Пошук свого місця: Аля про свій шлях від початку війни

Аля, студентка з України, розповідає про свій досвід життя під час війни, пошук безпечного місця та щастя. Колумністка Munich Kyiv Queer Ірина Ганенкова записала ії історію.

Мене звати Аля, я лесбійка.

Початок повномасштабного вторгнення я зустріла у гуртожитку університету в Харкові. Сама я з Донбасу і в 2014 році вже переживала подібні відчуття. Моя родина досі знаходиться в окупації без можливості виїхати. Я не хотіла опинитися в подібній ситуації і вирішила діяти: виїхати пожити у подруги на заході України. Трохи пробувши там я зрозуміла, що настав час щось змінювати та поїхала працювати в Польшу. В новій країні було дуже складно і фізично, і морально. Я нікого не знала і в мене склалося враження, що я нікому там не потрібна. Мені доводилось виживати працюючи по 12 годин майже без вихідних.

Пробувши в такому режимі 3 місяці, я усе-таки вирішила повернутись на батьківщину. Від тоді все почало потрохи налогоджуватись. Я орендувала квартиру, знайшла роботу за фахом, оформилась як ВПО (внутрішньо переміщена особа) та отримувала гуманітарну допомогу. За рік я стала більш впевненою і дорослішою. Вже не забувала про відпочинок та час від часу подорожувала. Я також записалась на курси, щоб опанувати веб-дизайн. Наразі роблю проекти для портфоліо.

Кожен визначає своє місце сам

Через рік я вирішила переїхати в Київ, де жила моя хрещена мати. Мені здалося, що так я не буду відчувати самотність. В Києві я почувалася більш радісною, але при цьому в більшій небезпеці. Столицю частіше атакують. Я ходила на заходи Інсайту та отримувала від них гуманітарну допомогу, також отримувала її від організації GAU та КиївПрайду. А ще в Київі я зустріла своє кохання. Ту людину, про яку мріяла все життя і ту, яка мені була так потрібна в той момент. Ми почали жити разом і щось всередині мене почало заповнюватись і ставати на свої місця.

Моя дівчина дуже хвилювалась за нас і рідних під час тривог, ракетних атак тощо. Тож я запропонувала виїхати закордон. Так ми опинились в Польщі, звідки незабаром повернулися додому. Хоча місце яке я вважаю своїм домом в окупації і не зрозуміло коли я потраплю на свою малу батьківщину. Але так класно знаходитись в Україні у більш-менш безпечному місті і не думати про масштабні проблеми. Люди часто женуться за “кращим життям”, забуваючи чого хочуть насправді і що робить щасливими саме їх. В кожного своє життя та шлях, у мене він ось такий.