніде не раді.
У Німеччині мені сказали, що у цій країні «треба говорити німецькою мовою». Це був просто хлопець в метро, який кілька разів повторив цю фразу і вийшов. Потім в мене був конфлікт з одним хлопцем-мусульманином. Він почув, що ми говоримо між собою не німецькою, і став кричати: «Путін супергуд!».
Я розумію, що це люди, які просто хочуть зробити мені боляче, тому що їм самим погано. Але я в цьому не винна.
Нам вже не «не раді» — мені здається, світ звик до нас і до нашого болю.
Хороше ставлення до українців за кордоном, звісно, я теж зустрічаю, але це просто гарні люди, яким не важливо, якого кольору твоя шкіра і яка в тебе мова.
Моєї матері не стало ще у 2004-му, тож у мене залишився тільки батько. Минулої зими в нього стався інсульт, він був у дуже поганому стані, зараз перебуває в медичному закладі в Україні. За межами країни він нікому не потрібен — в Європі всі втомилися від війни. Навіть якщо я зможу його вивезти, він буде знаходитися серед людей, які не говорять з ним, бо не знають його мови.
Сьогодні я хожу до психолога, щоб допомогти собі пережити нову реальність. З кожнем днем мене все більше накриває осознаніє змін та краху у моєму житті. Але я вірю в себе і в перемогу.
Ми з моєю дружиною перебуваємо в офіційно зареєстрованому шлюбі зареєстрували його через нотаріальну контору. Іспанія визнає одностатеві шлюби, тож вся процедура зайняла близько півтора місяці, коштувало це 500 євро. Можно було також зареєструвати шлюб іншим способом — безкоштовно, через РАЦС, але чекати треба було б від шести місяців до року. Документи, які для цього потрібні, це: картка резидента Іспанії, або ж тимчасовий захист у українців, свідоцтво про народження, довідка про відсутність шлюбу в Україні, закордонний паспорт. Також мають бути двоє свідків та їхні паспорти. Процедура дуже формальна, але наші свідки зуміли додати свята. Вони прийшли з квітами, а потім ми пили шампанське на мосту.
Можливість між особами однієї статі — це природне право людини на свободу, на життя. Ми не соромимося свого вибору та своїх переконань, маємо право бути захищеними юридично з усіх сторін. Для мене сьогодні країна, яка не приймає ЛГБТК+ спільноту — це агресивна та диктаторська країна з низьким рівнем свідомості.
Євгенія, лесбійка, 26 років, місто Одеса
Повномасштабна війна сильно змінює сприйняття часу і значущості подій в житті людини. Ти переживаєш декілька обстрілів, емоційні сплески через новини, втрати та розчарування. Але все одно ніби прагнеш фокусуватися на приємних моментах, таких, де відчуваєш свою силу.
Найбільшою зміною я наразі назву можливість більше часу присвячувати діяльності, до якої відчуваю причетність. З середини осені стала значно більше часу присвячувати організації — не лише як волонтерка, а і частина команди.
Початок повномасштабної війни я зустріла в Одесі, де досі живу більшість часу. Такий переламний момент, як війна, не міг не відобразитися на діяльності організацій. Гей-альянс Україна — не виняток. Я добре пам’ятаю перші дні: попри тривогу та страшні новини, обрали залишатися зі спільнотою до останнього. З самого ранку 24 лютого люди писали туди, де раніше отримували безпечний простір і прийняття. Запити були найрізноманітніші: хтось виїжджали і шукали прихистку, хтось консолідувалися для донації крові, збору коштів, речей, продуктів, комусь просто необхідно було відчути себе не на самоті. Багато людей раптово опинилися без роботи, житла, грошей, будь-якого відчуття впевненості та підтримки. Так з’явилася наша програма кризової допомоги, відкрився шелтер, розпочалися консультації. Все це розпочалося з перших днів, якийсь час тривало на самих донатах та адреналіні.
Часом люди не зі спільноти дивуються, що ми видаємо продукти, засоби гігієни, ліки, хоча для цього є інші організації. Втім, для мене у цього є цілком зрозуміла причина. Окрім того, що навантаження на інші гуманітарні організації та соціальні служби держави було майже несумісним з життям, ми бачили це як єдиний можливий вихід в ситуації, коли наші волонтери та волонтерки, відвідувачки та відвідувачі, їхні сім’ї та близькі опинилися в настільки безвихідному становищі.
На початок 2024 року ми бачимо, що багато людей повертаються. Втім, нестабільність та невизначеність все ще панують, тож до Одеси продовжують прибувати люди з інших регіонів, переважно південних. Ситуація на Херсонщині та Миколаївщині залишається важкою, людям часто потрібен час та ресурс на те, щоб зважитися на переїзд. Завдяки тому, що в Одесі є організації, що , це залишається хорошим варіантом як для тимчасового перебування, так і для переїзду на більш тривалий час. Ми не припиняємо підтримувати зв’язок зі спільнотою та прислухатися до потреб. Регулярно відбуваються заходи, на яких можна поспілкуватися, подивитися кіно, відчути себе в безпечному просторі. Шлях, який проходить людина, зважуючись на те, аби відкритись, розпочати розмову, завітати до ком’юніті центру, викликає захоплення і гордість.
Про Одесу часто кажуть, що це легке місто, що ми не беремо зайвого в голову. Але я також бачу Одесу як місто винахідливе, гнучке та оптимістичне. Можна хіба згадати минулу зиму та те, як швидко адаптувалися бізнеси, організації та і люди загалом. Як би не було важко, темно, холодно, багатьох з нас тримає відчуття спільної справи, відповідальності перед людьми, для яких ми працюємо.
Проведення публічних акцій, фестивалів було і залишається неможливим. Та війна не здатна забрати у нас те, ким ми є. Нашу різноманітність, свободу, наші мрії і наші голоси. За всі роки діяльності, спрямованої назовні, організації прайдів та протестів, ми стикалися з нападами різного штибу: погрози, переслідування, фізична шкода людям і майну. Те, що зараз інтенсивність знизилася, свідчить про прогресивність та усвідомленість громади, але ця кореляція не пряма. Є велика кількість чинників, які треба враховувати.
До 2022 року до публічних акцій [на захист прав ЛГБТ+] поступово долучалося все більше людей — не лише зі спільноти, а й тих, хто підтримує і розділяє цінності демократичного суспільства. Влада переходить від заборони та замовчування до відкритої підтримки: Прайд-місяць починають підтримувати міністерства, державні установи, великі і малі бізнеси, лідери думок.
У 2023-му ми, з одного боку, стикалися з погрозами та агресією, з іншого — із щирим подивом людей, які не є частиною ані спільнот, ані гомофобних угруповань, стосовно ймовірності нападів. На відміну від заходів минулих років, увага поліції була спрямована на злочини рф, порушення звичаїв війни, захист держави. Для нас це стало мотивацією покладатися на власні сили. Для нападників, ймовірно — ознакою безкарності та вседозволеності.
Чи зменшилася кількість злочинів на ґрунті ненависті чи напади на прайди? На жаль, ні. Чи знизився рівень побутової гомофобії, трансфобії та мізогінії в сім’ях, школах та установах? Скоріше ні, а з початком повномасштабної війни навіть зріс. Є також спротив щодо прийняття законопроєкту про цивільні партнерства, петиції проти одностатевих шлюбів. Тож складно звести загальне ставлення до якоїсь одностайної оцінки.
Та українське суспільство завжди відрізнялося різноманітністю думок та поглядів. В цьому його унікальність і перевага.
