Право на поцілунок або Чому сексуальним меншинам соромно за Україну?
Цю історію я не розповідав ні батькам, ні друзям, і тим паче ніколи не думав розповідати її журналістам. Однак саме зараз, коли в моїй країні йдуть безперервні дебати щодо того, чи заслуговують сексуальні меншини на бодай якісь громадянські права, моя історія буде дуже доречною. Без пафосу, але інкогніто про те, як воно, бути українським геєм.
Це сталося декілька років тому у Харкові, куди я приїхав в гості до кращої подруги. Тоді мені було 18.
В перший же день свого перебування у цьому місті я зідзвонився зі своїм приятелем, з яким декілька місяців перед тим познайомився у соціальній мережі. В житті він виявився непоганим хлопцем, і ми домовилися зустрітися знову. Наступного вечора пішли в парк імені Шевченка, в хащах якого я вперше поцілував його. Буквально через декілька хвилин після цього до нас почали наближатися якісь люди з ліхтарями в руках. То були троє чи четверо міліцейських. Я був наляканий, але зберігав спокій, натомість мій друг пручався, за що отримав ногою по грудній клітці. Нас обшукали і забрали паспорти. Друга посадили в міліцейську машину, де з ним говорив один з правоохоронців. Інші «бесідували» зі мною на вулиці.
Спочатку міліціянти допитувалися, що ж це ми там такого робили. Потім сказали, що за «такие вещи» в громадських місцях «пойдем по статье», а «оно вам надо?» Я був впевнений, що за поцілунок, навіть між двома хлопцями, на нас навіть не зможуть скласти протокол, але страх фізичної розправи був сильнішим за бажання доводити свою правоту. Раптом міліцейська машина разом з приятелем кудись поїхала. Я почав нервувати; допитувався, куди його повезли, на що мені відповіли, що вони зараз повернуться. Після цього міліціянти прямим текстом запитали, скільки в мене грошей. У мене з собою було 80 гривень готівкою, але така сума не влаштовувала правоохоронців. Вони запитали, чи можу я подзвонити комусь з друзів, щоб ті привезли гроші, я сказав, що ні. Прописка у мене в паспорті була не харківська, тому представники правоохоронних органів повірили мені і вирішили, що 80 гривень краще, ніж нічого. Через пару хвилин повернулося міліцейське авто. Нам віддали паспорти та відпустили.
Я запитав друга, куди його возили. Він сказав, що із собою у нього грошей не було, лише на кредитці, тому міліціянти повезли його до найближчого банкомату, з якого він зняв всю місячну премію і віддав її патрульним. Потім він розповів, що спочатку не хотів визнавати, що ми цілувалися, і сказав, що ми просто хотіли покурити, на що йому заявили: «Да у тебя ширинка была расстегнута»… Звичайно, це була неправда.
Можливо, моя мама дізнається про цей випадок саме із цієї статті. Причина, через яку я ніколи не розповідав цю історію — сором. Це сором за свою країну.
Доки ви, українці, виступатимете проти надання геям та лезбійкам бодай якихось прав, доти ваших дітей будуть бити в груди ногами за те, що вони не такі, як усі. Доти ваші діти будуть цілуватися вночі у хащах. Доти ваші діти будуть боятися. Доти будуть знати, що їх у цій країні ніхто не захистить.
Час вже усвідомити, що сексуальні меншини — це не щось аморфне на кшталт НЛО: це реальне суспільне явище, характерне для усіх країн світу та усіх історичних епох. І перед тим, як ненавидіти, знайте, що ви, навіть самі того не усвідомлюючи, можете ненавидіти свою дитину.
Макс Астахов
