Про що говорять українські активістки. Подкаст «іТочка» про обличчя активізму в Україні під час війни
Правозахисна громадська організація «Точка опори ЮА» випустила спецсезон подкасту про цінності та права людини «іТочка» — «Обличчя українського активізму в умовах війни».
В кожному випуску авторка, ведуча та виконавча директорка ГО Таня Касьян говорить із правозахисниками/цями, активіст(к)ами, волонтер(к)ами про те, як вони допомагають вразливим і дискримінованим групам людей, які зміни переживає зараз український активізм та як працюють громадські організації.
«Це подкаст і для слухачів, які не беруть участі в тих чи інших активістських рухах. Я хочу, щоб більше людей дізнавалися про тих, хто робить важливі справи в різних сферах. Щоб знали, до кого можна звернутися по допомогу та підтримку, якщо, наприклад, ви ЛГБТІК+ людина, або якщо у когось із близьких виявили онкологічне захворювання, або якщо не знаєте, чим зайняти свою дитину та відволікти її від новин», — говорить Таня Касьян.
«Активісти та активістки — це завжди небайдужі люди, а ще часто дуже емпатійні. Майже всі, з ким я говорила, порушували тему вигорання. Тому що в якийсь момент наступає межа, коли ти переймаєшся настільки, що це починає шкодити тобі. Особливо це проявилося через якийсь час після повномасштабного вторгнення. Спочатку ми всі були сконцентровані, мобілізували сили, щоби виживати і допомагати виживати іншим. Але потім, через якийсь час, втома, апатія та безсилля наздоганяють тебе. Тому так необхідно піклуватися про своє ментальне та фізичне здоров’я, щоб зберегти ресурс на допомогу іншим. Тому цей подкаст і для самих активістів та активісток, щоб вони почули, що у своїй боротьбі не самі. Що переживають схожі виклики, схожі розчарування та миті піднесення. У подкасті зібрані історії сильних людей — і вони можуть надихнути як одне одного, так і всіх нас», — продовжує вона.
Ми зібрали історії трьох активісток-героїнь подкасту, а всі епізоди можна послухати на, , , ,
На думку співзасновниці Фонду підтримки дорослих онкопацієнтів Inspiration Family Інни Матюшенко, кожна людина реально має певний вплив.
«Щоб змінити щось, якусь сферу, тобі не треба чекати, поки хтось прийде і зробить це за тебе. Ти можеш це зробити разом з однодумцями. Треба гуртуватися, треба знаходити своїх. І я вважаю, що прості люди, прості українці можуть робити дуже великі справи», — наголошує вона.
У 24 роки в Інни діагностували четверту стадію лімфоми. Проте вона не сприйняла свій діагноз «як вирок, катастрофу і кінець життя», а, пройшовши весь шлях лікування, рецидив і ще одне лікування, вирішила допомагати іншим дорослим онкопацієнтам в Україні.
Спочатку це були фотосесії — проєкт, у межах якого фотографували жінок, котрі лікуються від раку, щоб відволікти жінок від лікарняних буднів та познайомити їх одна з одною. Згодом разом із найкращою подругою Юлією Балан запустили інші активності для онкопацієнтів/ок, а потім вирішили офіційно зареєструвати громадську організацію Cancel/R, щоб мати більше можливостей робити різні проєкти.
Незабаром активістки познайомились зі співзасновницями ГО Soul Sisters Дариною Брикайло й Анною Узловою та власницею організації «Квант» Мілою Рєутовою. Після низки спільних проєктів жінки вирішили об’єднатися і створили благодійний фонд Inspiration Family.
«Важливо знайти для себе сенс у житті. Бо якийсь час я зовсім не бачила сенсу, якийсь час я доживала до шостої вечора, потім просто лежала і дивилась Netflix або просто в стелю. Я думала, що я нічого не зміню, що ми не можемо дати ліки мільйону пацієнтів, що ми не можемо всіх евакуювати. Я працювала з психотерапевткою, яка радила мені три рази на день проговорювати мантру: “Я роблю стільки, скільки я можу”. Допомога професіоналів і віра в те, що ти можеш щось змінити, — ось у чому я знаходжу опору для себе», — зазначає Інна.
Амбасадорка Маріуполя, координаторка культурних проєктів про «місто Марії» Алевтина Швецова розповідає у подкасті про своє життя до початку повномасштабної війни і як вторгнення росії вплинуло на неї.
«Головною цінністю нині вважаю життя і можливість бути тут і зараз. Мені здається, що у мене просто немає стоп-слова. Коли я чую щось на кшталт “Давайте”, і в цьому реченні є слово “Маріуполь”, я відповідаю: “Так”. У мене був період, коли я спала по 3–4 години на добу, тому що була залучена в різні проєкти і діяльність, яка так чи інакше пов’язана з Маріуполем. І це було дуже важко, бо ти віддаєш і душевні сили, і просто фізично не можеш якісно виконувати свої функції в проєктах. Бо їх багато і всюди хочеться, щоб усе було добре», — каже вона.
За словами Алевтини, у Маріуполі з 2014 року звикли до війни.
