Рівні права — це не поділ тортика! Співак ANDRUX щиро про власний камінг-аут, ЛГБТ+ спільноту та міфи про неї
Прагнення отримати рівні права часто об’єднувало людей. Методи боротьби кожен і досі обирає згідно з власними принципами. Наприклад, ЛГБТ+ спільнота проводить Місяць Гордості та відзначає свободу бути тими, ким вони є.
Однак, коли закінчується червень та проходять усі відповідні заходи, необхідність боротися за свої права тим, чию орієнтацію упереджено називають нетрадиційною, залишається.
Український співак з Сан-Франциско ANDRUX (Богдан Андрух) — теж представник даної спільноти, і відкрито говорить про свою сексуальну орієнтацію.
Щоби сприяти взаєморозумінню між представниками усіх сексуальних орієнтацій, Вікна поспілкувались зі співаком ANDRUX про міфи щодо ЛГБТ+ спільноти та взаємозв’язок між орієнтацією та вихованням.
Богдане, ви писали у своїх соцмережах, що раніше досить негативно ставилися до ЛГБТ+ спільноти. Як думаєте, чому ви мали такі прояви та думки?
— Знаєте, мені здається, відповідь дуже проста — це звичайний вплив соціуму.
Гомофобія була досить популярна, коли я зростав. Це була як псевдо ознака мужності. Тобто якщо ти був гомофобом, то вважалось — все з тобою нормально, ти мужик.
Мені здається, у меншому віці, коли ти зростаєш і ще не до кінця розумієш свою сексуальність, то обираєш якусь безпечну маску, за якою ховаєшся.
Думаю, для мене це була така якраз маска, яка убезпечила моє існування в суспільстві.
Існує цікаве дослідження, що такі найжорсткіші гомофоби — це насправді приховані геї. Це чоловіки, у яких є потяг до представників їхньої статі й вони не приймають цього. Вони обирають таку от ненависть як свій інструмент боротьби не лише з ЛГБТ+, а й самим собою.
У який момент ви усвідомили, що належите все ж таки до ЛГБТ+ спільноти? Чи намагались тоді себе перебороти в силу колишніх переконань?
— Напевно термін ЛГБТ+ не чув довгий час. Приблизно в 16 років вперше про нього дізнався. Проте вже в шість років я точно десь задивлявся на чоловіків. Я ще не знав, що я хочу від них, але мені вони подобались.
Тобто, це було підсвідомо ще до якогось впливу соціуму на мене та виховання. Це був такий зовсім дитячий вік, і це абсолютно нормально, бо дуже багато сексологів говорять про те, що це нормально, коли в дитини є якісь такі певні ознаки цієї чи іншої орієнтації в дуже ранньому віці.
На вашу думку, як ваше виховання вплинуло на ваше самосприйняття та розуміння себе?
— Просто батьки кажуть, що має бути в парі хлопчик та дівчинка. По телебаченню це ж повторюють. Всюди: хлопчик та дівчинка.
Мені здається, через це на якомусь підсвідомому рівні ти думаєш, що, напевно, мені треба так само якусь дівчинку любити, і я собі обрав найгарнішу в класі. У нас така була така дитяча любов — щирі почуття, коли тобі подобається ось ця красива та мила дівчинка і ти з нею гуляєш за ручку.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Мені дуже пощастило з сім’єю. Мама і тато мене дуже любили, але при цьому виховували дуже грамотно: не через призму Радянського Союзу “бо я так сказала/сказав”, а методом розмов. Дозволяли робити свої якісь помилки.
Мені не було страшно через таку любов батьківську приймати себе.
Зараз розумію, що якби мені не пощастило виростати в іншій сім’ї й мене б, де, наприклад, принижували та не давали мені права голосу як дитині, я б, напевно, досі себе ненавидів, ховався, боявся самого себе.
При цьому я народився у гетеро батьків, але я такий, який є. Мені здається, це не був якийсь акт бунтарства. Я просто розумів, ким є.
Але пройшов довгий досить шлях до прийняття себе. Він був нелегким, бо я виховувався в релігійній сім’ї.
Не можу сказати, що виховання якось вплинуло на мене. Інший підхід, напевно, лише б відтермінував моє прийняття себе.
Бо це завжди вважали гріхом, і я це так само свого часу думав. Тому навіть з позицією любові існувала ця ідея, що це гріх. Мені так казали в церкві, яку я любив. Мені про це говорили батьки. Про це кричали гомофоби. І дисонанс був дуже сильний.
Як, на вашу думку, можуть вплинути на дитину заборони?
— Вони збивають, бо батьки — це наш авторитет та маяк, на який ми орієнтуємося. Тому в нас виходить дисонанс всередині: у душі ти, наприклад, знаєш, що ти ЛГБТ+ людина, але мама каже, що ти не можеш нею бути.
І в тебе тут дисонанс. Адже мама завжди каже правду: не чіпай гаряче, бо обпечешся чи перевзуйся з мокрого взуття, бо захворієш. І ти всередині знаєш, що ніби собі не брешеш, таким народився, але мама каже, що це зле.
І так, власне, й починаються дитячі депресії. Це такий знову дисонанс, який дуже сильно збиває дітей. Це може бути великий стрес, оскільки дитина не знає, кому вірити. І, на жаль, вона боїться з батьками говорити, бо мама тільки сказала, що ти не можеш бути таким. Це страшно, коли дитина не знає, до кого піти.
А як ви думаєте, взагалі людина може вибирати свою орієнтацію?
— Мені часто ставлять це питання. І я люблю ставити його людині, яка його озвучила. Питаюся, чи був у неї або в нього може з друзями колись день, що вони сіли й почали вирішувати, ким бути, хто подобається.
Життя — це не гра, де ти можеш обирати навіть колір очей.
У мене не було дня, коли я сів і думав, ким мені бути. Проте, в мене був день, коли я намагався себе змінити та стати гетеросексуалом, бо мені казали всі, що я піду в пекло.
Я намагався себе змінити дуже сильно, але це не спрацювало. Тому не те що обрати неможливо, змінити так само не вийде.
