“Те, що я гей, розлетілося по всій частині”. Історія ЛГБТ військового
Павло родом з Прикарпаття, йому 21. Він стрілець-зенітник, збиває літаки та не допускає ворогів до наших позицій. Також Павло ЛГБТ-активіст, свою орієнтацію усвідомив у 13 років. Хлопець належить до “Ахіллового братства”, військової ЛГБТ-спільноти.
«Мама дізналася, що я гей, коли мені було 17. Я сидів у своїй кімнаті і спілкувався із хлопцем, мама почула нашу розмову, тоді їй усе розповів. Реакція була бесподобна: мама психувала, кидалася посудом. Ми з нею багато говорили про це і з часом вона почала розуміти мене та сприймати спокійніше. Переломним моментом стала армія та війна. Вона сказала: “Будь, ким хочеш, головне — повернись додому живим”», — розповідає Павло.
У 16 років він зареєструвався в соцмережі для геїв. Там у 17 познайомився зі своїм першим хлопцем, якому було 29.
“Спершу ми списувалися, потім я поїхав до нього, щоб зустрітися наживо. Він не дуже хотів бачитися, адже мені було лише 17, але я таки приїхав. Потім усе якось закрутилося-зав’язалося, ми закохалися один в одного і почали зустрічатися. Це було моє перше кохання. Я наробив багато помилок, не цінував, після пів року стосунків ми розійшлися. Я страшенно переживав, мама допомогла вирватися із цієї біди”, — розповідає Павло.
“Після цього стало ще гірше…”
“У школі я був з тих дітей, яких булили, тому робив усе, щоб однокласники не дізналися, що я гей. Коли виникали підозри щодо мене, одразу перекидав їх на когось іншого, але кого буду обманювати, психанув і розказав усім, ким я є. Після цього стало ще гірше… Дискримінація через мою сексуальну орієнтацію дотепер мене переслідує. Для мене це вже нормальні прояви людей. Мене били, прикладали ніж до горла та пістолет до скроні, закривали у квартирі на тиждень без їжі та води. Різне було… Досвід зробив мене тим, ким я є. Я не шкодую за минулим і не озираюсь. Якщо буду прокручувати це все в голові, зійду з розуму, і так важко на війні”.
“Коли люди дізнаються, що я гей, то часто ставлять дурні питання, наприклад, чи вони мені подобаються. Вони ж не всім дівчатам подобаються, так само і мені. У людей з традиційною орієнтацією таке враження, що нам, геям, подобається кожен пацан і всіх ми хочемо. Це один з ярликів, які на нас вішають”.
“Побратими поважають мене як людину”
2021 року Павло пішов в армію. Хлопець розповідає, що в частині дідівщини не було, ніхто не ображав його через сексуальну орієнтацію.
“Дізналися, що я гей, випадково. Залишив телефон у казармі, хлопці прочитали переписки і почали запитувати, чи це правда, тоді їм признався. Були дурні питання, але з часом всі звикли і більше не запитували. Те, що я гей, розлетілося по всій частині, спрацювало сарафанне радіо”, — ділиться військовий.
“22 лютого в новинах казали про стягнення російського війська до наших кордонів. В армії почалися розмови про можливе широкомасштабне вторгнення, мене це лякало. 23 лютого наші почали активно готуватися, збирали речі, витягли зброю, а 24 лютого ми виїхали на позиції. Коли над нами пролетів перший снаряд, було настільки страшно, що я зі своїм товаришем в окопі заридали. Потім звик, набрався хоробрості, тепер якраз повернувся з Донецького напрямку”.
Хлопець каже, що на війні до нього не було якогось упередженого ставлення.
“Лише одного разу, коли ми були в Миколаєві, чоловік не з нашого взводу накинувся на мене через те, що я гей. Його наказали. Це єдиний випадок за всю мою службу. Я не даю їм приводу ставитися до мене погано, побратими поважають мене як людину”.
Тепер Павло проходить військово-лікарську комісію, бо хоче перевестися в частину, де служить його хлопець.
“Ми познайомилися в соціальній мережі, коли він ще був цивільним, а я служив. Коли я був у Миколаєві, з’явилася змога з ним зустрітися. Тоді постійні переписки, відеодзвінки, знову зустрілися і вирішили зустрічатися. Спершу мій хлопець не був відкритим геєм, але мені було важко спілкуватися з людиною, яка приховує свою орієнтацію. Не хочу поруч з ним вдавати, що я хтось інший, я такий, який є, і мені це подобається”.
Про цивільне партнерство
7 березня на реєстрацію до Верховної Ради подали законопроєкт про легалізацію цивільних партнерств.
“У разі підтримки Верховною Радою законопроєкт нарешті допоможе парам визначити взаємні права та обов’язки, питання володіння майном, спадку, соціального захисту, прав у разі смерті чи зникнення партнера або партнерки.
Нічого екстраординарного. Все те, що завжди, за замовчуванням, було доступно різностатевим парам в Україні.
Держава має надати юридичний захист тим, хто захищає її безпеку. І це ще одне, що робить нас з pociянами просто біологічно різними видами. В Україні людська гідність та свобода — це справжні цінності”, — народна депутатка Інна Совсун.
Павло розповідає, що законопроєкт про цивільне партнерство дуже важливий.
“Якщо людина з традиційною орієнтацією потрапить у лікарню, дружина зможе його провідати, ми таких прав не маємо. Якщо я отримаю поранення і моя мама не зможе приїхати, я захочу бачити свого хлопця, а його не допустять у реанімацію — для держави він мені ніхто. В Україні за нашу незалежність борються і представники ЛГБТ. Цей закон захистить наші права. Коли мене хтось поб’є, я піду в поліцію, напишу заяву, скажу причину і вони будуть діяти, а зараз мене нахєр пошлють”.
Життя після війни…
“Коли ми переможемо, українці будуть більш свідомі. Багато людей переосмислили своє життя і почали його більше цінувати. Ми знаємо, який сусід живе біля нас і будемо з осторогою ставитись до нього. Після війни я хочу ходити по вулиці з пірсингом у вусі, носі, у рожевій шапці, у вузьких джинсиках, образно кажучи, щоб до мене не підходили й не питали, чи я гей. Хочу, щоб люди, коли дізнаються про мою орієнтацію, не ображали мене. Хочу, щоб вони розуміли, що в них будуть проблеми із законом, якщо принижуватимуть мене через це. Хочу, щоб ЛГБТ могли одружуватися.
Тепер я збираю гроші, щоб у Києві відкрити найбільший та найпопулярніший ЛГБТ-клуб, де кожен зможе бути самим собою”, — ділиться Павло.
Журналістка: Юлія Варчук
Дизайн: Ірина Блаженко