«І це зіграло злий жарт із моєю родиною зокрема. Ми звикли до вибухів, до лінії фронту, до того, що по морю чутно, як ідуть бої в Широкиному і звукова хвиля доходить до тебе. Ми звикли до гвинтокрилів, які літають над нами. Мені здається, що я просто хотіла жити в цій реальності безтурботності, себе заспокоювати тим, що ти живеш, вивчаєш історію, здійснюєш свої мрії. Але ось ця шалена прив’язаність до міста вплинула на рішення не виїжджати з Маріуполя. Я очікувала, що буде якась чарівна дата, коли все закінчиться і зміниться на краще», — пояснює активістка.
Нині Алевтина є внутрішньо переміщеною особою (ВПО) і вважає, що переселенці, які зараз перебувають в інших регіонах, мають «не тільки брати, а й давати щось також».
«Я б хотіла, наприклад, давати більше знань про історію та культуру Маріуполя тут, у Львові, розповідати, чому це не тільки заводський регіон, а місто, в якому є глибока культура, мистецтво, видатні постаті. І потім, після деокупації рідного міста, я б хотіла в нього вже привезти разом із собою якісь мотиви і знання, які я отримую тут. І мені здається, це про свідому відповідальність до свого статусу, до свого міста, до свого місця перебування», — наголошує вона.
Виконавча директорка громадської організації Gender Stream Ольга Полякова зауважує, що отримала перші знання про активізм і почала ідентифікувати себе як активістку 2015 року після тренінгу від Фонду Гайнріха Бьолля та лесбійсько-феміністичної школи.
«На той час я ще працювала у великому банку, отримала хорошу посаду, але мене не взяли на посаду заступниці директорки департаменту зі словами: “Ми візьмемо чоловіка, Юру, тому що в нього нещодавно народився син і йому треба годувати родину”. Через кілька місяців я усвідомила, що це несправедливо. Тоді я ще не знала, що це є утиском і дискримінацією за гендерною ознакою. Тому я звільнилась із цієї корпорації», — говорить вона.
Поступово Ольга розширювала своє усвідомлення про ЛГБТІК+ і феміністичний рух в Україні. У 2016 році разом із однодумицями вона створила феміністичну громадську організацію Gender Stream, де жінки могли отримати підтримку, юридичну та психологічну допомогу, а також навички фізичної самооборони. У цей час в Україні тривала реформа Національної поліції.
«У 2016 році ми зробили перший проєкт із патрульною поліцією — “Школа толерантності”. Тоді ми розповідали, хто такі ЛГБТІК+ люди, провели разом День протидії гомофобії, трансфобії та біфобії. Ми завжди працювали за двома напрямами: перший — впровадження гендерної політики в сектор безпеки (ДСНС, прикордонна служба, поліція тощо), другий — підтримка прав ЛГБТІК+. Ця робота йде паралельно і визначає всі проєкти, які ми робимо», — розповідає активістка.
Після повномасштабного вторгнення організація стала надавати гуманітарні послуги.
«Ми створили притулки для ЛГБТІК+ людей в Ужгороді та Братиславі (Словаччина). Зараз ми змінюємо формат цих притулків, тому що відбулася трансформація самих ВПО та біженців. Люди повертаються додому з-за кордону. Якщо у 2022 році Gender Stream допомагав з евакуацією і релокацією людей до країн ЄС, зараз ми допомагаємо людям повернутися додому, в Україну. Мене це дуже тішить. Ми, Gender Stream, займаємось юридичною консультацією, супроводом щодо оформлення документів. Також ми надаємо трансгендерним людям гормони, а також фінансову допомогу, пов’язану, наприклад, із придбанням квитків при поверненні додому», — зазначає Ольга.
Окремо активістка коментує важливість ухвалення закону про інститут реєстрованих партнерств, який спрощує процес оформлення партнерств не тільки для ЛГБТІК+ спільноти, але й для гетеросексуальних людей.
«Цей закон нам потрібний — особливо під час повномасштабної війни. Багато ЛГБТІК+ людей, які пішли захищати Україну ще в 2014 році, мають своїх партнерів/ок, свої сім’ї, батьків, дітей. І вони не захищені від того, що якщо з ними щось трапляється, то їхній/ня партнер/ка не зможе мати доступ до реанімації, не зможе мати пільги, якщо ЛГБТІК+ людина є військовою і загинула на фронті. Людина не може претендувати на житло від держави, бо для держави така пара не є сім’єю. Але чому? Якщо ЛГБТІК+ люди захищають Україну на різних фронтах, вони є військовими, госпітальєрами, волонтер(к)ами, це й економічний фронт. Чому ЛГБТІК+ люди мають бути осторонь своїх прав, якщо обов’язки в них такі ж самі, як в інших українців/ок? Ще я б говорила про такі речі, як економіка. Тому що ЛГБТІК+ люди платять податки, а коли ухвалять партнерства, я як ЛГБТІК+ людина могла б платити за процедуру оформлення партнерства більше, підіймаючи економіку країни і залишаючи гроші в Україні», — пояснює вона.
Серію подкастів створено в межах проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7» за підтримки Американської асоціації юристів Ініціативи з верховенства права (ABA ROLI).
